«Ми маємо привілею — старий мозок культурного народу і молоду кров народу, що проснувся від довгого сну...» — писав у своїй статті визначний український дипломат, історик, перший міністр закордонних справ Української Народної Республіки Олександр Якович Шульгин. Цій надзвичайно терплячій та сильній духом людині судилося понад сорок років боротися за відродження новітньої української державності, не маючи при цьому змоги жити на своїй Батьківщині. Залишаючись палким патріотом, він продовжував відстоювати право України на незалежність навіть тоді, коли більшість держав, de jure, визнали Радянський Союз в його кордонах, що охоплювали й українську територію.
О. Шульгин — представник нової генерації української національної еліти початку ХХ століття. В пам’яті пересічного українця його ім’я могло б згадуватися поряд з такими видатними діячами періоду національно-визвольних змагань 1917—1921 років, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра. Проте тривалий час постать О. Шульгина залишалася маловідомою широким колам української громадськості. Сьогодні ми маємо можливість, на основі беззаперечних свідків — архівних документів — відкрити нові непрочитані сторінки із життя цієї надзвичайної людини.
Олександр Якович Шульгин народився 30 липня 1889 року в селі Сохвине Хорольського повіту на Полтавщині в сім’ї, яка належала до козацько-старшинського роду Устимовичів, спорідненого з Полуботками, Апостолами та Скоропадськими. В родині Шульгиних панував дух глибокої пошани до національних традицій українського народу, що не могло не вплинути на майбутнього політика. Закінчивши історико-філологічний факультет Петербурзького університету, О. Шульгин розпочав активну громадську діяльність на посаді заступника голови Київського земляцтва в Петербурзі.
Після Лютневої революції, 23 березня 1917 року, О. Шульгин приїхав до Києва, де розпочався найважливіший період в його житті. 6-8 квітня тут пройшов Всеукраїнський національний конгрес, на якому Олександра Яковича обрано членом Української Центральної Ради (УЦР) та кооптовано до складу її керівних органів. Уже в липні 1917 року його призначили на посаду генерального секретаря міжнаціональних справ УЦР. Після проголошення 7 листопада 1917 року ІІІ Універсалом створення Української Народної Республіки (УНР) О. Шульгин активно виступав за її автономію. Проте з часом, в умовах ускладнення зовнішньополітичної ситуації, він відійшов від автономістських ідей та до кінця життя відстоював право України на незалежність і міжнародне визнання.
22 січня 1918 року О. Шульгина призначено міністром закордонних справ самостійної УНР. В період післявоєнного мирного врегулювання в Європі він протягом 1919-1921 років неодноразово представляв українську державу як член делегації УНР на Паризькій мирній конференції, голова делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві, голова української Надзвичайної дипломатичної місії в Парижі.
Після остаточної поразки національно-визвольного руху в Україні у житті О. Шульгина настав надзвичайно складний та напружений період. Проте він не полишав клопіткої роботи на благо українського народу. Займаючись викладацькою та науковою діяльністю як професор Українського вільного університету та Українського високого педагогічного інституту в Празі, Олександр Якович, як міністр закордонних справ уряду УНР в екзилі, продовжив співпрацю з європейськими державами з метою дипломатичного визнання незалежності УНР, а також незаконності окупації її території радянською владою.
В кінці 20-х років становище українських емігрантів в Європі значно погіршилося, оскільки під загрозою постало не тільки питання визнання української державності, а їх національної ідентифікації взагалі. 30 серпня 1928 року О. Шульгин звернувся до Ліги Націй з проханням видати українцям так звані нансеновські паспорти, які на той час отримували росіяни та вірмени, пояснюючи, що «кожний український емігрант буває змушений відмовлятися від своєї справжньої української національности і робитися «russe», якщо тільки не має особистої протекції». Таке явище міністр вважав неприпустимим, оскільки «для українських патріотів не може бути нічого більш образливого, як бути примушеними носити ім’я тих, кого вони вважають своїми насильниками».
Не раз Олександр Якович привертав погляд європейської спільноти до українського питання: державності, «бідування населення», а згодом і політичних репресій. 4 грудня 1928 р. у Парижі був створений Комітет допомоги голодуючим на Україні, головою якого обрано О. Шульгина. В листі до Міжнародного Червоного Хреста члени Комітету вказували на перманентні голодування жителів більшої частини України, згадуючи при цьому українців, що померли в 1921-1922 роках. З метою максимальної концентрації уваги провідних держав на проблемах радянської України, О. Шульгин розкривав негативні наслідки політики Радянського Союзу для європейської економіки, а саме демпінгу — «перебільшеність вивозу хліба, лісу і міді, які пускаються в продаж з явною метою посилити економічну кризу Західньої Європи», в той час прирікаючи на бідування власне населення. Апелюючи до членів Ліги Націй, він наголошував, що боротьба з демпінгом є «як в інтересах населення Совітської України та інших республік, так і в інтересах Захід[ної] Європи».
У жовтні 1931 р. О. Шульгин, готуючись до участі в черговій сесії Ради Ліги Нації, порушував проблеми «політичних в’язнів на Україні і в Соловках, а також справи демпінгу». 20—29 жовтня того ж року для участі у сесії Міжнародної дипломатичної академії він підготував доповідь про «Правні підстави української державності».
Особливої уваги заслуговує позиція Олександра Яковича, як представника уряду УНР в екзилі, на Конференції в Монтрьо (Швейцарія) 22 червня-21 липня 1936 року, де розглядалося питання статусу Чорноморських проток.
Учасниками даної конференції були Велика Британія, Франція, Туреччина, СРСР, Болгарія, Румунія, Греція, Югославія, Австралія та Японія. Хоча О. Шульгин не був офіційним представником української держави, оскільки «делегат Радянського Союзу мав намір представляти всі радянські республіки», проте йому, все ж, вдалося висловити офіційну думку уряду УНР. У підготовленій доповіді гостро постало питання як української державності, так і прагнення Москви розглядати Чорне море «як російське море, закрите, наскільки це можливо, від решти світу». Зрозуміло, що в умовах дипломатичної ізоляції уряду УНР в екзилі О. Шульгину було важко добитися бажаного результату, але він ніколи не полишав надії на ствердження України як суверенної держави.
В останнє десятиліття свого життя О. Шульгин займався в основному науковою роботою. Перебуваючи в еміграції, він написав низку праць, присвячених проблематиці національно-визвольного руху. Також він ініціював створення та був членом багатьох наукових установ: Українського академічного товариства в Парижі, Ліги українських політв’язнів, Міжнародної вільної академії наук у Парижі. 17 вересня 1952 р. на загальних зборах Комісії допомоги українському студентству в м. Сарселі О. Шульгин був обраний заступником її голови. В рамках діяльності даної організації він активно сприяв допомозі українським студентам у Франції.
4 березня 1960 року О. Шульгин пішов з життя, залишивши нащадкам незламну віру, що відкарбувалася в його пророчих словах: «Перед нами широке майбутнє утворення демократичної національної державності. Ця державність розпочалася силою обставин серед стихій величезної революції, яка значно прискорила хід подій і утруднила всю працю надзвичайно. Але труднощі нас не повинні лякати. Труднощі треба пережити і твердо піти по тому шляху, на який поставив нас неминучий хід подій — Fatum історії».
Нижче подаються документи, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, які репрезентують погляд О. Шульгина на проблеми української державності та місця України в світовому співтоваристві. Серед них — витяги з листів О. Шульгина до представників української політичної еміграції, що друкуються мовою оригіналу, а також текст його доповіді, підготовлений для виступу на міжнародній конференції в Монтрьо (написаний французькою мовою та публікується вперше у перекладі автора статті).
Витяг із листа О. Шульгина до українського державного і громадського діяча К. Мацієвича про становище та діяльність Уряду УНР в екзилі. 28 травня 1929 р.
[...] Ми не є «організацією під назвою «У. Н. Р», а легальним Урядом, що опинився, правда довший час, на чужині. Звичайно, в розмовах приходиться поясняти, що ми цілком здаємо собі справу про всю ненормальність нашого положення. Але з певних причин а) наша легальність, в) значіння для України того факту, що це є еманація від неї самої, а не емігрантський витвір; с) значіння факту неперерваного існування, активної праці Уряду навіть і для чужеземних держав, яким не може не імпонувати ця перманентність.
Ми серед найтяжчих умов, скоротившись скільки можна, проводячи працю революційним, а не нормальним урядовим шляхом — все ж зостаємося Урядом, принаймні в очах цілої свідомої України. [...]
[...] прошу звернути увагу шановного Празького Комітету по боротьбі з голодом, що його Голові і секретарю, перш ніж кидати недопустимі обвинувачення мені, треба було просто запитати, в якому стані справа. Я сподівався, що брошюра про голод вийде ще в час мого перебування в Женеві. Справа трохи затяглась, але ж за 3-4 дні буде готова. Крім «Журнал де Женев» хочу спробувати вмістити тези її тут в «Матен». Хто знає, чи вдасться?
Також надішлю її до Посольства Сполучених Штатів з листом, або й особисто піду туди. В Червоному Хресті я знов говорив про справи, але ще більше переконався в тому, що на реальну допомогу із закордону рахувати майже не приходиться: Чер[воний] Хрест боїться втручатись і не зовсім вірить в широкі розміри катастрофи. З другого ж боку, большевики ні за що не допустять цього. Отже, застається одно: кричати, говорити про цю біду, щоб хоч з політичного боку використати цю ситуацію. [...]
Витяг із листа О. Шульгина до В. Садовського про громадську та політичну роботу. 24 вересня 1930 р.
[...] 13/Х я маю бути у Данцігу на конференції Унії товариств для Ліги Націй. Мають там засідати перманентні комісії Унії і між іншим комісія політична. На порядку денному стоїть справа порушена мною — організація постійної підкомісії для Сходу Європи. Як ти може пам’ятаєш з «Тризуба», в червні вже відбулося засідання тимчасового комітету для Сходу Європи, де на підставі мого докладу п’ять делегатів ухвалило одноголосно, що таку постійну підкомісію створити конче потрібно.
Отже, в Данцігу це і має, коли не зробить хтось якої несподіванки, закінчитись. І мені потрібно підготуватись до першого засідання. В Женеві я пригласив італійця Джаніні, щоб він прочитав доклад про Совітську Конституцію і значіння в Союзі України. [...] Шукаючи теми для другого докладу я прийшов до заключення, що найбільш цікавитиме те все, що відноситься до Демпінгу. Через це звертаюся до тебе з великим проханням: написати коротенький доклад сторінок на 5—10, в якому б ти з’ясував сучасний економічний стан Совіт[ської] України та інших совітських республік, згадав би про бідування населення і перебільшеність вивозу хліба, лісу і міді, які пускаються в продаж з явною метою посилити економічну кризу Західньої Європи. [...] Необхідно дати головне резолютивну частину — осуд, протест і боротьба з демпінгом як в інтересах населення Совітської України та інших республік, так і в інтересах Захід[ної] Європи.
Текст доповіді О. Шульгина на Конференції в Монтрьо 22 червня — 21 липня 1936 р.
Матеріял, поданий [проф.] О. Шульгиним Конференц.
в Moнтрьо 1936 р.
ВИКЛАД ТОЧКИ ЗОРУ УКРАЇНИ ЩОДО ПРОБЛЕМИ ПРОТОК
Права України та Грузії були взяті до уваги на Лозаннській конференції, незважаючи на те, що ці дві держави не були представлені. Конвенція (в статтях 10, 11 та 12) негласно зберегла їм місця в Комісії з проток поряд з іншими прибережними державами. Делегат Радянської Республіки прийняв такий стан речей, тому що на момент Лозаннської конференції, Союз Радянських Республік ще не був створений; таким чином, Москва визнавала незалежність України та Грузії.
Зовсім інша ситуація склалася в 1936, на Конференції в Монтрьо, коли делегат Радянського Союзу мав намір представляти всі радянські республіки, а значить й Україну та Грузію. Неодноразово, в Женеві, ми мали честь виступати з нашими протестами і доводити до відому членів Ліги Націй, що Національна Україна ніколи не надавала повноважень уряду Москви вести переговори від її імені. Цей уряд в Україні розглядався як окупаційний уряд.
Україна, яка знаходиться під радянською владою, не вільна в праві виражати свою точку зору в питаннях, що торкаються її життєвих інтересів і не має жодних засобів захищати їх офіційно на міжнародних конференціях. Проте ми сподіваємося, що учасники Конференції в Монтрьо приймуть до уваги нашу доповідь, що містить точку зору України, сформульовану роки тому Національним Урядом Української Демократичної Республіки, що нині знаходиться в екзилі.
Усі проблеми, які стосуються Чорного моря та проток, представляють для України головний інтерес. Кордони України, навіть такі, що були встановлені Радянським Союзом, охоплюють основні порти північного узбережжя Чорного моря, як Одеса, Миколаїв (Ніколаєв), Херсон, простягаючись вздовж Азовського моря і продовжуючись далеко за межі Перекопу. Якщо взяти до уваги той факт, що Кавказ, землі Козаків (Кубань та Дон), Крим, з його україно-татарським населенням, приєднані до Радянської Росії у виключно штучний спосіб, і що вони довели своє бажання від’єднатися від Москви, стає зрозуміло, що в разі отримання Україною незалежності, інтереси Росії в районі Чорного моря будуть значно обмежені чи навіть вона перестане бути прибережною державою.
Інтереси України в проблемі проток значно відрізняються від інтересів колишньої Російської імперії та її спадкоємиці — Радянської Росії. Україна, що цілком зрозуміло, не має ніяких споконвічних претензій Росії, яка завжди прагнула володіти Стамбулом та протоками. Ці претензії, глибоко укорінені в російській свідомості, нині лише придрімали, якщо Москва відчує в собі здатність їх реалізувати, вона знову нагадає про свої домагання.
Національна Україна, відчуваючи споконвічну прихильність до Туреччини, споконвічний ворог російського імперіалізму, визнаючи абсолютно законним бажання мати гарантії своєї безпеки, вірить, що свобода проток є умовою процвітання усіх прибережних країн Чорного моря.
Україна безумовно протистоїть давній тезі московського імперіалізму, який хоче розглядати це море як російське море, закрите, наскільки це можливо, від решти світу. Україна ж вважає, що не має підстав встановлювати для Дарданелл та Босфору режим відмінний від того, що регулює протоку Гібралтар чи Суецький канал.
Чорне море є лише продовженням Середземного моря, і відрізати його від Середземного та від Океану означало б применшити як важливість його, так і прибережних країн. Україна, країна середземна, повинна мати через морський шлях прямі відносини з усіма націями світу.
Теперішня конституція УССР в статті 4, також як і в проекті нової конституції в статті 17, визнають, принаймні теоретично, для України, так само як для Білорусі, Грузії та інших Республік Кавказу та Туркестану право вільного виходу з Радянського Союзу. З того дня, коли Україна зможе реалізувати це право, вона буде покликана грати дуже активну роль у вирішенні проблем Чорного моря. З цієї причини ми вважаємо нашим обов’язком зробити чутним голос України в час, коли повинен бути встановлений новий режим для проток. Ми сподіваємося, що комісія з проток буде збережена, як і місця у ній, виділені для України та Грузії, згідно з Лозаннським договором.
Публікацію підготувала Людмила ВАЩУК, провідний спеціаліст Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
О. Шульгин. 30-ті роки.
