Депутатська діяльність — нюансів більше, ніж на виробництві
— У Верховній Раді ви працюєте у Комітеті з питань аграрної політики та земельних відносин. Яким вітром вас туди занесло? Чула, що ви не «людина асфальту», ваше дитинство минуло у селі. З другого боку, у парламенті є чимало комітетів, скажімо так, більш перспективних, ніж аграрний. Ви розмірковували, який обрати, чи це був поклик душі?
— А куди мені ще було йти? Я це вмію, тому і пішов в аграрний комітет. Я все життя у сільському господарстві. Після закінчення інституту більше в жодній іншій сфері не працював. Так що вважав, що потрібно іти в аграрний комітет. Бачачи, що відбувається сьогодні в державі і в аграрній сфері, передусім не в АПК, а на селі, я розумів, що треба іти в цей комітет.
У принципі, можна іти і в інший, але тоді ти повинен розуміти тему, знати її до тонкощів. Чомусь усі вважають, що лише якісь загальні речі важливі для політика. Але ні. У певних галузях він має знати усе до тонкощів, тому що в них і формується підхід і правильна політика, яка проводитиметься. Якщо ти не знаєш усіх деталей села, сільських територій, сільських громад, не знаєш тонкощів сільгоспвиробництва, тобі буде важко. Ти ніколи не зможеш генерувати закони, потрібні для людей саме сьогодні.
— Досконале володіння теми може якнайкраще вирішити ті чи інші питання?..
— Село — це складний механізм, у якому переплітаються не тільки економічні та фінансові речі. Переплітаються й суто психологічні та соціальні моменти. Є багато речей, про які не можна забувати, коли ти працюєш на селі і для села.
— Як сприймає родина вашу депутатську діяльність?
— Нормально. В принципі, щоб сказати, що я рвався в депутати, — ні. Це скоріше рішення не моє і не родини, це рішення тих людей, з якими я працював, які вважали, що я — той, кому потрібно туди іти. Тому я пішов, але робота специфічна, робота зовсім не така, як на виробництві. І категорія людей, з якими постійно доводиться мати справу, зовсім інша, ніж на виробництві. Я не казатиму, чи кращі, чи гірші, але це зовсім інші люди.
— Питання в нерозумінні багатьма народними обранцями проблем села?
— Я не за це говорю. Кардинально інше, тому що коли ти працюєш у колективі на виробництві, це зазвичай колектив, який уже склався. Люди один одного знають, один з одним працюють, знають, хто чого вартий, на кого можна покластися. В цьому суть роботи, де від того, як ти сплануєш, як врахуєш усі тонкощі, нюанси, залежить результат, те, що буде на виході. Як кажуть, що посієш, те й пожнеш. У Верховній Раді дещо по-іншому. Люди різні, колектив працює разом недовгий період. І тому іноді досить непросто. Крім того, дуже багато нюансів, які на виробництві просто не проходять. Тут часто можуть застосовувати нечесні «ігри», де одне видають за інше.
Тому є певні складнощі.
Хочу сказати, що коли ми працювали над змінами Податкового кодексу відповідно до бюджету в грудні минулого року, всі працювали як один механізм. Були і представники БПП, і «Самопомочі», і «Народного Фронту». За той тиждень, коли була необхідність швидкого ухвалення, ми краще один одного пізнали, ніж за весь період роботи в залі. Адже такий виклик загострює розум і взаємовідносини між людьми. Мені приємно було працювати з багатьма моїми колегами з фракції «Самопомочі» та інших. Тобто то була злагоджена робота, яка хоча б частково дала можливість компенсувати ті неправильні речі, які були в Податковому кодексі, трошки мінімізувати той удар по селу, який закладав цей Податковий кодекс.
Крім того, вже сьогодні сільські бюджети відчувають на собі позитивні зміни завдяки нашій тодішній роботі, де я та інші депутати-мажоритарники наполягли на збереженні фіксованого податку. Тож уже цьогоріч села мають додаткові кошти на розвиток шкіл, дитячих садків, лікарень.
Глибинка — не така вже й глибинка
— Ви, працюючи в аграрному комітеті, їздите по селах, знайомитеся з ситуацією на місцях. Не секрет, що люди у глибинці живуть інакше, проблеми у них часто не такі, як у містян. У пересічних мешканців сіл і доходи менші. У населених пунктах іноді ні зв’язку, ні доріг. Візьмемо Верховну Раду в центрі Києва і сільську місцевість. Де ви бачите точки дотику? Чи є, скажімо, справи аграрного комітету у селі і діло до села?
— У принципі те, що ви називаєте глибинкою, не така вже і глибинка. Тому якщо говорити про всі ці політичні пристрасті, які киплять у Верховній Раді, то там, у тих районах, у яких усі ми, мажоритарники, працюємо, киплять не менші політичні пристрасті. Парламент та глибинка схожі в тому, що і тут, і там багато популізму. Кожен комусь хоче сподобатися. Не знаю звідки це, але воно загострилось буквально за останні роки. Цей популізм деколи забиває ті нормальні речі, які потрібно робити. Звичайно, в Києві люди живуть багатше, у глибинці — бідніше. Але саме Верховна Рада повинна формувати і створювати закони, які б дали можливість розвиватися всім однаково: і глибинці, і місту.
Звісно, непокоїть, що в нас був і залишається великий розрив у соціальному плані між містом і селом. Село потребує серйозної роботи всіх, щоб соціальні умови там стали набагато кращими. Вважаю, які б проблеми не мали наші міста, для села сьогодні потрібно робити все, щоб воно розвивалося, інакше згодом села зникнуть з мапи нашої держави. Я говорю не тільки за бюджетні кошти, а й за те, щоб створити умови на селі, коли вигідно працювати, вигідно платити податки. За рахунок цих податків розвиватися. Звісно, потрібно вкладати кошти в соціальні речі, але більший ефект дала б можливість розвивати будь-яке виробництво, створене на селі.
Щоб за рахунок цих виробництв люди отримували зарплату, а бюджет — податки. І кошти місцевих бюджетів ішли на соціальний розвиток сіл. Тому мені подобається політика децентралізації, яка сьогодні проводиться.
Політика того, щоб сільські громади максимально формували свої бюджети. Але треба зробити все, щоб бюджети були більшими. Для цього необхідно організовувати робочі місця, створювати такі умови, щоб не було чорних зарплат, яких сьогодні дуже багато. Тоді акумульовані кошти можна спрямовувати на соціальні речі. І тут має бути не демагогія, а тяжка робота.
Усі великі народжуються в селі
— У мене складається враження, що нашій державі розумні освічені люди, які могли б відрізнити популізм і маніпуляції від правди, не потрібні. І, мабуть, щоб на селі було виробництво, передусім треба дбати про сільську освіту, щоб діти мали можливість реалізувати себе, побачити інший світ. Я зустрічала випускників, які не можуть 40 помножити на 3 без калькулятора. Але це не заважає їм вести господарство, возити свиней на продаж до Києва.
— Ви розумієте, сільська освіта справді потрібна... Важливі й освіта, й культура, й медицина. Треба створювати умови, щоб розвивалися усі складові добробуту населення. Тому що можна додати кошти на сільську освіту, але це освіту не покращить. А якщо зробити так, щоб люди більше заробляли на селі і мали можливість самим вкладати в освіту своєї дитини — це, певне, був би найкращий варіант. Держава зі свого боку, але те, про що ми говоримо — зайнятість населення, зарплати, високі соціальні стандарти, — дало б ще один поштовх для розвитку...
Є такий вислів «Усі великі народжуються в селі, а помирають у місті». Зверніть увагу, у нас основна маса серйозних діячів, бізнесменів — вихідці з села. І вони такими стали не тому, що їм допомогла держава, а тому, що у них було бажання.
— А з другого боку, напевно, дуже багато талантів, які так і не проросли через те, що не було в селі гарної школи, не зустріли вчасно розумного наставника, батьки не мали змоги дати належну освіту, оплатити подальше навчання...
— Про це й кажу, що потрібно підтримувати. Але підтримка, окрім державних програм, це створення максимально сприятливих умов для села, для того, щоб була зайнятість. От елементарні речі: одним розчерком пера, одним бажанням деяких міністрів попіаритися скасували спецрежим оподаткування ПДВ у агросекторі. Що таке скасування спецрежиму? Це гарантовано скорочення робочих місць. Відповідно — зниження зарплат, зменшення податків. Тобто ніхто не подумав, як це, що це?! Село треба знати, село треба розуміти. А дехто не розуміє. І ухвалює такі спонтанні рішення.
Скажімо, розгорнулася дискусія навколо фінансування професійно-технічної освіти. Проблему, яка коштує не таких уже й великих грошей, створюємо самі. А в інших місцях ми ці гроші втрачаємо. Нема розуміння того, що потрібно рухатися. І потрібно до кожної проблеми підходити з розумом і знанням справи. Скажімо, на компенсацію пільгового проїзду окремим категоріям громадян проголосували 1,9 млрд. грн. За рахунок коштів, передбачених у держбюджеті-2016 на субвенції місцевим бюджетам. Навіщо породжувати проблему? Так не можна! Ми створюємо якісь ситуації, заздалегідь бачачи, що вони недобрі. І цей наш підхід, коли в останній тиждень перед Новим роком нам приносять Податковий кодекс і бюджет і кажуть, що вони такі проривні і класні. І потім ми на ходу починаємо згадувати, змінювати, забирати. Пишуть Податковий кодекс — чому не дослухалися тих, хто займається виробництвом і знає цю тему? Чому не послухали керівників сільських громад?..
Ми сьогодні маємо порівняно з тим, що було в Україні на початку 1990-х років, невелике молочне тваринництво, досить невелике свинарство і, щоправда, добре розвинене птахівництво. Але знову торік, коли готували бюджет-2016, чому ніхто не подумав, що потрібні якісь компенсаторні речі для цих галузей. Бо вони працюють на внутрішній ринок. А на ньому що відбувається? У людей немає грошей. Тим паче на таку продукцію як, скажімо, яловичина. Тут треба виробництву допомогти протриматися. Бо коли у громадян й з’являться кошти, яловичина одразу не зросте. Якщо свиню треба годувати півроку, то гарного бичка — не один рік. Потрібно купити корову, отримати теля, його виростити...
Це ж відбувається і з бюджетом-2017. Протягом року група народних депутатів-аграріїв, фахівців, експертів галузі неодноразово озвучували та оприлюднювали власні дослідження й прогнози щодо можливих сценаріїв розвитку сільського господарства в разі скасування спеціального режиму ПДВ для сільгосптоваровиробників. Як наслідок, було прийнято рішення на кшталт «ні собі, ні людям», і це попри порушення чинного податкового законодавства, коаліційної угоди, а головне – всупереч здоровому економічному глузду! З 1 січня 2016 року в рослинництві 85% ПДВ має сплачуватися до бюджету, а 15% залишатися виробникові, у молочному скотарстві діє пропорція 20 на 80, а для виробників іншої продукції тваринництва – 50 на 50. Основний аргумент тодішнього уряду – на скасуванні спецрежиму ПДВ для аграріїв наполягав МВФ.
Напередодні чергових податкових змін–2017 оновлене Міністерство фінансів, знову прикриваючись МВФ, пропонує вже повністю скасувати спеціальний режим ПДВ для сільськогосподарських товаровиробників і знову без будь-яких компромісних рішень, не зважаючи на очевидний негатив чинного законодавства на агробізнес та село в цілому.
Блок Петра Порошенка не тисне!
— Ви представляє БПП, тобто ви — член команди. Як команда, рішення цієї команди тиснуть на вас? Чи ви вільні в ухваленні своїх рішень? У сесійній залі, приміром, під час голосування за відставку уряду? Якщо у народного депутата Миколи Кучера альтернативна думка з того чи іншого питання, яка не збігається з позицією аграрного комітету або фракції БПП, він на пленарному засіданні у сесійній залі проголосує по-своєму?
— Я вільний в ухваленні рішень. Повністю вільний. Тому що хоч і член БПП, але я народний депутат, мене обрали люди. Але при тому, що я вільний у своїх рішеннях, розумію, що якщо речі не суперечать моїм переконанням, то, звичайно, я голосую «так, як потрібно». Тому що ми говоримо за якусь мету, довгу програму. Але я голосую так, як вважаю за потрібне. Передусім є мої особисті переконання, а потім уже інші... Хоча я розумію, якщо ми зібрались у команду, повинні грати спільно, обстоюючи національні інтереси.
— Тож кажете, голосуватиму «так, як треба», якщо це не суперечить переконанням. А хто визначає, як треба?
— Хто б там що не казав (ходжу на засідання нашої фракції БПП і ніколи не брехав), ніколи ніхто на нас з приводу якихось глобальних питань не тиснув. Ми обговорювали, хтось намагався переконати, але тиску не було.
Коли потрапив до Верховної Ради, теж вважав, що там на усіх тиснуть по різних фракціях. Але це не так. Тим паче, що у нас у фракції є такі люди, якби це було не демократично, вони б уже давно написали, розказали і попіарилися.
— Тобто кожен депутат сам визначає ступінь своєї свободи. І сам собі дозволяє вдаватися до тих чи інших дій, голосувань?
— Звичайно.
— Пільгове кредитування агросектору, компенсація відсоткової ставки... Такі механізми взагалі потрібні? Чи це лише створює годівнички для окремих зацікавлених осіб?
— Ситуація в селі залежить від того, що відбувається в державі. Тобто якщо для промисловості немає дешевих кредитів, то й для села немає дешевих кредитів. Триста мільйонів бюджетних гривень на компенсацію відсоткових ставок — це для України майже нічого... Навіщо один одного дурити. Звичайно, потрібен цілий комплекс заходів, можливо, і компенсувати відсоткові ставки варто... Але все залежить від загальної ситуації. Кожного, хто вкладає свої кошти, цікавить мінімізація ризиків у країні. Що скоріше буде відчутно, що ми розвиваємося, то швидше в країну підуть кошти.
Грошей у світі дуже багато. І можна їх залучити. Але потрібно довести, що ми маємо правильний ринок, що в нас усе організовано, що все працює чесно та відкрито, без корупції. Тільки після цього можна про це говорити.
Кого кредитують західні компанії? Ті підприємства, які довели, що вони ефективні, що в них усе відпрацьовано попри непросту економічну ситуацію в країні та збройне протистояння на сході держави. А якщо мінімізувати наявні ризики, кошти підуть. Тому що Україна — прекрасна держава, тут є все, є сільське господарство, є землі, на яких можна все вирощувати. У нас є усі сприятливі умови для агровиробництва.
Є проривні речі, за які треба говорити. Але найголовніше — це відсутність корупції...
— Потрібні стабільні правила гри...
— Звісно. А не так, як у нас — 25 грудня щороку ми чекаємо чергових змін...
— І справедлива судова система потрібна...
— Звичайно. Громадянам потрібно, щоб не тільки корупція була приборкана... А й щоб була справедлива судова система. Бо якщо ти ідеш в суди і розумієш, що це надовго і в результаті отримаєш не справедливе рішення, а те, що комусь вигідно, то зневірюєшся у судовій системі. Я вам хочу сказати, що господарники намагаються так вести свою діяльність, щоб, не дай Боже, не потрапити в суд.
Люди не хочуть ходити по інстанціях і платити хабарі. Елементарне питання: реєстрація права власності... Торік ухвалили відповідний закон, і нотаріуси (їх в Україні сім тисяч) можуть здійснювати держреєстрацію речових прав. Я вважаю, що це чудово. Це конкуренція. Це та сфера, де існували хабарі...
— До 1 березня нинішнього року уряд мав розробити і внести на розгляд Верховної Ради законопроект про обіг земель сільськогосподарського призначення. Ні про громадське обговорення такого документа, ні про подання його до парламенту чомусь не чути...
— На мою думку, сьогодні питання продажу землі не на часі. Суть у чому: сільгоспугіддя переважно це власність громадян. І люди покладають надію, що за отриману на пай ділянку візьмуть дуже багато коштів. Але земля не коштуватиме сьогодні дорого. Для цього поки що не створено жодних умов. Тому найбільшою проблемою буде розчарування, коли вони це зрозуміють і почнуть продавати землю за безцінь. Ринок землі сьогодні не на часі.
У Молдові 600 доларів — гектар землі. У агресора, в Росії теж вартість гектара 600 доларів. Нехай і у нас земля буде 1000 доларів чи й трохи дорожче... Я вважаю, що сьогодні не потрібно поспішати з продажем. У нас є безліч державної землі, її треба приватизувати — розпаювати між тими людьми, котрі живуть і працюють на території державних підприємств, яким належить земля. Треба з цього починати. За нинішньої ситуації у державі, якщо піднімемо ще купу спірних питань, матимемо додаткове соціальне напруження — це неправильно.
Думаю, купівлю-продаж земель для ведення товарного сільгоспвиробництва потрібно спинити на рік-два. Це питання, в якому ми не повинні поспішати. Так, треба готуватися до цього і вивчати це питання. Я проти того, щоб сьогодні йти на обіг земель сільгосппризначення.
— Є така думка, щоб зробити право оренди товаром. Тобто продавати не землю, а право оренди...
— Та воно фактично так і є зараз. У нас сьогодні є оренда — і це нормально... Весь світ на цьому працює. Коли я вперше потрапив до Америки в 1991 році, то в штаті Айова, де був на стажуванні, фермер мав у власності в середньому 300—400 га, ще 100—200 га в оренді. Декілька років тому в Айові був у фермера, у якого 12 тис. га землі. Питаю: «А скільки твоєї землі?». «Триста гектарів, а все решта орендую», — відповідає. «У кого орендуєш?» — уточняю. «У вдів. Чоловіки померли, а жінки віддають землю в оренду», — каже фермер. І нормально все працює. Тому не треба поспішати з цієї справою. Це потрібно робити в країні, де все стабільно і яка рухається вгору. А якщо сьогодні наша країна стоїть на місці... Тут поспішати не потрібно.
— Коли проводилася аграрна реформа, ставилися завдання знайти ефективного власника землі та залучити кредитні кошти в агросектор. Ні перше, ні друге завдання не виконано...
— Не можна казати, що кошти в аграрний сектор не залучилися. Кошти залучились. І те сільське господарство, яке було 2000-го чи 1999-го, коли почалася реформа, і те, яке є сьогодні, — дві великі різниці. Й не тільки за обсягами виробництва. Сьогодні агросектор дає 17—18 млрд. доларів експорту (у 2015-му — 14 млрд. дол.). Це платіжний баланс держави, валюта для держави, це серйозний аграрний сектор. Подивіться, як піднявся матеріально-технічний рівень підприємств, скільки побудовано елеваторів, скільки закуплено комбайнів. Це велика різниця між тим, що було, і тим, що є сьогодні. Ми маємо розвинутий аграрний сектор. Але за цей час дуже мало коштів вкладено в соціальну інфраструктуру села. І це проблема.
Підприємства розвивалися, а що вкладали в соціальну інфраструктуру? Дуже мало. А село — це не тільки агровиробництво, село — це клуб, школа, садочок. Потрібно, щоб у садочку, в школі було тепло. Щоб був там спортзал, ремонт у приміщеннях. Щоб дитина могла там розвиватися, відвідувати гуртки. Врешті-решт, села повинні мати нормальні дороги, якими мають їздити шкільні автобуси. І тут зроблено дуже мало. Тому сьогодні політика на селі — це насамперед політика розвитку соціальної сфери. Якщо ви сьогодні проведете опитування про проблеми на селі чи на Львівщині, чи на Харківщині, чи Сумщині, то на першому місці буде дорога. А що зроблено у нас для сільських доріг? На жаль, дуже мало.
Я колись і у вашій газеті сказав, що колгоспна система — неефективна... Я сам вийшов з колгоспу, я працював у прекрасному колгоспі, я знав, що таке колгосп. Ми збирали високі врожаї, ми раділи, багато будували в соціальному плані. Раніше, за того самого колгоспу, як було? Ті кошти, які господарство заробляло, вкладали в розвиток села. Не тільки йшла зарплата людям. Підприємства заробляли нормальні кошти, будували школи, садочки, спортзали, музичні школи, дороги. Все робили. Створювали соціальні умови. Але в кінці 1990-х років уже був глухий кут. І лишати ті колгоспи було неправильно. Потрібно було дати якийсь поштовх аграрному сектору.
І те, що ми говоримо про паювання землі, майна, створення нових підприємств, зокрема, і спеціальний режим оподаткування — тоді все це спрацювало. Тому і нині треба думати і шукати такі механізми, щоб усе це працювало.
Розмова про яхти, не заглядаючи до декларації
— Кілька приватних запитань. Ви є землевласником? Скільки маєте соток, гектарів? Де розташована ваша земля? Як ви її використовуєте? Самі обробляєте чи хтось допомагає?
— У мене немає паю, є тільки земля під будинком. І все.
— А де ваш будинок?
— У Віті-Поштовій, за двадцять кілометрів від Києва.
— Нині багато розмов про запровадження електронного декларування майна. Можемо ми, не заглядаючи до вашої декларації, поговорити про ваші яхти, машини, квартири, вілли? Про бізнес народного депутата Кучера, адже до обрання до Верховної Ради ви були успішним керівником — очолювали департамент виробництва продукції рослинництва і тваринництва «Миронівського хлібопродукту». І якщо вірити публікаціям у ЗМІ, володіли 10 відсотками акцій потужного структурного підрозділу «Миронівського хлібопродукту» — «Зернопродукт МХП».
— У принципі електронне декларування — це не проблема. Тому що ми всі заповнювали свої декларації, декларацію кожного видно. Я цього не боюсь. Я не був державним службовцем. Я працював усі ці роки в сільськогосподарському виробництві, в бізнесі, мені це не страшно. Для мене проблем немає. Але, знаєте, у нас елементарні речі політизують... Тому я абсолютно спокійно ставлюсь до електронного декларування. А хто його боїться — нехай вибачає! Треба, щоб усе було по-чесному. Всі повинні чесно платити податки, нічого не приховуючи. Тож я тут нічого поганого не бачу. Навколо цієї теми створили якісь надумані проблеми. Просто у декого, здається, дуже багато вільного часу, щоб створювати такі проблеми. У мене вільного часу немає.
— А от ваш бізнес, ви мали 10 відсотків акцій «Зернопродукту МХП». Як ви вирішили це питання?
— Уже не маю... Подивіться у реєстр...
— Продали? Чи родина бізнесом займається?
— Ні. Не родина — продав. Немає сенсу. Можливо, і є у нас люди, яким потрібно боятися декларування доходів. Мені боятись нічого. Так, у мене були акції підприємств... Я почав у 2004 році. Це результат десятирічної роботи.
— У 2004 році ви прийшли в МХП зі своїм господарством?
— Ні, сам по собі. Взагалі нічого не було. Я зареєстрував підприємство. Мені дали стареньку «Октавію», яка мала погану славу... Кілька людей на ній розбилися, а двоє загинули. Саме на ній я вперше в житті потрапив в аварію. Перший рік взагалі без бухгалтера, а з аудитором. І потихеньку, з одного працівника починалося. А коли йшов, було чотири тисячі працівників, ферми, вирощування зернових — найбільше на Вінниччині підприємство, 120 тисяч гектарів. Великої рогатої худоби майже 10 тисяч голів.
— Ви пішли з бізнесу у Верховну Раду. Що вас змусило залишити доволі успішну справу? Чи пам’ятаєте той момент, коли вирішили балотуватися? З чого починали? Які завдання бачите перед собою?
— Чесно, я особисто не хотів. Але мої колеги, друзі казали: «А кому тоді йти, як не тобі». Я дуже опирався, але пішов. Розумів, що справді треба робити, змінювати умови на селі. Пішов — і програв у 2012 році. Проти мене йшли три дуже серйозних «дядьки», зокрема, Петро Порошенко, який їздив на всі збори іншого кандидата Заболотного, виступав і казав: «Не вибирайте Кучера».
— Там ви, певне, і познайомилися з Президентом?
— Я познайомився з Петром Олексійовичем у 1995 році. Коли його літак лише з третьої спроби сів у Вінниці. Видно, пілоти погані були (сміється).
А в 2014 році, коли балотувався, думав: «Я тут народився, чого ж мене не виберуть?!» (сміється). Я йшов без того азарту, який був 2012-го. Але вже розумів, що не маю ні перед ким схилятися, нічого випрошувати, а просто сказати: «Я можу...». І пройшов.
У перші місяці після обрання я не був шокований, але це було не те, чого я чекав.
— Перші місяці у Верховній Раді?
— Так, у Раді. Тому що прості істини ставали якимись заговореними, забутими — і не можна було елементарні речі вирішити... Тепер уже розумію принципи, механізми, які працюють, і став трішки досвідченішим у цьому.
— Ваші плани на майбутнє? Якою бачите свою подальшу політичну кар’єру?
— Як пішов у депутати, побув один раз — і що, тікати? Вважаю, що потрібно займатися селом. Тим, що я знаю, що розумію. Звісно, паралельно багато інших питань порушується... Як казав один великий, якого сьогодні не люблять: «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна». Якщо ми говоримо про оподаткування на селі, то в загальному контексті всього оподаткування. Якщо говорити про розвиток сільських територій, то не потрібно його відривати від розвитку наших міст. Тому що, хоч не хоч, а якщо захворів, то їздиш з села до міста. Це дуже складний механізм. Але і захисником, і лобістом (у хорошому розумінні) села потрібно бути. Не залежно, це село на Вінниччині чи на Сумщині.
— А у Віті-Поштовій у вас город чи сад?
— Є великий сад, 70 дерев, є і город.
— Ви зводили з нуля свою садибу? Чи готову придбали?
— Дружина будувала. Коли мені було зводити, я сільське господарство піднімав...
— Давно там живете?
— Років з п’ять... До Києва переїхав 1999 року — у грудні прийшов на роботу в Державну акціонерну компанію «Хліб України». Був директором агропромислового департаменту і, мабуть, тоді одним із перших, хто в Україні збирав землі до купи. Понад 100 тисяч гектарів обробляли підприємства «Хліба України». Ми, скажімо, були одними з перших латифундистів... Чотири роки пропрацював, доки 2003-го тодішній прем’єр Янукович не вирішив, що там донецьким парубкам-шахтарям буде цікавіше і потрібніше, ніж мені.
Але перед цим я зробив реструктуризацію, санацію «Хліба України». Боргові зобов’язання, які були на той час 2 млрд. грн., зменшили до 300 мільйонів. А потім зрозумів, що з донецькими шакалами, які прийшли, немає сенсу залишатися у структурах, які мають відношення до держави. Бо там хлопці на державу плювати хотіли. Зрозумів, що треба іти і займатись тим, що максимально не пов’язане з державою. І я пішов звідти, слава Богу. В бізнесі ти вільний. Займаєшся тим, чим хочеш, що умієш.
— Тобто самому треба ставати шакалом?
— Ні, навпаки — потрібно працювати. А з державою, де були такі, як Янукович, поменше мати справ. Я, наприклад, директорам заборонив брати дотації. Оскільки за ті невеликі кошти лише вимагатимуть хабарі... То були справжні шакали... Янукович як став Президентом, став вчиняти геть по-шакалячи. І я дивився, як потихеньку наші державні службовці, і не тільки, здаються.
— Аналогії з нинішніми реаліями не проводитимемо...
— Дивіться, хто б там що не розказував, мовляв, усе сьогодні у нас погано... Але потихеньку Антикорупційне бюро з’явилося, Антикорупційний прокурор начебто працює. Нова поліція на вулицях. І це все прекрасно, хоча, виявляється, тільки ззовні, фасад поміняли. Подивіться, що там усередині робиться, маю на увазі, де кримінальний розшук, де слідчі тощо — там усе недобре. Зрушення є, але темп кроків, зроблених за останній рік, нікого не влаштовує. Передусім людей не влаштовує. Бо краще не стало жити. Багатьом, навпаки, гірше. Розповідаємо: реформи, реформи, а насправді забалакуємо. Реформи не так проводяться. Реформи робляться дуже швидко, системно. Інакше нічого не буде.
А коли міністр, маючи двадцять, тридцять, сорок напрямів роботи, у щось одне вчепився і заявляє, що він великий реформатор, то таких людей треба просто позбуватися. І знайти тих, які справді вміють реформувати. Але має бути єдина група, команда, яка все це робить.
Має бути не співіснування Верховної Ради і Кабінету Міністрів, а спільна робота. Бо ні в тих, ні в тих нічого не вийде самостійно. А страждатимуть люди.
— Тобто разом брати і перти воза....
— Звичайно, якщо вдасться. Бо поки що прогресу не бачу. Так, я виступав проти минулих урядовців, але готовий був працювати і з ними, і з нинішнім складом уряду. Не розумію, чому їм не потрібні мої знання, мої підходи.
Зв’язок з тими, хто на виробництві працює і може багато корисних ідей підказати. Натомість вони десь там літають за кордоном...
Треба бути чесним, інакше тобі потім ніхто не віритиме
— Що ви думаєте з приводу української сільгосптехніки. Був чи, може, залишається проект з умовною назвою «Створімо вітчизняний комбайн!». Хтось каже, що то викачування грошей зацікавленими особами. Хтось переконує, мовляв, це взагалі витівки конкурентів нашої держави розповідати, що українська техніка не відповідає сучасним вимогам? Якщо поглянути ширше, відійти від АПК, у яких напрямах ви бачите прориви вітчизняної економіки?
— Є речі, де ми безнадійно відстали. І не треба нікуди бігти, а варто шукати можливості для спільного виробництва. А є речі, які для нас проривні. Приміром, авіаційна промисловість, яка є моїм хобі, тому і сам трішки літаю. Ми в цьому напрямі передовики. Ми маємо унікальне підприємство з унікальними розробками — Конструкторське бюро Антонова. Чому нічого не робиться, щоб їм допомогти?!
Ми сьогодні говоримо за реформування усієї галузі. Є аеродром «Чайка», де колись літали хлопчики, дівчатка, ставали пілотами, йшли у військові училища. А сьогодні літають дядьки з грошима, а діти вже такої можливості не мають. І ніхто не хоче навіть повернути голову в той бік, щоб щось зробити та змінити. І так у кожній галузі. А вони розказують, що реформатори.
— Які правила треба перенести з бізнесу, скажімо, до Верховної Ради? Чого вас навчив бізнес?
— У бізнесі правило просте: ти повинен бути чесним, інакше тобі потім ніхто не віритиме. По-друге, повинен бути фахівцем у своїй справі на усі 100%. По-третє, треба вникати в деталі. Залишатися відкритим і щирим. А ще мати групу людей, колектив, який завжди з тобою і завжди може фахово виконати роботу... Якщо у тебе цієї групи немає, то сам ти нічого не зробиш. І між цими людьми повинні бути нормальні робочі стосунки, а це передусім залежить від керівника. Над створенням команди потрібно працювати, бо все роблять люди.
— За свою безпеку якось турбуєтесь? Маєте охорону?
— Ні. Охорони не маю. Колись була.
— Коли була?
— У мене кілька разів у житті було, що я з охороною ходив. Про всяк випадок...
Спілкувалася Галина КВІТКА.
