Часто запитую своїх російських друзів, які хоча б раз за останні два роки побували в Україні: чим відрізняються українці від росіян. Щирістю, патріотизмом, єдністю, силою духу, добротою... «Уперше за багато років в Україні я щаслива: несподівано, нез’ясовно, невловимо і незрозуміло. Дякую українцям за гостинність і доброзичливе ставлення. І для мене це не просто слова», — зізналася подруга із Санкт-Петербурга вже на вокзалі перед поверненням додому. Між нами — сльози матерів українських солдатів. Закриті аеропорти. І тисячі кілометрів. ... Але щодня ми шукаємо хоча б кілька слів, щоб наблизити каяття і сповідь однієї країни й прощення іншої.
Анастасія ДУБОВА (Санкт-Петербург, автор-виконавець, режисер):
— Дорогі українці, від усього серця бажаю вам мужності й помочі Божої на шляху до миру і свободи! Досі гинуть люди у вашій привітній, гостинній, хлібосольній країні, де ще недавно ми всі разом гуляли, відпочивали, співали пісень. Київ, Харків, Почаїв, Путивль, Крим... Світлі спогади про подорожі тепер озиваються болем, соромом за те, що ми, хто живе в Росії, не змогли зупинити неправду, підлість, трагедію війни... C жахом думається про те, що серця тих українців, які колись нам усміхалися і кликали в гості, тепер можуть бути на багато десятиліть обпалені горем і закриті для нас... Ллється кров по обидва боки, холодна війна триває й у Росії, як по вертикалі суспільства й влади, так і по горизонталі в людських відносинах. Через українську тему колишні друзі й навіть родичі стають недругами, завалюють творчі проекти, навіть родини... іноді агресивні суперечки закінчувалися навіть убивством... вірші на підтримку України стають карним злочином, навіть за непряму участь в акціях на підтримку України дають реальні строки в колонії. Це війна не між українцями й росіянами, це війна між свободою і тоталітаризмом! Тому дуже хочеться вірити, що рани, завдані неправдою, ненавистю, жорстокістю не засліплять нас, адже навіть у сьогоднішні важкі дні в нас з’явилося багато друзів в Україні, з якими можна говорити однією мовою, з якими ми найчастіше знаходимо більше розуміння, ніж з іншими своїми співвітчизниками. Будемо ж разом боротися за наше майбутнє, за мирну й вільну Україну — і за мирну й вільну Росію!
Станіслав ДЕГТЯРЬОВ (Зеленокумськ, економіст):
— Двох думок бути не може! Мир обов’язково настане, але, побоююсь, уже за іншої влади у нас, в Росії. Я, як можу, намагаюся пояснювати ситуацію своїм знайомим. Деякі не хочуть нічого слухати й розбиратися. На жаль. Наша пропаганда дуже постаралася. З українців зробили ворогів. І цьому багато хто повірив. Побажання одне. Вистояти. Не зламатися. Правда на вашому боці, дорогі українці! Будь-які війни рано чи пізно закінчуються, і я вірю, що ви зможете зробити свою країну процвітаючою. У вас усе для цього є. І головне — прагнення до свободи. І ще. Не ображайтеся на росіян. Вони не відають, що творять. Не в перший раз, на жаль.
Я росіянин. І хочу попросити прощення в України. Сподіваюся, весь цей кошмар незабаром закінчиться.
Юлія ГРЕНЬКОВА (Казань, програміст):
— Роздуми про недавнє минуле, буремне і не дуже. Згадалося. Так щось яскраво згадався той час, і — мурахи по шкірі. І усвідомлення того, який це був кошмар. Реальний липкий нічний кошмар із сумним усвідомленням того, що нас мало, і плювати. Плювати, зате ми є.
Так, я про «кримнаш», саме про цей ганебний, жахливий, зухвалий пекучий сором «кримнаш».
Мітинг «Прости нас, Україно», на якому нас надто мало. Подруга, що дивиться на мене і не розуміє — це ж класно, Крим же наш, ти чого?? Приятель, наче розумний чоловік: а я вважаю, що історично... і бла-бла-бла.
Гопники за сусіднім столом у кафе про велич Росії, упереміш із матом і гордістю. Нудно. І ми за столиком поруч — як на поминках, з того самого мітингу. Нас шестеро. Якби пішли додому, я б поревіла. А так ...Сидимо, розмірковуємо про Майдан. Вони змогли, вони показали, що вони люди, будь-який їхній президент знатиме, що Майдан — чекатиме на кожного злодюгу. І паралельно в голові пульсує думка, від якої хочеться відмахнутися, а ніяк. А ми? Ми ж хто після цього всього? Як жити тут, серед чужих? Як з ними спілкуватися?
Спілкування на будь-які теми зводиться до України і крику, скандалу, стислих кулаків і бажання ніколи більше не бачити і не розмовляти із цією людиною. Із цими людьми. З якими життя поруч минуло, з якими і у вогонь, і на весіллях, і на похоронах. І все закінчилося ось так —ми не хочемо один одного бачити, ми видаляємо один одного із друзів у соцмережах і в житті. Але! Тим ближче свої. Ось вони — вони є. Вони хмикають з тобою в автобусі, приколюючись над словами преза по радіо, вони з’являються раптово, зненацька, радісно — на батьківських зборах, на пошті в черзі, у ліфті. І раптом розумієш, що нас, таких, чимало. А здавалося, немає зовсім.
А здавалося, ми вшістьох залишилися. Ну як же — а діти? Адже я в них упевнена. У батькові, у маминій подрузі, що обожнює телеканал «Дождь».
А пізніше, коли прийшло усвідомлення того, що треба пояснювати, розповідати, доводити спокійно й аргументовано, почала розуміти, що повно тих, хто не замислювався, а ти його можеш змусити подумати. Задавити авторитетом, переконати, хоча б показати, що є люди з іншою думкою, і вона обґрунтована. Але це все потім. А тоді було нудно й сумно. І усвідомлення своєї непоясненої провини, і неможливість вимолити прощення. І ще раз, у котрий раз — прости нас, Україно! Якщо зможеш.
Емілія ЧЕРНЯВСЬКА (Москва — Новосибірськ, мама 9 дітей, бабуся одного онука, блогер):
— Я ніколи не була на Україні (перепрошую, що пишу «на», а не «в» — шкільна звичка), я не можу судити про те, як живуть там люди — що своїми очима не бачив, тому віри немає, але! Я глибоко переконана, що неприпустимо Російській державі вказувати своїм братам-слов’янам, що і як робити, кого вибирати, з ким дружити, а з ким не дружити. Я бажаю Україні процвітання, щасливого життя кожному громадянинові цієї країни, щасливого, спокійного життя — БЕЗ ВІЙНИ. Мені дуже соромно за те, що відбувається зараз. Я знаю, що після анексії Криму, після утворення так званих «ЛНР» і «ДНР», після крові, жаху, смертей, навряд чи можливо повернути колишню дружбу й довіру між нами, принаймні — у близькому майбутньому. Думаю, що будь-який дорослий житель Росії, діями своїми чи (що почасти і страшніше) бездіяльністю, що допустила цю ситуацію, здається українцеві чудовиськом. Простіть нас, якщо зможете. Я впевнена — українці з усім впораються. Зможуть побудувати вільне, європейське, за своїми принципами, суспільство. А от мою країну можна тільки пожаліти, напевно...
Андрій ГААЗЕ (Санкт-Петербург):
— Обожнюю Україну! Зовсім не розумію нинішній стан наших відносин. Думаю, це неприємний історичний період, що не може тривати вічно.
Дмитро ЛЮТОВ (Ульяновськ, юрист, аспірант):
— Я був у Криму, коли він входив до складу УРСР, більше на території України не був, якщо не вважати транзитну зону аеропорту «Бориспіль». Із громадянами України спілкуюся тільки в соцмережах. Це милі приємні люди, звичайно, не завжди ми сходимося в думках, але це нормально.
Побажання українцям прості й одночасно складні: іти шляхом демократичних ринкових реформ... Моє ставлення до того, що відбувається на сході України, полягає в тому, що очевидна підтримка моральна, фінансова, військова з боку РФ незаконним збройним формуванням, що захопили владу в Луганській і Донецькій областях.
Станіслав ВЕРШИНІН (Ставрополь, технічний директор):
— Через 15 років отримали відповідь на запитання «Ху із Путін?»: «Путін із Ху... «. 86% населення Росії дурні до фашизму. Цікаво — чи є ще більша міра дурості, чи це — межа? Та не знали воїни ВВВ, за що і з ким воювали! Це доводить хоча б такий кульбіт: 70 років боролися з «імперіалізмом». Тепер раптом стали єдиними імперіалістами у світі, проголосили імперіалізм державною політикою. Висновки: ні тоді, ні зараз ніхто в Росії не знає, що таке «імперіалізм». А термін «фашизм» і поготів невідомий! Хрестимо «фошиздами» усіх, хто нам не подобається — не здогадуючись, що путінські «скріпи» — це і є фашизм.
Україна віддала Росії своїх кращих синів. Я і тисячі інших росіян увірували через українських служителів, що приїхали піднімати «цілину» Росії. У відповідь Росія послала на Україну гірше, що в неї є — покидьків суспільства, реконструкторів, обманутих пропагандою дурнів, совкових «зомбі», аматорів постріляти по живих людях. Але Бог несправедливим не буває: що хто посіяв — те і пожне. За Україну заступаються тисячі вірян Росії, вони ще допоможуть їй. А в Росію на «легкі хліби» біжать совки, дурні, обмануті пропагандою — подібне до подібного. Дай, Боже, нам побачити Твою руку, і підсумки, що радують віруючих, стверджуючу Істину Твою!
Є росіяни, які цінують волю, відрізняють правду від неправди, набагато гірше піддаються гіпнозу пропаганди. Мають свою думку, розуміють те, що відбувається навколо. Охоче домовляються з оточуючими людьми й народами, знаходять загальні цінності. Здатні мислити абстрактно, розуміють сутність ідей. Творчі особистості, не розчиняються в масі. Головна відмінність — відсутність гена Хама з усіма ознаками, властивими рабу: пияцтво, лінь, злість, злодійкуватість, безвідповідальність. Найлегше відрізнити людину від орка за такими рисами орка: ксенофобія, що виливається в ненависть до США, Ізраїлю, Європи, навколишнього світу.
Неприйняття ідеологій, крім своєї. Дурість. Сповідання орка: «Ми живемо в найбільшій країні, де наймудріший народ сповідує найщирішу релігію (ідеологію). Тому нам усі заздрять і шкодять. Але ми незабаром виліземо із бруду (шкіри, боргів, неуцтва) — і покажемо всім кузькину мать!».
Люди по всій Росії борються з орками і їх кебешною владою. Одне російське радіо увесь час ставить Макаревича. Почув авторську пісню про божевілля народу й влади. Одна ТБ передача увесь час «випадково» запрошує не тих фахівців, і замість орчої апологетики звучить правдива розповідь про неправду прокремлівських «спеців». Марію Лондон ще не вбито, віщає про погоду в збожеволілій країні. Люди мистецтва озвучують свою антикремлівську позицію. Кожна чесна людина щось робить! Отже, незабаром...
Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.
Антивоєнні пікети в Москві.
Фото із архіву Ірини ЯЦЕНКО.
