За 20 років діяльності Конституційного Суду в Україні підтверджена європейська ідея і модель неоспорюваної необхідності існування конституційного контролю. Доведеним фактом слід проголосити правову доктрину, коли Арістотель наполягав: «Закон повинен урядувати», а Цицерон стверджував: «Усі ми — раби законів». Реалії життя свідчать, що навіть за Конституцією та за її цінностями жити досить складно, а закони в ім’я влади подекуди ставлять владу над суспільством, а не навпаки.

 

 

Нам пропонують, щоб рішення Європейського Суду з прав людини розглядалися як частина національного законодавства, але ж це Суд фактів і права, і тому змістовні трактування часто не збігаються з теоріями позитивного права і природного права. Це ставить конституційне правосуддя у складне становище, коли в Конституції України записано, що держава є правовою, а зміст законів виявляється неправовим.


Змістовне праворозуміння конституційного контролю висуває вимоги до конституційності законів та інших нормативно-правових актів, і вже згідно з доповненнями до статті 55 Конституції України судова юрисдикція включає захист фундаментальних прав людини у спосіб реалізації права громадян на конституційну скаргу. Щоб не плутати формальне трактування «верховенства права» з «верховенством Конституції», конституційний контроль концептуально виключає судження про допустимість існування для органів державної влади «конституційної паузи». Ідеться про теорію так званого «кваліфікованого мовчання». Про це свідчить аналіз відмовних ухвал на подання з боку Конституційного Суду, коли владні суб’єкти користуються надмірними повноваженнями, встановленими законом, і це створює режим дискреції (свавілля) проти прав і свобод людини.


Перший важливий аспект «конституційного контролю» як «стража Конституції» (нім. «Huter des Verfassung») полягає у визначенні абсолютної юридичної сили рішень і висновків Конституційного Суду. 


Дотримання принципу обов’язковості рішень для всіх суб’єктів суспільних відносин, а не тільки для суб’єктів, акти яких оспорюються і визнані неконституційними, правильним було б опублікувати рішення і висновки у такому само порядку, який діяв для офіційного оприлюднення закону чи окремої норми (Відомості Верховної Ради України, газета «Голос України»).


За проведеними змінами до Конституції України офіційна інтерпретація актів (тлумачення) не належить до повноважень конституційного правосуддя. Проте запровадження нового виду конституційного контролю за конституційними скаргами громадян вимагає, на наш погляд, розробки окремого процесуального закону. Громадяни завжди прагнули, щоб їх відносини із судовою владою регулювалися законами, а не окремими зручними для суддів нормами статусного закону або Регламентом Конституційного Суду. Треба законом вирішити питання: «Ким є громадянин у Суді — стороною чи учасником, які його процесуальні права і можливості захистити своє право?».


Наступне питання, яке має принципове значення для конституційного контролю, — це питання «самообмеження і обмежень» для Конституційного Суду. 


Славнозвісне рішення 2010 року стосовно неконституційності закону №2222 деякі судді виправдовують так званим «відновним правом» з опублікуванням у 2013 році колективної брошури досить сумнівного характеру.
Важко погодитися з позицією тих, хто схиляє суддів для проведення конституційного контролю беззаперечно цитувати Рішення Європейського Суду, які іноді далеко не узгоджуються з нормами Конституції України. Отже, розширювати сферу конституційного контролю, на наш погляд, не зовсім коректно по відношенню до Конституції, це може мати «штучний характер». Це проявилось нещодавно, коли розглядалося питання конституційності законів, які обмежили пенсійні виплати. Лунали думки пріоритетом визнати рішення ЄСПЛ, в якому в такий спосіб пенсія розглядалася з позицій права власності.


Мабуть, не треба бути вченим-цивілістом, щоб згадати формулу академіка Венедиктова про право власності як «згусток права». Отже, для громадян пенсії — це гарантовані Конституцією соціальні виплати, і лише за солідарної системи, коли громадяни протягом трудової діяльності сплачують накопичувальні внески, виникає право власності на них. Варто згадати слова екс-голови ЄСПЛ Л. Вільдхабера: «Головним завданням Європейського Суду з прав людини є вироблення рекомендацій у розвитку і вдосконаленні систем захисту прав людини для національних судів країн—учасниць Конвенції» (Див. «Відносини між Європейським Судом з прав людини і національними судовими органами» // Единое правовое пространство Европы...: Сб. докл. — М.: 2007, С. 9—10).


Особливо важливим для конституційного контролю є праворозуміння кожним Конституційним Судом європейської держави так званого «абстрактного нормоконтролю».


На відміну від конституційного судочинства в Україні, у правосудді європейських держав склалася позовна форма звернень до конституційних судів (нім. Antrag), в українському судочинстві існує форма клопотань (подання, звернення, конституційна скарга). За європейською моделлю, коли вже розпочато провадження, суди мають право розглядати, крім правових, фактичні обставини, а також перевіряти деякі питання за власною ініціативою. Це відображено у процедурі самостійних зборів доказів, коли включається механізм судового активізму. Найбільш прийнятним може бути такий «позовний порядок» для України в разі ініціювання справ Верховним Судом (настає судовий активізм системи). Отже, виникає більш сприятливий у конституційному правосудді обов’язок Конституційного Суду прийняти рішення, яке поєднується з правом суб’єкта на позов. Над цим питанням ще слід додатково поміркувати, адже вдосконалення конституційного контролю сьогодні є нагальною проблемою, оскільки абстрактний нормоконтроль мав би доповнюватися тлумаченням у рішенні, яке приймається Конституційним Судом у «письмовій формі провадження». У цьому разі проведення абстрактного нормоконтролю порушує принцип публічності (усна форма слухання справи), а судді Конституційного Суду віддаляються від інших не менш важливих принципів об’єктивності, змагальності, всебічності розгляду та оцінки доказів і т. ін. Тож демонстрація застосування в судочинстві абстрактної форми нормоконтролю безпосередньо вимагає забезпечення всіх умов сторонам та учасникам конституційного провадження, коли в першу чергу вчені зійшлися у спільній позиції — необхідності передбачити у змінах до Закону «Про Конституційний Суд України» принцип доступності до правосуддя та змагальності сторін. Саме така постановка питань, які потрібно ще вирішувати в новій редакції статусного закону, змушує нас іти нетрадиційним шляхом у пошуку резервів підвищення ефективності конституційного контролю в забезпеченні конституціоналізації в державі та суспільстві.


Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичний наук, професор, академік НАПрН України.