Україні, як і багато дечого іншого, дісталося після розпаду СРСР найбільше у світі Чорноморське морське пароплавство. Третє за ліком після газу й нафти джерело мільярдних доходів у валюті. Ну й де кораблики? Правильно, розійшлися кудись у морі. Зникли (але не потонули!) на переході до всемогутнього ринку. Це перший мільярд. Точніше — переділ. Як і хто оцінював активи пароплавства — досі залишається terra іncognіta.

 

 

Результати другого й третього переділів усім відомі — у країні з’явилися олігархи й чорне рейдерство. Для необізнаних: чорне рейдерство — це несанкціоноване захоплення чужої власності. Методами, що балансують, м’яко кажучи, на грані закону. А найчастіше — за його гранню. На відміну від Європи або Штатів, чорні рейдери працюють у нас зовсім безкарно. Одночасно знищувалися й продовжують знищуватися не тільки окремі підприємства, а й цілі галузі шостого й сьомого ступеня доданої вартості. Тобто найпросунутіші в технологічному сенсі: приладо-, верстато- і літакобудування, виробництво космічної техніки й апаратури, обчислювальних і керуючих машин і т. д.


При цьому хтось поширив чутки, мовляв, українська продукція нікому в світі не потрібна. Брехня відчайдушна, тому легко спростовується. Так, металорізальні верстати з ЧПУ марки київського заводу імені Горького із задоволенням купували японці. Харківські гідротурбіни ще двадцять років тому давали світло жителям Південноамериканського континенту. Строки їх експлуатації закінчувалися саме на початку 90-х років. Однак заміна турбін, що відпрацювали своє, на нові, харківським металістам не дісталася. Єнакіївський білий цемент купували італійці й греки для реставрації пам’яток античної культури — тут наше місце зайняли французи. Тканини Дарницького шовкового комбінату прикрашали жінок Парижа й Лондона, Берліна й Рима, десятків європейських країн. Сьогодні цехи колишнього ткацького гіганта перетворені на торговельні ятки, що пропонують покупцеві китайський ширужиток. На жаль, цей ряд можна продовжувати до безкінечності. Чому на жаль? Та тому, що названих підприємств-експортерів уже не існує, як і багатьох інших.


Словом, відбувався напівбандитський процес первинного нагромадження капіталу. Доморощені олігархи й держчиновники найвищих рангів заробляли швидкі мільйони й мільярди не так на виробництві й реалізації товарів, як на послужливій здачі транснаціональним компаніям і корпораціям ринків, колись зайнятих Україною. Природно, це робилося не за спасибі. Відомо, що найбільші хабарі акули міжнародного бізнесу дають при переділі ринків. Приміром, торговельна війна за ринок марганцю між Штатами й Китаєм, що відбувалася наприкінці минулого століття, оцінювалася аналітиками в десять мільярдів доларів США! В Україні в цей час затопили ультрасучасну шахту з видобутку карбонатної марганцевої руди, яку запустили в експлуатацію в 1991 році...


Здавали не тільки зовнішні, а й внутрішні ринки. І сьогодні ми змушені купувати вугілля в Південній Африці, марганцеву руду в Габоні, вітражне скло везти з Китаю, цемент — із Білорусі, ліки — з Європи й Індії... А що експортуємо натомість? Робочу силу й дівчат легкої поведінки? Хоча в європах проститутки справно платять податки. А отже, теж робоча сила.


Четвертий переділ власності, який усіх дістав, завершився втечею Януковича за найближчий до нас бугор. Чи буде п’ятий? Чи стало менше охочих загарбати хоча б маленький свічковий заводик? Але бажано, звичайно, великий.


Гривня за минуле дворіччя опустилася нижче плінтуса. При тому, що штучно, за рахунок підвищення комунальних тарифів і цін на життєво необхідні продукти при одночасному заморожуванні пенсій і зарплат, народ довели до зубожіння. Але держава стоїть! Можна це вважати дивом, якщо хочете. Стоїть Україна на радість нам і на зло всім нашим ворогам, зрозуміла річ, насамперед Росії й особисто пану Путіну.


Отже, особливістю п’ятого переділу, на відміну від переділу четвертого, є не груба сила, а, я б сказав, казуїстично витончений підхід до рейдерського захоплення чужої власності. Ось тільки деякі особливості нових підходів до справи.


Для чорних рейдерів колись конфіденційність була альфою й омегою успіху. Спочатку проводили довгу і кропітку суворо засекречену роботу. А це — пошук колабораціоністів у наміченому для захоплення підприємстві.

Потім забезпечувалася, так би мовити, політична підтримка на рівні керівництва регіону, а часом — і держави. Далі — нелегальні, відомі лише вузькому колу довірених осіб, збори акціонерів. Після чого — похід у гастроном... пардон, до суду! Ясна річ, не до місцевого. Бажано — якогось заштатного району. Кілометрів так за сімсот від наміченої жертви. Там «легітимізували» рішення нелегальних зборів про заміну ради директорів, президента компанії, усього керівного складу, банкрутство й т. п. Після чого на сцену виходили качки й мордовороти з бейсбольними битками й відповідним судовим вердиктом у руках. Як правило, несподівано для власника відбувалося нахабне силове захоплення його власності. Починалися нескінченні позови в господарських судах, завідомо програшні для колишнього хазяїна або хазяїв захопленого рейдерами підприємства.
Інша річ — п’ятий переділ. Під сурдинку тут ніхто не грає.


Для початку в усі засоби масової інформації вкидають компромат. Два-три тижні ім’ярек не сходить із новинних стрічок інформаційних агентств, телеекранів, газетних шпальт і, звичайно ж, Інтернету. По ходу чіпляють відповідних чиновників. Майже одночасно в справу вступає важка артилерія: аналітики, політики, експерти. Таким чином, розігрівається громадська думка. Далі — суд. Кримінальний. Безпосередньо над бізнесменом. Звичайно, у таких умовах найсправедливіший суд у світі. І... готово! Кайданки і камера. А практика свідчить: пари місяців у СІЗО достатньо, щоб власність того, хто потрапив під роздачу, або зникла в невідомому напрямку, або перейшла в інші руки.


Українські бізнесмени чудово пам’ятають долю системного, цілком респектабельного банку «Відродження». Його керівник А. Скопенко — перший з багатих людей, хто під замовлення потрапив в Україні за ґрати за висмоктаним із пальця обвинуваченням. Ну й куди подівся банк? Правда, Скопенко, стараннями суддівських, відсидів у СІЗО не два, а чотири місяці. І, зрештою, був відпущений через відсутність складу злочину. А країна втратила не тільки успішний банк, а й чудового фінансиста: доктор економічних наук, професор без двох «фф» Анатолій Скопенко пішов із банківського бізнесу. Щоб не бути заплямованим. Але повернімося до особливостей п’ятого переділу.


Компромат, який сьогодні викидається в ЗМІ, — це переважно так званий фейк — підробка, свідомо викривлені, перекручені явища, події, факти. Про таку інформацію в народі кажуть «сім мішків гречаної вовни»! Уся проблема в тому, що побачити ці «мішки» крізь нібито правдиву полову не так просто.


Цькування ім’ярек громадськість сприймає з не меншим ентузіазмом, аніж самі загоничі. І вже геть казиться зубожіла громадськість, довідавшись про те, що з божевільного підвищення цін на газ, який добувається в Україні, багатіють винятково багатії! Звичайно, за рахунок бідних.


Маячня, звичайно. Обкладете підвищеними платежами кубометри наднормативного житла за прогресивною шкалою, і так звана справедливість восторжествує. Я не помилився. Саме кубометри, а не метри квадратні. Можна подумати, що наші централізовані тепломережі обігрівають винятково підлоги. І панельних дев’ятиповерхівок із низькими стелями, і п’ятикімнатних апартаментів із двома ванними й висотою стін у чотири метри! Але система стягнення комунальних платежів, біс його знає чому, залишається й досі совдепівською. Ну просто нерозв’язна квадратура кола!


Я не збираюся виправдовувати або захищати наших багатіїв та корумпованих чиновників, що примкнули до них. По кожному в’язниця плаче. Питання: якщо саджати — за що? Усім добре відомо: фіскальна система й система держзакупівель, як і саме відповідне законодавство в Україні, вибудувані з прихильністю до спекулятивного (купи-продай), а не до промислового капіталу. Та ще й у такий спосіб, що тільки ідіот не сховається від податків, при цьому одержавши непоганий відкат. За два післяреволюційні роки якщо й відбувалися в цих системах зміни, то тільки в гірший бік. Хліборобам, наприклад, відмовили в поверненні ПДВ.


При п’ятому переділі чорні рейдери, так би мовити, відмили від бруду ще один канал несправедливого захоплення чужої власності. Знов-таки через викид фейкової інформації в ЗМІ. Але не компрометуючи жертву, а вихваляючи самого загарбника.


Нині з’явилися бажаючі одержати повний контроль над публічним акціонерним товариством НВЦ «Борщагівський ХФЗ». При цьому ЗМІ й, насамперед, інтернет-видання, залучаючи політологів, експертів і аналітиків, яких розплодилося чимало, навперебій переконують громадськість: це колосальне благо для споживача! Навіть термін для цього спеціальний вигадали, мовляв, створюється «синергетична модель» фармабізнесу. 


Це нагадує метод, за яким перетворили закрите акціонерне товариство «Фармацевтична фірма «Дарниця» на приватне підприємство. Спочатку — скуповування акцій у простих робітників. Тих, хто опирався, звільняли. А потім (за класичною рейдерською схемою) статутний капітал «Дарниці» було збільшено майже вшестеро, на 147,5 мільйона гривень. Фішка при цьому полягала в тому, що всі акції допемісії абсолютно безплатно дісталися кишеньковим структурам керівників «Дарниці», зробивши їх миттєво дуже і дуже великими доларовими мільйонерами й фактично єдиними власниками колись державного підприємства.


Америк я не відкрию, але все-таки скажу: якщо не зміняться закони й методи управління, котрі перетворили корупцію на систему, яку зберігає наша держава, замість вигнаних олігархів, заплямованих чиновників і всіх мастей авантюристів прийдуть нові, такі самі, якщо не гірші.


Справжня боротьба з корупцією почнеться тільки тоді, коли, наприклад, у законі про ПДВ за виробниками буде закріплене право «першої шлюбної ночі». Інакше кажучи, коли податкові кредити й повернення коштів по ПДВ одержуватимуть винятково виробники товарів і послуг. Відтинаючи від ПДВ перекупників, їх слід обкласти податком з обігу, що автоматично знімається банками, як це було при радах. У цьому разі зникне потреба в створенні підставних фірм для мінімізації податків.


Або чому б на період стагнації промисловості не оголосити мораторій на злиття й поглинання? Тим самим убезпечивши країну від і без того вже надмірної монополізації бізнесу в усіх галузях? Адже прихопити за безцінь чуже під час кризи досить легко. Де-де, а у фармацевтиці допустити зростання цін на вітчизняні препарати за рахунок монополізації виробництва — це буде вже просто нахабна підлість наших керманичів стосовно пенсіонерів.


Для монополістів або бажаючих ними стати давно настав час закрити лазівку в антимонопольному комітеті, заборонивши йому розглядати справи, так би мовити, постфактум. Як це трапилося із блокувальним пакетом «Борщагівки». Його купили через департамент комунальної власності міста Києва й тільки потім звернулися до антимонопольників по дозвіл. І що? Загарбник необхідне одержав, відбувся штрафом у кілька тисяч гривень, заощадивши при цьому, як ми переконалися, понад сто мільйонів. У червні цього року фірмою «Дарниця» було оголошено про скуповування борщагівських акцій у дрібних акціонерів. Наміри прості й зрозумілі — одержати контрольний пакет — тобто більше 50%. Не оцінюватиму шанси покупця на це, але зазначу, що після оголошення про скуповування акцій питань до влади міста Києва стало ще більше. Адже вона півтора року тому спішно продала кожну акцію «Борщагівки» майже за 55 тисяч гривень, а нині могла б виручити майже вдвічі більше. Невже це зайві гроші для міського бюджету, який нещодавно одержав переддефолтний рейтинг? Хоча, може, це питання не до міста, а до відповідних правоохоронних і антикорупційних органів. Підказка для органів — пильну увагу слід приділити питанню проведення оцінювання міського пакета акцій. Адже якщо зараз за одну акцію «Борщагівки» пропонують від ста тисяч гривень, то стартова ціна аукціону, встановлена на підставі результатів оцінки, мала становити за 3100 акцій ніяк не 143,2 мільйона гривень, а понад 300 мільйонів гривень! І навіть за збільшеною вдвічі ціною погодилися продати свої акції тільки лічені одиниці. А більшість акціонерів, які чудово інформовані про показники роботи й потенціал заводу, очікують більш серйозної пропозиції від справжнього солідного інвестора, готового до відкриття нових ринків для інноваційних борщагівских ліків.


Трохи складніша справа з оцінювачами. Хто-хто, а ці хлопці точно що хочуть, те й роблять. Але ж наші керманичі планують розпродати (приватизувати) понад три з половиною тисячі підприємств! Проте тут може по-справжньому бути корисний досвід наших західних і американських партнерів. Там, наприклад, при злитті покупець, як і продавець, на думку оцінювача орієнтується не дуже. Усе вирішують переговори, часом тривалі. А продавець (у нашому разі — державні чиновники), перш ніж кинутися у вир аукціону, вивчає кон’юнктуру відповідного ринку зовсім не для того, щоб одержати відкат у власну кишеню.


Можливо, є сенс замислитися, як і які ще корупційні центри нашої економіки необхідно блокувати простими й цілком прозорими для всіх рішеннями.


А поки що п’ятий переділ продовжує набирати обертів. Але скільки і які він нам сюрпризи піднесе — одному Богу відомо. А скоріше — самому дияволу. І тільки йому.


Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.