Володимир Лісовий (на знімку) — генеральний директор і одноосібний засновник товариства «Годунівське», що в Яготинському районі на Київщині.

«Годунівка — це моя мала Батьківщина, — розповідає він. — Село невеличке, має сім тисяч гектарів орної землі. Ще десь років шість тому було занедбане і зовсім розвалювалося. Тоді й вирішив спробувати його врятувати, залучив кредитні кошти, заснував товариство. Тепер працюємо. І головне — за цей час господарство не впало. Вирощуємо всі культури: сіємо кукурудзу, соняшник, сою, пшеницю, ячмінь, горох, гречку. Дочка очолює фермерське господарство, займається тваринництвом. За потужністю наша свиноферма, я б сказав, місцевого рівня — поголів’я становить трохи більш як 1000 голів. Але тут є й політичний момент: це важливо для того, щоб збереглося село».

...Наша розмова відбувається дорогою з Яготина до Годунівки. Володимир Григорович захоплено розповідає про місця, де виріс, звідки пішов у науку, бо навчався не в одному навчальному закладі — і в технікумі, і в виші. Пишається, що в окрузі аж сім героїв минулої війни і праці. Та найбільше — працьовитими місцевими мешканцями, тим, що в селі тепер є пристойні дитсадок, школа, медпункт. Відремонтовані власним коштом дороги — «ніхто не дав на це жодної копійки». Коли закрили пошту, домовилися з київським керівництвом відомства: звідти платять поштареві 30 відсотків зарплати, решту компенсує «Годунівське». У такий спосіб зберегли важливий і необхідний заклад. «Бо поштар у селі — головний комунікатор, без такої людини тут ніяк», — зазначає Лісовий. На його думку, те, що сьогодні відбувається по селах, — абсурд. Закривають пошти, відділення Ощадбанку, школи. «У цьому суть децентралізації?» — сердито запитує. І сам відповідає: «Ті, хто це ініціює і робить, — люди або відірвані від місцевої ситуації, або поняття не мають про сільське життя», — кидає в розпачі. Та здебільшого все-таки розмовляємо про аграрні клопоти, структурні та соціальні проблеми українського села.
— Коли починали, збирали десь по 40 центнерів зерна на круг, нині з кожного гектара маємо по 60, — розповідає Володимир Григорович. — Це багато в чому тому, що перейшли на гібриди. У нас гарні стосунки з німецькою компанією «Келес», купуємо в них насіння. Результат — гібридне жито «пікасол» дало господарству по 70 центнерів на круг, пшениця «гумус» — по 63 центнери. Нині посіяли ячмінь «алекандро». Узяли також на розмноження чеську сінгентовську пшеницю. А де ж вітчизняні сорти? — перепитує. Насінництво в Україні, на жаль, по суті, знищили. Де воно ще залишилось і жевріє, то це в Інституті фізіології рослин Національної академії наук. Перепробували багато пшеничних сортів і зупинилися, зрештою, на їхній «подолянці»: були роки, що вона давала по 70 центнерів. Хай гірше з якістю, але третій клас отримуємо гарантовано.
— Яка структура вашого товариства? Землі — це паї?
— Майже 90 відсотків — паї плюс трошки державної землі.
— А як поставлено взаєморозрахунки з пайовиками?
— У нас один із найкращих показників у районі з розрахунків із пайовиками. Ми вже давно платимо людям за оренду сім відсотків оціночної вартості. Крім того, закладається соціальний пакет — оремо безплатно 20 соток городу кожному пайщику, двічі на рік даємо пайки, виділяємо кошти на лікування, а в разі чиєїсь смерті — на поховання. Це моя Батьківщина, ми всі знаємо одне одного, спілкуємося, живемо родинно. Хто захотів відділитися, той відділився — хазяйнує самостійно. А так основна маса людей працює в «Годунівському». У нас на 1100 гектарів землі 67 працюючих: на сьогоднішній день це нормальний показник. Якби ті підприємці, які орендують на Яготинщині землю, мали в розрахунку на тисячу гектарів хоча б 50 працюючих і була б відповідна податкова система, то гроші б більше йшли людям: і на Пенсійний фонд, і на соціальну сферу. А ви ж знаєте — зайшли холдинги, якщо на тисячу гектарів п’ять осіб працює, то й добре. І це проблема. Адже в селах не по п’ять мешканців — що робити решті, як без роботи і зарплати виживати, ростити дітей, виводити їх у життя? Селянину України сьогодні дуже важко. Він не захищений ні політично, ні юридично, ні фінансово. Я трохи поїздив по світу — бував у багатьох країнах. Враження таке, що українці є практично скрізь. У Парагваї, наприклад, зустрів чоловіка на прізвище Маос. Батьки його виїхали в 39-му році з Волині, сам він в Україні ніколи не був. Там він фермерує. У нього три сини, і всі одружені на дівчатах українського походження. І був я в українській гімназії — вона при церкві. Так от, парагвайці в черзі стоять, щоб навчатися в цій українській школі. Іду я, а назустріч маленька темношкіра дитинка. І вона каже: «Добрий день». Я був шокований: як вони люблять віру і мову! Здавалося б, фермер той «наш» відірваний від рідної землі, йому має бути важко. Та в нього кращі умови господарювання, ніж у нас в Україні. Як з’ясувалося, там мотивуюче законодавство, а головне — держава не втручається у його справи.
Мій співрозмовник із розпачем зітхає і каже: «У нас таке з високих трибун лише декларується. Насправді все робиться навпаки. Я розумію, що комусь треба показати, що село реформується. Це не реформа, це так... І коли в мене батько — тракторист, а мати — санітарка, і ми вдвох із братом отримали вищу освіту, то спробуйте нині в селі хлопцю, будь-якому механізатору, вивчити у вузі двох дітей. Таких прикладів хіба що на пальцях руки можна перерахувати».
— Ви розповідаєте про проблеми. А от із них яка найскладніша?
— Кожна чіпляється за наступну, і намотується цілий клубок. Приміром, технічне забезпечення. У наших зарубіжних колег на кожну операцію, кожну технологію — окрема техніка. Із трактора Т-150 я не зроблю «Джон Діра», і класного комбайна не замінить той «Дон», що випущений 20 років тому. А купити комбайна за 250—300 тисяч доларів плюс набір жаток — оце проблема! Узяти кредит? Але ж це 25 відсотків річних. Банківська система, на жаль, селянину не допомагає. За всієї поваги до фінансистів, вони бачать і хочуть мати миттєву і постійну вигоду і не враховують, що в селі прибуток раз на рік. До того ж утричі виріс долар. А це дуже вдарило по селянину. Бо валюта — це комплектуючі до техніки, це пальне, посівний матеріал, добрива, пестициди. Та сама техніка і запчастини — вони також подорожчали фактично втричі. А продукція якщо й зросла вартісно, то в еквіваленті відсотків на 20—30.
— І все-таки, яка техніка у вас працює?
— На перших порах була вся радянська — «Дони», Т-150, МТЗ. Нині із тракторів маємо вже три «Кейса», один «Дуіц», є три комбайни — два «Челенджери» і один «Кейс». Одне слово, дещо вже є. Біда в іншому. Ми 30 років не дбали про фахівців для роботи на новітній техніці. От ми купили, скажімо, «Кейс». Агрегат — вищий пілотаж: він обладнаний монітором, управляється кнопками. Як сучасний авіалайнер. Тиждень його готували, щоб поїхав. Та раптом він зупинився — і все. Треба викликати наладчика. І невідкладно вчити свого. Слід ураховувати, що село має не лише виробничу і соціальну складові, а й психологічну. Воно, без перебільшення, — це спосіб життя. І доти, поки не прийде усвідомлення, що сільська робота — престижна, толку не буде. Коли приїздиш до Німеччини, Канади чи іншої країни, то бачиш, що фермер там самодостатня, поважна людина в країні, він її годувальник. З ним рахуються всі: і фінансисти, і юристи, і економісти, і політичні діячі. А в нас навпаки. Чому так склалося? Я не знаю. Маючи такі чорноземи, такий потенціал, не вкладається в голові, чому так закинули село? Мені вже 55-й рік, і я повернувся в Годунівку, дочку сюди свою «притягнув». Вона закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут легкої промисловості, а тут раптом свинарник. Ми їздили з нею до Австралії, Нової Зеландії, вона знає мову. Зайнялася самоосвітою. І от сьогодні до неї вже приїздять вчитися технологи, фермери, керівники господарств, тому що розуміють, який технологічний рівень запроваджено у нас. Отож я думаю, що нашій молоді, особливо тій, що в технікумах, вищих навчальних закладах, у першу чергу треба розуміти, куди вони йдуть і що вони хочуть зробити, для чого їм ця спеціальність. Я знаю багатьох випускників навчальних закладів аграрного спрямування, які в село не поїхали, а торгують на столичних базарах чи прилаштувалися в інших місцях. А на селі — аматори, у них не вистачає ні ресурсу, ні знань, бо вони залишилися з радянським багажем. Є й інший бік медалі — і сільська молодь на селі трудитися не хоче. Вбили собі в голову, що, приміром, в охороні в Києві працювати краще. Я їм прямо кажу: хлопці, та ви ж сторожі. Он дід Іван у 80 років пішов сторожувати, а ви в 22. Та ми ж в охороні, відповідають. Або менеджер, офіс-менеджер. А про те, що сьогодні на село прийшли комбайни, трактори, де треба вже знати комп’ютер, бути не механіками, а інженером — і відрегулювати, і налагодити, — ніхто не замислюється і не дбає.
— Отже, технічне забезпечення, кадри, престижність сільської роботи, менталітет — проблем уже чимало.
— І їх перелік можна продовжити. Гостре питання, зокрема, — реалізація продукції. Холдинги мають зовнішньоекономічну діяльність, валюту, контракти. А середній і дрібний виробник — по суті, попелюшка. У такому ж «статусі» селяни загалом. Ось розпаювали, віддали їм землю. Ну і що? У моєї матері пай, їй 75 років — чим вона його обробить? Лопатою і сапою? Для того, щоб її чи когось іншого город був конкурентоспроможний, треба дати інструмент, провести від виробництва до отримання врожаю і його реалізації. Тобто має бути швейцарська модель. Завітав якось до швейцарського фермера: у нього 12 гектарів землі, 10 корів — він живе. А чому? Тому що він скооперований з якимось овочесховищем, з АЗС, магазинами, тому що аграрний бізнес не тільки його, а й вкладений в різні сфери діяльності, в різний бізнес. А у нас або сидять і чекають, що хтось за них вирішить, або їх нікуди не пускають. Спробуй відкрити торговельну точку в місті або отримати торговельну марку. А вона що для холдингу, що для дрібного фермера вартує однаково. І дуже прикро, що так відбувається, що село знищується. Або питання до податкової служби України: чому ми відраховуємо щороку три мільйони гривень різних податків, а в село не повертається ні копійки? У селі до нас вилаштовуються в чергу і школи, і садочок, і медпункт, і пошта — і всі: «допоможіть», бо не виживаємо. А де держава з нашими податками? І тут є ще один парадокс: холдинги реєструються здебільшого у великих містах — місцях дислокації власників, де й сплачують податки. А доходи і прибутки отримують із села.
— Бачу, ви критично налаштовані до холдингів?
— Чому ж? Питання в іншому: за своїми вигодами та інтересами села, людей вони не бачать. Може, виробництво вони там і налагодили, маю на увазі високотехнологічне, великотоварне, по бухгалтерії показали, що високі показники, але село вони знищили. Особливо дрібні села. І на Вінниччині, і на Черкащині. Центральні садиби там ще якось животіють, а прилеглі... Розумію, що з економічної точки зору холдинги вчиняють правильно, а з психологічної, соціальної, елементарно людської — ні. І в цьому ви їх жодним чином не переконаєте. Але ще прикріше те, що за цим, на моє переконання, — державна політика. Селяни, повторюся, не захищені.
— Чого ж тоді нарікати чи навіть дивуватися, що молодь залишає село?
— З нею треба працювати, створювати хоч більш-менш прийнятні умови для життя і праці. Холдинги про це не дбають і робити цього не будуть. Сподіватися тут можна лише на місцеві господарства, якщо такі в селах є. Буде господарство в будь-якій формі — житиме й село. У «Годунівському», приміром, молодь є. Одному механізатору 23 роки, іншому — 27. Ще один хлопець повернувся в господарство з АТО. На фермі також молоді дівчата. Середній вік наших працівників 40—45 років. Та ви ж розумієте: поодинокими прикладами, напіввирішенням гострих питань життя в село не вдихнеш. Воно потребує і уваги, і поваги, і турботи загальнодержавного масштабу.
— З огляду на окреслену вами ситуацію до проблем, на яких ви акцентували увагу, проситься ще одна: середній, а тим паче дрібний аграрій-виробник практично ізольований від зарубіжного ринку. І питання, як я роблю висновок, не лише у відсутності можливостей для реалізації там продукції, а й у закупівлі посівного матеріалу, пестицидів, прогресивних технологій, зрештою, у вивченні цінного досвіду.
— Так, усе це доступно насамперед холдингам та іншим великим господарствам. Проте й середній і навіть дрібний виробник за умови наполегливої роботи, самоосвіти, ініціативності, в принципі, у змозі протоптати стезю у світ. Стверджую так з огляду на власний досвід. Справді, іноземні компанії прагнуть мати справу з великооптовим і виробником, і споживачем, бо клопоту при цьому менше і реалізація більша. Але треба мати на увазі, що всі нові технології, сорти культур тощо їм потрібно десь апробовувати. І великі полігони тут не є кращим варіантом. Бо оптимальніше робити це на полях порівняно невеликих господарств і в різних умовах. Я, наприклад, один із перших почав вивчати і впроваджувати листове підживлення культур. Маємо сьогодні контракт з німецькою компанією «Мініферца» (основна компанія «Аглікон»). Застосування цієї технології дало змогу, зокрема, на п’ять відсотків підвищити цукристість буряків. А це, я вам скажу, дуже пристойна прибавка. Нині працюємо із соєю на предмет підвищення якості білку. Деякі компанії передають для вивчення техніку. І ось у такий спосіб зав’язується довготривале співробітництво. Бо зарубіжні партнери дуже цінують обов’язковість, а тим паче плідність результатів співпраці.
— Що вас найбільше турбує з можливих перспектив українського села?
— Зняття заборони на продаж землі. Де факто це вже відбувається: є люди, які продають паї. Не замислюються, що землю можна продати раз. Думають, що ті сьогоднішні копійки їх ощасливлять. Дуже швидко вони закінчуються. І селяни в підсумку залишаються ні з чим. У принципі, я не проти, щоб земля продавалася. Але кому і як, треба підходити індивідуально. Якщо людина купила землі і взяла на себе соціальне зобов’язання утримувати населений пункт і забезпечувати людей роботою, налагодити підготовку кадрів, питань немає — хай купує. А якщо вона купила й одразу перепродає, а люди — первинні продавці нікому не потрібні? Тут мають бути певні запобіжники. Скажімо, законодавчо передбачити заборону перепродажу протягом 20 чи 30 років. Адже важливо зберегти почуття господаря на землі.

 

 

Механізатори Євген Грибанов та Віталій Литвин готують техніку до роботи.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.