Днями під час «тихого полювання» за мандрівницької втоми по лісових масивах забажалося напитися води із тутешньої знайомої криниці, що дзюркотить під смерековими шатами. Відверто кажучи, душа заболіла, коли побачив її плачевний стан: невідомі вандали яму-джерело перетворили на сміттєзвалище.
Наші пращури знали ціну води, берегли її, як зіницю ока. Ще в минувшину було модно предками на потоці встановлювати великі дерев’яні жолоби, що служили за зручні корита-пійла для корів, волів, овець і кіз. Та нині маржина такого комфорту вже ніде не надибає. Прадіди серйозно піклувалися не лише про одні криниці і колодязі, котрі, як правило, зводилися майже біля кожного обійстя, але й самі потічки, річки — їхні береги були напрочуд охайними, без всякого мотлоху.
Усе-таки втішає, що люди можуть схаменутися. В один час в урочищі Петровець, що на зеленій околиці Вучкового, байдуже загубили унікальне чудо природи — гейзер. Мертвим був доти, доки не доклали рук, щоб відновити його періодичний пульс. Навіть в цей час примудрували до природного фонтану ще довгу бочечку, щоб струмінь срібного водограю сягав більшої висоти.
Приємним фактом також стає, що турботу до «живої» води проявляють охоронці зелених скарбниць. Приміром, не так давно національний парк «Синевир» упорядкував джерело в урочищі Пареноватий, що на спуску з Синевирського перевалу. Тут нора-вода рідкісна: взимку ніколи не мерзне, навіть, здається, тепла, а влітку ще й яка студена! А керівництво ДП «Міжгірське лісове господарство» раз за разом дає команду своїм підопічним лісівникам, аби належну увагу приділяли водоймам. Приміром, у Келечині відоме мінеральне джерело, як і славнозвісний водоспад Шипіт у Пилипці, їхнім зусиллям облаштовано рекреаційними пунктами — встановлено бесідки, столи, лавиці для відпочинку. Як і в багатьох інших місцевостях.
Що не село на Міжгірщині, то може похвалитися водою специфічного смаку. Лиш одних мінеральних джерел налічується під шістдесят, якщо не більше, бо їх досконало не досліджено науковцями у краї природної краси і багатства.
Нещодавно довелося почути таку історію. Один заробітчанин із Міжгір’я попросив рідних автобусом передати йому в Польщу каністру соймівської води. На кордоні митники то підозріло обнюхували бачок, то, відкрутивши герметичну кришку, безцеремонно тикали пальці і облизували за аналізу. Не могли втямити, що то за дивак, котрий забажав просту воду.
Виходить, що дивак їх збентежив почуттям жаги до води з рідного краю, яка є будівником і відновником організму. Що не кажи, а вода — вічне джерело життя.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, заслужений журналіст України.
Міжгір’я.
Закарпатської області.
Вучківський гейзер — одне з чудес верховинського краю.
Фото автора.
