«Голос України» продовжує публікувати листи, що приходять до нас у редакцію з окупованих територій. У цьому номері ми пропонуємо вашій увазі історію, яку розповіла нам 35-річна мешканка Луганська Лариса Н.
* * *
«Я працюю барменом у невеличкому ресторанчику в спальному кварталі Луганська. І це при тому, що в мене дві вищі освіта, а до війни трудилася в одній великій компанії, одержуючи гідну зарплату. Але, після того як до нас прийшов «руській мир», поневірявшись кілька місяців без грошей, я готова була працювати й у ресторані.
У другій половині дня (а це вже приблизно після двох годин) до нас починають сходитися відвідувачі. Для людей, які живуть на мирній території, це трохи зарано відвідувати питний заклад, а для нас — саме час.
Комендантська година хоч і починається з дев’ятої вечора, але вже до шостої луганські вулиці порожніють. Навіть таксі викликати проблематично. Як пожартував один відвідувач: «Якщо раніше ми із друзями зустрічалися у вашому ресторанчику на вечірки, то тепер приходимо раніше й називаємо наші посиденьки «утренниками». Треба вчасно повернутися додому. Окопи копати п’ятнадцять діб не хочеться». Хоча, якщо чесно, то цивільні відвідувачі в нас у меншості. Переважно люди в погонах: поліція, військові, митники... Силовики, на відміну від інших, тут одержують високу зарплату.
Ресторан — невеликий, й що говорять під чаркою відвідувачі, прекрасно чути за стійкою. Отож за два останні роки я наслухалася від гостей у камуфляжах різних історій. Хоча інколи так хотілося запустити пляшкою в голову цих «будівників руського міра». І таке бажання досить стійке в мене виникало приблизно перший рік. А тепер навіть цікаво спостерігати, як міняється риторика наших «бравих» відвідувачів. Раніше починалися розповіді про те, як вони доблесно «мочили укропів», а тепер бравурності поменшало. І це ще м’яко сказано.
Одну з таких колоритних бесід постараюся викласти максимально докладно, зберігши стилістику й термінологію. Добре, що в мене пам’ять професійна... Хіба що мат доведеться викинути. За вірогідність історій не ручаюся, але гадаю, що в них більше правди. Після перших чарок горілки язик розв’язується, й відвідувачі вже не пошепки, а на повний голос говорять те, що навряд чи вони у своїх казармах та комендатурах ризикнули б промовляти... А звернула я увага на бесіду двох чоловіків років сорока після того як почула початок їхньої розмови:
— Я все не можу забути розповідь одного бійця, який рік тому лежав зі мною в лікарні, — казав чоловік у російському камуфляжі. — Я «заробив» незначне поранення, а той був увесь «порубаний». Він сказав, що поранили його в районі Станиці Луганської, коли оточили невелику групу айдарівців. «Ми перебили всіх, — розповідав він. — А потім помітили ще одного тяжкопораненого. Добробатовец стікав кров’ю, й було зрозуміло, що він уже не жилець. Я й ще троє моїх бійців підійшли до нього. Він подивився саме на мене й сказав: «Ну що, сепаре, допомогли тобі твої росіяни», — і з його руки випала граната без чеки... Я пам’ятаю, що встигнув кинутися вбік, а опам’ятався вже тут. Ті троє бійців, що були із мною там, і полягли поруч із укропом...». Отож щораз, коли я згадую цю фразу, майже як у Тараса Бульби, звернену до его сина, який зрадив: «Ну що, сепаре, допомогли тобі твої росіяни...», — у мене мороз по шкірі...
— Адже нам говорили, що будуємо «руській мір» і захищаємо російськомовних в Україні, — відповідав йому його товариш у такій само формі. — І якщо все так, то чому більшість укрів, яких ми брали в полон, були російськомовними? Вони билися до останнього й здавалися тільки після того, як були поранені або ж битися було нічим? Але й при цьому вони нас посилали «по матері» і робили це російською мовою...
— А все тому, що вони воюють за всю свою країну, й ця сама країна стоїть за ними, — сказав перший. — У нас же всього огризок області, й країни за нами немає. Їм допомагає весь світ, а ми навіть Росії не потрібні... Вона лише відкуповується своїми гумконвоями й то тільки заради гарної картинки на своєму телебаченні. А коли треба йти в бій, то вперед посилають місцевих, а вже за ними вибудовуються загородозагони із російських військових. І спробуй побігти назад...
— Тут для росіян усього лише полігон, — зітхнув другий. — А що тут буде потім, їм однаково. Відбули відрядження «у гарячій точці» і отримали позначку у своїй особистій справі, що брали участь у бойових діях або щось у цьому дусі. За це заробили, приміром, якісь надбавки чи звання достроково. А що ми? Ми для них усього лише витратний матеріал...
— Так усі для дяді Вови «гарматне м’ясо», — погодився з ним перший. — Тільки що не так, відправляють у бій на забій. Пам’ятаєш, як Серьога розповідав, що коли чечени почали бешкетувати в Донецьку, так їх одразу кинули на місцевий аеропорт. Кажуть, що жоден додому так і не повернувся. Там укри так трималися, що вибити було нереально, а наших посилали й посилали на них заздалегідь знаючи, що більша частина тут і поляже.
— Так що там донецький аеропорт, а згадай, як у нашому луганському десантники львівської бригади тримали кругову оборону влітку 2014-го й пішли тільки після того, як ми там своєю артилерією зрівняли все із землею, — продовжив його товариш. — А львів’яни вони ж бандерівцями ростуть із дитинства. А ті вояки ще ті. Вони боролися по лісах десяток років, поки практично всіх не винищили...
— Та які бандерівці? — обірвав його перший. — Ця бригада просто дислокувалася у Львові, а були там пацани із усієї України. Так і син мого друга там служив. А він луганчанин. Хоча після того як він дізнався, що я за ЛНР, то й друга в мене не стало...
Спочатку я зловтішалася, коли слухала їх, але потім, зізнаюся, стало цих чоловіків навіть шкода. Вони вже прекрасно усвідомили, що вчинили злочин і втратили все: Батьківщину, друзів, віру в майбутнє... Як розуміють ще й те, що за нами стоїть вся країна, а за ними тільки російський заградзагін...»
Підготував Влад СЕМЕНЧУК.
