Завтра — Всесвітній День пошти

 

У крихітне відділення «Укрпошти» на вулиці Володимира Івасюка у Львові приходжу із негоди — падає дощ і дме сильний вітер. Одразу зігріваюся. Тут привітно зустрічають і запрошують туди, куди звичайні клієнти потрапляють рідко — у кімнату, де працюють листоноші та сортувальники. «Я прийшла на відділення №17 рівно 50 років тому — 15 жовтня 1966 року. Потрапила сюди випадково!» — розповідає листоноша із півстолітнім досвідом роботи Віра Максимек.


— Отже, у жовтні 1966-го розпочалася історія про те, як ви стали листоношею...


— Так, після школи вступала до університету, на механіко-математичний факультет і, на жаль, не добрала одного балу. А я — дівчинка із провінції, приїхала до Львова із селища Магерів (Жовківський район). Тоді засмутилася, думаю, мовляв, забиратиму документи. І тут мене викликав декан факультету і каже: «Не йдіть! Вам пропаде рік! Я вас переведу на вечірнє чи на заочне!» А у мене немає львівської прописки, тож потрібно було знайти роботу в місті. Вийшла із університету імені Івана Франка, дуже задумана, як то ж все вирішити, і натрапила на великий гарний будинок — центральна «Укрпошта». Заходжу туди і питаю, чи є яка-небудь вакансія. Зізнаюся, що потребую навіть не роботи, а довідки для університету. Мені запропонували роботу листоноші. У ті роки на заводи чи фабрики не брали 17-річних, тож праця на пошті видалася мені гарною пропозицією.


Однак я жодного дня не шкодувала, що обрала роботу на пошті й пов’язала з нею свою долю!


— Пам’ятаєте свій перший робочий день?


— О, так! У той час у нас було багато дільниць і велика кількість преси. У кожну квартиру доставляли по три-чотири газети, і ще стільки ж журналів! Ми все носили вручну. Періодика приходила у різний час — зранку, в обід та ввечері. Та ніколи не задумувалася про те, що мені важко. Неймовірно хотілося робити щось корисне! Найбільш складно було працювати у непогоду. Дощ — це ще не страшно, а от у ожеледь і снігопад також потрібно виходити на вулицю і розносити пенсії, кореспонденцію, передплачені видання... Не раз так було: взимку слизько, ледь повзу десь там на колишній вул. Кутузова, а мені назустріч по вулиці дільничний лікар, і на всю округу більше ні душі! І тут вона мені каже: «Тільки ми з тобою в таку непогоду тут! На нас завжди чекають!».


Звикла до колективу, тут мене дуже гарно прийняли. Мої однокласниці уже давно на пенсії й коли випадково зустрічаю їх, то вони дивуються: «Ти ще працюєш?!» Відповідаю охоче: «Так! Ще працюю!» Я за характером така є жива і енергійна, тому робота для мене завжди на радість.


— За роки праці на одному відділенні вам, мабуть, доводилося бачити чимало, спостерігати за життям цілих поколінь, що мешкають за однією адресою...


— Листоноші для своїх клієнтів — товариші. Для пенсіонерів ми -як лікарі, як друзі, як співрозмовники. Ми завжди допомагаємо людям не лише словом, а й справою. Нещодавно принесла пенсію одній старенькій бабусі, яка ледь ходить. Її діти роз’їхалися по світу, чоловік помер... Вона зізналася, що до неї ніхто не приходив понад десять днів! Бідненька, не мала навіть що їсти. Я кажу: «Список! Що вам купити?» Одразу біжу в магазин, купую продукти, приношу зі словами: «Тьотю Олю, не сидіть голодна! Ви ж знаєте, я завжди прийду і допоможу!».


За всі роки праці я щодня чую: «Дай Боже Вам здоров’я!», можливо, саме це оберігає мене і дає наснагу та сили працювати і по сьогодні.


Мушу завжди знати всі новини й орієнтуватися у багатьох темах. Адже люди просять поради. Наприклад, в одної пані помер чоловік, а пенсія у неї була мінімальна. То я порадила їй оформити на себе пенсію чоловіка, яка була вищою, коли є така змога.


Люди на дільниці звикли, що я завжди у гуморі, іду й вітаюся, усміхаюся. Та часом, як кожен, задумуюся про щось і маю такий серйозний та зосереджений вираз обличчя... То одразу хтось зупиняє надворі: «Добрий день, Віро! У тебе все гаразд? Що трапилося?» А я кажу, мовляв, так — все добре, то я просто задумалася. І вже знову усміхаюся, бо живу та працюю серед хороших і позитивних людей.


— Як проводите дозвілля?


— Шість днів на тиждень працюю. Проте, коли трапляється вільна хвилинка, то люблю читати, подорожувати, ходжу в кіно й театр, філармонію. 


Нещодавно із колегами дивилися виставу «Циліндр» у театрі імені Марії Заньковецької. А раніше — «Назар Стодоля», там же. Завжди ходимо на прем’єри. Хтось, можливо, скаже, що коли багато часу проводиш із колегами на роботі, то вони починають набридати. А я відповім: «Ні»! Ми з дівчатами і працюємо, і відпочиваємо разом. Нам цікаво завжди і скрізь — чи в театрі, чи на каві, чи у погожий день на прогулянці Високим Замком... На роботі теж допомагаємо один одному, тому у нас доброзичлива атмосфера і працюємо із приємністю.


Родина теж мене підтримує. Дітки — син і дочка — живуть окремо, мають свої сім’ї. Син, до речі, військовий. І внук — теж. Вони обоє, в різний час, пройшли АТО.


— Колеги розповідали, що ви перемагали у професійних конкурсах...


— Свого часу брала участь у конкурсах серед листонош, і виграла спочатку міський, а потім й обласний. За радянських часів навіть літала у Суми на республіканський конкурс. Було дуже цікаво! Також була на Першому форумі працівників зв’язку у Києві наприкінці 90-х. Там мене нагородили нагрудним знаком «Почесний зв’язківець України». Люблю свою роботу — мушу бути постійно в русі, мати гарний настрій і бути обізнаною, адже спілкуюся із різними людьми.

Львів.

 

Віра Максимек — листоноша із півстолітнім досвідом праці.


Фото автора.