У 70-ті роки минулого століття інформація про дельтапланеризм поширилася Радянським Союзом майже миттєво. Заняття це було зовсім нове, цікаве. Ідею привіз один російський математик. Перебуваючи за кордоном на якомусь симпозіумі, він у вільний час катався на лижах на гірському схилі й там уперше побачив дельтаплан. Захопився, навчився їм управляти і приїхав додому з масою вражень. Він перший у країні побудував дельтаплан і почав літати.

Цікавість, яка переросла в захоплення на все життя

За ним стежили всі закохані в польоти. Геннадій Бакланов у той час працював на заводі слюсарем-монтажником і вів кружок авіамоделістів у Будинку піонерів. Компанія друзів у нього була така само «чокнута» на польотах, як і він сам. Вони тоді одразу зійшлися на думці — будувати дельтаплан і паралельно шукати гори, з яких можна здійснювати стрибки. А як побудувати апарат, що міг би протримати людину в польоті? І чи є на Луганщині така гірська місцевість, що дає змогу використовувати дельтаплан?

— Коли ми почали створювати перші найпростіші дельтаплани, ні креслень, ні літератури не було. Хтось щось побачить і починаємо робити, — розповідає Геннадій Сергійович. — Для конструкцій застосовували стрибкові спортивні жердини, крила робили з болоньєвої тканини, що не пропускає повітря. А вона на той момент була страшним дефіцитом. Ми спеціально їздили до Києва і закуповували її рулонами, дивуючи продавців. Спочатку мені дісталася тканина рожевого кольору, тож свою першу «ластівку» довелося назвати «Фламінго». Самі розкроювали, строчили... Зробили перший апарат і поїхали його перевіряти в село Миколаївку біля Дінця. Коли тебе тримає потік повітря, а до розкинутих рук прикріплені крила дельтаплана, здається, що це твої крила й ти вільний, легкий у повітрі, можеш не тільки летіти, а й управляти польотом.

По-справжньому чоловіки стали літати роки через два-три, коли польоти трималися по 20—30 і більше хвилин, а потім по дві-три години. Аматорів, ентузіастів цього виду спорту в Луганську зібралося тоді багато. Одні після перших невдач відсіювалися, решта залишалися. Ні інструкторів, ні методик тоді не було, все пізнавалося методом проб і помилок, але це було цікаво. Бакланов, наприклад, перший в області став освоювати старт із рівного місця.

На Далекому Сході

Наприкінці сімдесятих Геннадій Сергійович зважився поїхати на Далекий Схід. Покликало його туди не тільки бажання заробити грошей на золотих копальнях. Серйозною мотивацією послужили також розповіді товариша про те, які в тих місцях чудові гори для дельтапланеризму. Хваленою горою виявилася сопка, що не зовсім підходила для стрибків і польотів. Але це не перешкодило луганчанину зародити тут рух любителів дельтаплана.

— Приїхав я до селища Дукат Магаданської області. А тут — тиша, повітря щільне, — розповідає Геннадій Сергійович. — Як літати в таких умовах? Але все одно було цікаво. Зайшов у місцевий клуб. Попросив приміщення, щоб зібрати дельта-

план. Дали. Став збирати — і тут стільки людей збіглося. До речі, в селищі було багато земляків, що приїхали на заробітки зі Стаханова. Душ п’ять одразу стали просити мене навчити їх управляти апаратом. Я був перший, хто розвивав цей спорт на Далекому Сході. За півроку, що там працював, я вісьмох молодих хлопців навчив літати в тих умовах. Через мороз у 40 градусів повітря стає щільним. У нас, на Донбасі, літати цікавіше, тому що є сильні потоки повітря, а на Півночі — спокійніше, не так ризиковано. Хоча... Болонья на морозі, як суха газета, шелестіла й щохвилини могла порватися.

Там він довго не пробув, довелося повертатися додому через хворобу дружини. Їхав уже без дельтаплана. Залишив свого птаха учням.

Потім настав час моторів...

В Україні дельтапланеризм поширився досить швидко, і незабаром ентузіасти об’єдналися в асоціацію. Держава, зрозуміло, була не в захваті від такого об’єднання й узагалі проти розвитку цього виду спорту. Адже якщо на такий літальний апарат поставити мотор, то з повітря можна фотографувати секретні об’єкти й, мало того, — полетіти за кордон. Але, як називали їх жартома, «тряпкольоти» у цьому сенсі були не небезпечні — стрибнув з гори, повисів у повітрі й усе. А от мотодельтаплани — це вже серйозно.

— Хоча в них є свій недолік, — каже Геннадій Бакланов. — Сидиш наче на тракторі — так гуде движок. І головне — немає відчуття крил, коли можеш управляти польотом так, як тобі хочеться. Не відчуваєш потоку повітря. Це зовсім інше відчуття. Аматори дельтапланеризму дотепер думають над новою розробкою конструкцій, удосконалюючи моделі. Звичайно, сучасні апарати, як іграшка, їх не можна порівнювати з нашими першими. Скажімо, на сучасних моделях приземлитися ногами, як це робили ми, неможливо. Для цього існують гальмівні парашути. А ми здійснювали посадку по-воронячи...

Одне слово, настав час моторів. Літальні апарати Бакланова та його друзів стали використовувати для обробки сільгоспугідь і навіть для інспекції нафтопроводів. Грошей за це, щоправда, не платили, але бензин давали. Завдання ставилося просте: пролетіти вздовж нафтопроводу й подивитися, чи немає поривів і крадіжок. Вилітаючи на такі завдання, дельтапланеристи клали під своє сидіння... сковорідку.

Для душі, для серця, для здоров’я

Геннадію Сергійовичу виповнилося 65 років, але він як і раніше літає. Останній політ був минулої осені. 

— Я можу й годину, й дві літати, — каже Геннадій Сергійович. — Піднімуся нагору на 500 метрів, щоб було видно землю, і живу в польоті. Лечу над музеєм авіації, спостерігаю, як іде риболовля на Дінці. Відчуття не можна передати... Шкода, що нині немає такого розвитку дельтапланеризму, як раніше. Саморобки вже не літають, а мотодельтаплан — дорога іграшка.

Усього в Бакланова було чотири дельтаплани, які він зробив своїми руками. Дружина, до речі, захопленню чоловіка не перешкоджала, знаючи, що нічого цим не доб’ється. Та і як можна заборонити людині те, що не дає їй старіти, додає сил і настрою?

 

На знімках: Геннадій Бакланов сьогодні й майже 35 років тому.

Фото автора та з архіву Г. Бакланова..

НАША ДОВІДКА

Офіційне визнання дельтапланеризм у СРСР отримав 1976 року, коли відбувся перший Всесоюзний зліт ентузіастів-дельтапланеристів. У 1978-му була створена Федерація дельтапланеризму СРСР, яка в 1988-му перетворена на Об’єднану федерацію надлегкої авіації. У середині 1980-х у Союзі функціонувало понад 700 товариств, дельтаклубів при первинних організаціях ДТСААФ, підприємств і установ, що об’єднували понад 10 тисяч спортсменів.

ДО РЕЧІ

— Був випадок, коли ми пролітали над лісомисливськими угіддями й перевіряли, що тут відбувається, по нас почали стріляти, — пояснює Бакланов. — Одному нашому товаришеві пробили крило, поцілили в силову раму й поранили ногу. Після цього ми стали використовувати сковорідки для захисту. Щоправда, більше таких випадків не було.