Останнім часом Європейський Союз дедалі частіше стає об’єктом критики, піддається сумніву необхідність існування єдиної валюти спільноти, а також політика ЄС стосовно біженців.

Яскравим проявом такого євроскептицизму став референдум у Великобританії стосовно того, чи слід країні залишатися в ЄС, що відбувся 23 червня. Більше половини британців висловилися за вихід із спільноти. Як відомо, це явище навіть дістало назву «брексіт», з англійської «brexіt» (Brіtaіn + exіt, вихід). Експерти називають багато причин цього явища, у тому числі — протест проти британського та європейського істеблішменту, розчарування у спільній економічній політиці, яку багато виборців вважають несправедливою, але головна з них — страх перед величезною кількістю мігрантів. Наприклад, у французькому Кале майже десять тисяч осіб уже протягом кількох місяців стоять табором, намагаючись якимось чином потрапити до Євротунелю під Ла-Маншем, який веде до Британії. Але населення країни не хоче додаткових біженців. Їм вистачає мільйонів переселенців із країн Співдружності, які вже зробили деякі промислові міста, наприклад, Бірмінгем, цілковито пакистанськими.

У Франції референдуму поки що не було, але за останніми опитуваннями громадської думки, правопопулістський «Національний фронт» Марін Ле Пен, яка виступає за його проведення, має вже 30 відсотків підтримки населення. Перші пункти програми партії передбачають обмеження міграції з неєвропейських країн, скасування возз’єднання сімей та грошових виплат мігрантам, а також протекціоністські заходи для підтримки французького бізнесу. Цікаво, що створений 1972 року «Національний фронт» сприймається сьогодні у французькому суспільстві не як одіозний і маргінальний політичний рух, а як серйозна партія, голова якої може стати конкурентом на президентських виборах, які очікуються у Франції у квітні наступного року. Як зазначає Бі-Бі-Сі, французи обернулися обличчям до «Національного фронту» після серії жахливих терактів, що сколихнули країну.

Тому немає нічого дивного, що французький «Національний фронт» підтримує правопопулістську німецьку партію «Альтернатива для Німеччини», скорочено — АдН.

Це зовсім нова партія, створена в квітні 2013 року, що позиціонує себе як партія євроскептиків, адже прихильники АдН виступають проти ЄС і євро як єдиної європейської валюти, але насамперед —проти величезної кількості мігрантів і політики Ангели Меркель стосовно біженців.

АдН брала участь у федеральних виборах восени 2013 року і мало не подолала п’ятивідсотковий бар’єр, їй не вистачило лише трьох десятих відсотка. Нині ця партія представлена у десяти з шістнадцяти земельних парламентів Німеччини. Сенсаційним виявився її результат на виборах у землі Мекленбург-Передня Померанія на початку вересня — більше двадцяти відсотків, вона стала другою після Соціал-демократичної партії, яка отримала більше тридцяти.

Загалом же у вересні в Німеччині відбулися вибори до двох земельних парламентів, окрім уже згаданого Мекленбургу, депутатів у міську палату депутатів обрали й у Берліні, який має статус федеральної землі. В обох випадках підтвердилася тенденція, що спостерігається у Великобританії та Франції, а саме — євроскептицизм.

Тому поразка партії Християнсько-демократичний Союз, (ХДС), яка править у Німеччині в складі так званої великої коаліції з соціал-демократами, не стала несподіванкою. Ангела Меркель очолює цю партію з 2000 року, а з 2005 є канцлером Німеччини. Перед тим, як влітку минулого року до Європи почали масово тікати біженці з Близького Сходу й Північної Африки, здавалося, що Меркель залишатиметься на своїй посаді ще довгі роки, закріпивши за собою звання найвпливовішої жінки світу. Саме вона вирішила жодним чином не обмежувати потік біженців, і саме їй належить фраза, за яку вона зараз платить високу ціну — «Ми з цим упораємось» (Wіr schaffen das). За офіційними оцінками, у 2015 році Німеччина прийняла 1,1 мільйона біженців. Чи реально впоратися з такою кількістю людей, надавши їм офіційний притулок і «вписавши» у німецьке суспільство, а головне, як до цього ставляться самі німці, засвідчують результати виборів до ландтагів.

У Берліні ХДС набрала 17,6 % голосів, втративши 5,7 %. Це найнижчий результат за всю історію виборів до Берлінської палати депутатів. За два тижні перед тим християнські демократи суттєво втратили й у Мекленбургу-Передній Померанії, здобувши лише 19 відсотків, втративши 4 відсотки й отримавши третій результат. Соціал-демократи також зазнали суттєвих втрат в обох землях, але залишилися найсильнішою партією і можуть зараз формувати коаліції.

Одразу після завершення виборів експерти, які аналізували їх перебіг на першому й другому каналі німецького телебачення, почали говорити, що великі «народні партії» вже не можна назвати «великими», вони стають «середніми», поступаючись місцем новим політичним утворенням. І відбувається це тому, що великі партії не задовольняють політичних і суспільних потреб певної частини населення, яка шукає виходу в нових політичних рішеннях. У даному випадку можна говорити про протестний електорат, чий запит на зміни в суспільстві реалізовується в певних політичних уподобаннях.

Власне, нові партії з’являються в країні досить регулярно. 1979 року це були «зелені», які увібрали до своїх лав і лівих радикалів, і анархістів, і постмарксистів. Усіх їх об’єднувала боротьба проти атомної енергії та забруднення навколишнього середовища. Найбільш відомим німецьким «зеленим» є колишній анархіст Йошка Фішер. Коли 1998 року «зелені» увійшли до урядової коаліції під керівництвом соціал-демократичного канцлера Герхарда Шрьодера, Йошка Фішер став віце-канцлером і міністром закордонних справ Німеччини. Відтоді «зелені» стали невід’ємним елементом німецького партійного ландшафту, виступаючи за молодшого партнера у багатьох урядових коаліціях на рівні федеральних земель.

2007 року, внаслідок конфлікту між керівниками Соціал-демократичної партії Німеччини Герхардом Шрьодером та Оскаром Лафонтеном, утворилася Ліва партія. До неї увійшли ліве крило СДПН і Партія демократичного соціалізму, правонаступниця східнонімецьких соціалістів. Уже на федеральних виборах 2009 року партія дістала більше 10 відсотків голосів. Нині вона представлена у бундестагу і низці ландтагів, переважно на території колишньої НДР, також виступаючи у ролі партнера в земельних урядових коаліціях.

Останніми роками з’явилися ще два політичні утворення — це Партія піратів і ПЕГІДА.

«Пірати» утворилися в Німеччині 2006 року як партія постіндустріального інформаційного суспільства. Її членами стали не політики, а молоді інженери, вчителі, робітники інформаційної сфери. Саме ця відверта «аполітичність» і фокус на приватні інтереси людини, захист особистості від держави, гігієна оточення і привабили до піратів настільки значну частину переважно молодих людей, що на виборах до Берлінської палати депутатів 2011 року їм вдалося набрати майже дев’ять відсотків. Проте через суперечки і чвари в керівництві партія втратила свої позиції у суспільстві, на нинішніх виборах до Берліна набрала менше двох відсотків і залишилася за межами земельного парламенту. Парадоксально, але оглядачі вбачають фіаско цієї партії саме в тому, що її утворювали не політики. Брак досвіду публічного керівництва організацією завадив молодим піратам подолати внутрішні протиріччя заради спільної мети.

Ще коротшим, хоча й з інших причин, виявилося життя і руху ПЕГІДА. Це абревіатура, що перекладається як Патріотичні європейці проти ісламізації Заходу. Цей рух виник 2014 року у Дрездені як протест проти імміграційної політики уряду. ПЕГІДА влаштовувала щотижневі демонстрації, в яких брали участь представники переважно середнього класу. Рух вийшов за межі землі Саксонія і розповсюдився по всій країні. У пік популярності, після Паризьких терактів у січні 2015 року, на демонстрації ПЕГІДИ вийшли 25 тисяч осіб. Однак проти ультраправого спрямування руху виступили не лише провідні політики країни на чолі з Ангелою Меркель, а й Центральна рада євреїв у Німеччині. Її голова, Йозеф Шустер заявив, що загроза ісламського завоювання Німеччини настільки ж абсурдна, як і можливість відродження нацизму в цій країні. Обвинувачення у правому екстремізмі змусили керівництво руху подати у відставку. Нині ПЕГІДА існує лише як маргінальне утворення.

Певною мірою учасники руху ПЕГІДА стали виборцями «Альтернативи для Німеччини», тобто висловили свій протест у формі підтримки нової партії, яка поки що толерується суспільством, у той час як ПЕГІДА стала занадто екстремістською. Опитування громадської думки показали, що кожен третій виборець у Берліні незадоволений роботою нинішнього земельного уряду. Результатом цього невдоволення стало те, що рекордна кількість виборців — більше 67 відсотків — прийшли голосувати. Те ж саме спостерігалося і двома тижнями раніше у Мекленбургу-Передній Померанії. Що стосується їхнього віку й соціального статусу, то, на думку газети «Франкфуртер альгемайне цайтунг», це молоді люди переважно чоловічої статі, розчаровані в демократії та існуючих партіях. Своїм вибором вони хотіли показати старим політикам своє ставлення до процесів, що відбуваються в країні.

Як зауважує журнал «Шпігель», нагальні проблеми держави й міста, передовсім ситуація з біженцями, змусила багатьох берлінців, навіть тих, хто давно розпрощався з будь-якою політичною активністю, знову втрутитися у міську політику. З точки зору «Шпігеля», це дуже добре для демократії в цілому, тим більше, що у вересні 2017 року в Німеччині повинні відбутися чергові федеральні вибори, які вирішать долю Ангели Меркель і численних політиків з її уряду, якщо, звичайно, не буде дострокових виборів, викликаних погіршенням тієї ситуації, проти якої виступили німецькі виборці, надавши перевагу Альтернативі для Німеччини. Невідомо також, чи доживе Альтернатива до федеральних виборів, або ж так само швидко стане історією, як і деякі інші політичні партії країни.

Марія КОПИЛЕНКО, директор Інституту проблем Німеччини, заслужений журналіст України.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.