Уже багато написано про останні події, тож сьогодні не вдаватимусь у подробиці, а зосереджуся на маленьких, проте дуже промовистих деталях. А розпочну поки що з особистого. Коли влада грізно оголошувала по телевізору про тероризм і як вона боротиметься з ним, я мовчки сиділа і жалкувала, що з мене терорист ніякий: я не володію жодним із бойових видів мистецтв, у мене немає зброї і навіть захисного щита (ну хіба що будівельна каска, яку знайшла і взяла на пам’ять після того» як із КМДА виселялись повстанці). Коли влада заговорила про бойовиків, я згадала всіх моїх друзів-«майданівців». З них бойовики, як із мене. Вони так само, як і я, плачуть, почувши про чергову смерть, від кадрів побиття й катувань і всього того, до чого вдавалася влада. Та навіть тих двадцятирічних хлопчиків із «Правого сектору», з якими я ще зовсім недавно розмовляла, а вони були такі натхненні й ділилися планами, як вибудувати не корумповану систему влади, бойовиками назвати якось язик не повертається. А ще пригадалася розмова у таборі афганців, коли вони сказали, що стоять тут не за когось, а за Україну і проти окупантів, та наголосили, що найменше хочуть крові, бо як ніхто знають, що це таке, вони її бачили. Одне слово, фіговий я терорист, як і всі мої друзі. Це правда. Отже, про деталі.

...Шикуючись у колону, що рушала мирним наступом до Верховної Ради, розмовляю з жінкою. Вона львів’янка, пенсіонерка. Каже, що на Майдані уже від Святвечора. Пропоную свій телефон і запрошую в разі потреби приїхати хоча б помитися. Жіночка дякує, але перепитує, як далеко я живу. Кажу, чотири зупинки на метро. «О ні, це час, а я ж хочу бути весь час тут». І розповідає, що живе в наметі, а миються вони десь поряд у спортзалі, який так люб’язно надає їм небайдужий киянин. При цьому жіночка стоїть хоч і трохи в закопченій, але шляпці. Ну так вона звикла вдягатися. Інтелігентка.

...Племінник моєї подруги майже все своє свідоме життя мешкає в Австралії. Потрапив туди в семирічному віці. Нині йому 23 і він навряд чи повернеться в Україну. Хоча тепер... Тож почувши про події на Майдані, юнак узяв відпустку за власний рахунок, купив квиток власним коштом і прилетів. З іншого континенту. З Києва вже телефонував чи не щодня двоюрідному братові в Москву, закликаючи на барикади. Дуже хотів зустріти тут перемогу, проте вона все не наближалася. Поїхав. Тепер радіє за нас із-за океану. Солідарність.

...Вона вночі приймала пологи (працює акушеркою), а вже вранці я зустріла цю молоду жінку біля Михайлівського собору. Поспіхом жувала булочку і запивала кавою, купленою у виїзній кав’ярні поруч. Каже, невідомо коли потім вдасться перекусити — до собору звозили поранених і їм конче потрібна її допомога. Народження і смерть. І багато-багато крові. Все це фактично в один день. «Везіть поранених до нас додому, у мене сусідка лікар, впораємося. Скільки? Ну, більше 5—6 до нас не поміститься». Це з розмови жіночки біля того ж таки Михайлівського. Жорстока необхідність.

...Поруч з польовою кухнею біля Будинку профспілок досить уже літні чоловік і жінка з двома термосами, від яких розтікається неймовірний запах домашнього бульйону. Розливають у пластикові стаканчики, припрошують скуштувати. Жінка розповідає, що спеціально зарізали домашнього півня. Везли пораненим, проте вони ще не знали усіх масштабів так званої антитерористичної операції і що поранені переважно в такому стані, що їжею їм поки що служать у кращому разі крапельниці. Запитую, звідки. Приїхали з Чубинського. Видається навіть трохи символічним, адже це батьківщина автора нашого гімну. Милосердя.

Майдан оговтується після останньої найкривавішої зачистки. Все в попелі, диму. Хтось цей попіл згрібає до купи й виносить, хтось намагається «реанімувати» розгромлений намет. Кияни несуть і несуть провізію. На сцені священики відспівують загиблих. Поруч зі мною про щось балакають двоє підкопчених юнаків, у одного з них випадає з рук фантик від цукерки. Юнак нахиляється, піднімає папірець, зіжмакує і кладе до кишені. А навкруг випалена площа. Без коментарів.

Ось такі терористи. І екстремісти. А так хочеться повернутись до того, що в нас краще виходить. Спробуємо?