Трохи історії
З початком російської агресії в Криму 1 березня 2014 року Збройні Сили були приведені у повну бойову готовність, а 17 березня 2014 року в Україні оголошено часткову мобілізацію. З цього часу держава почала функціонувати в умовах особливого періоду.
На початку проведення антитерористичної операції на сході України (13 квітня 2014 року) підрозділи Збройних Сил не мали достатньої кількості озброєння і техніки, особовий склад був слабо підготовлений. Наявне модернізоване та нове озброєння, що отримували підрозділи Збройних Сил в одиничних екземплярах, не впливало на боєздатність частин і підрозділів. Завдання по захисту України виконувалися завдяки самопожертві та героїзму воїнів. У перший період АТО велику допомогу підрозділам Збройних Сил надали добровольчі батальйони.
Загалом із початку проведення антитерористичної операції у Збройних Силах сформовано 15 бойових бригад, полк, 5 батальйонів (дивізіонів), а також бригаду, 6 полків та 11 батальйонів оперативного (бойового), тилового і технічного забезпечення. Збільшено авіаційний парк та бойовий склад зенітних ракетних військ, сформовано підрозділи для охорони аеродромів і стартових позицій зенітних ракетних військ. Відновлено діяльність 138 районних та міських військових комісаріатів, завдяки чому проведено шість черг часткової мобілізації та призвано понад 200 тис. військовозобов’язаних.
Протягом 2015 року Збройні Сили України відновили боєздатність, набули бойового досвіду, оперативної спроможності, необхідного рівня технічної оснащеності та матеріальної забезпеченості для захисту суверенітету і територіальної цілісності держави, завдяки чому стабілізували обстановку в районі проведення антитерористичної операції. 21 березня 2016 року головний військовий прокурор України Анатолій Матіос заявив, що з початку збройного конфлікту на сході України в зоні АТО загинули 2055 українських військовослужбовців.
За весь час війни в Україні за особисту мужність, героїзм, високий професіоналізм, виявлені при захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України було присвоєне звання Герой України двадцяти двом військовикам, десятьом із них посмертно.
Після нападу терористів на військовиків 51-ї бригади під Волновахою 22 травня 2014 року, коли загинули 18 наших солдатів, війна стала страшнішою. Стало зрозуміло, що Росія перетворює на арену бойових дій весь Донбас. 5 червня 2014 року мені довелося побувати на блокпосту біля Красноармійська (нині Покровськ). Там стояли воїни тієї ж 51-ї бригади. Бійці самі виявили бажання не йти в тил після трагедії, а залишитись у зоні АТО. Видно було, що на блокпосту є чітка воєнна дисципліна і організація служби. Бійці були зосереджені і вселяли впевненість у перемогу. Від цього на душі стало легше. Відразу за обладнаним блокпостом буяло зеленню поле, на горизонті виднілися терикони, рожево заходило сонце. Війна тільки починалася.
Ніч із 19 на 20 жовтня 2014 року ми з кореспонденткою Людмилою Коханець провели поблизу Пісок. Ночували в бліндажах 30-ї бригади разом із бійцями. 20 жовтня, зранку, вдалині палало велике вогнище і дим на півнеба. Щось горіло в Донецьку. Полум’я то стихало, то розгоралось. Я почав знімати. І раптом у візир камери бачу, як заграва миттєво розлетілася на все небо. Мій колега, Олексій Чернишов, потім розповідав, що в цей день він був у Пісках. Вогнища не видно, і раптом страшний вибух. Від хвилі позачинялися двері і задрижали шибки. Солдати кинулись до сховища. Ніби маленький апокаліпсис нізвідки. Пізніше сповістили, що це стався вибух на Донецькому казенному заводі, де терористи готували вибухівку.
20 червня 2014 року йшов черговий день війни. У «Шервудському лісі» під Слов’янськом недалеко від гори Карачун стояла 95-та бригада. Там були автопарк, ремонтна майстерня, склади з провіантом і навіть похідна лазня. Навколо, далеко чи не дуже, розкидані блокпости. Кожного дня туди потрібно доставляти вантажі. Щоранку з бази виходили конвої. Це небезпечна військова робота, ризик наразитися на ворожі засідки, потрапити під обстріл. Два-три БТРи супроводжують вантажівки, які повзуть, а не їдуть і постійно ламаються. Більше двохсот конвоїв провів «Купол», «фартовий» чоловік — майор Анатолій Козел. Потім із ним зустрічались у Пісках. Коротка дорога до донецького аеропорту була навіть складніша за конвої. Під обстрілом треба було на максимальній швидкості проскочити по злітній смузі до терміналу. Кожного разу це була спеціальна військова операція. Один меценат подарував «Куполу» золотий годинник «Бреге». Але Анатолій продав той годинник, а на виручені гроші купив джип для підрозділу.
4 червня 2014 року до штабу АТО у селі Довгенькому в районі Ізюма ми прилетіли на вертольоті МІ-8 армійської авіації з Дніпропетровська. Вигляд згори вражав. На зеленому острові посеред чорного зораного поля стояло більше десятка бойових машин — МІ-8 і МІ-24. Вони періодично злітали та сідали. Серед вертольотчиків було багато знайомих по Африці. Ранком сепаратисти новітньою російською зброєю підбили наші два МІ-24, дякувати Богу, екіпажі залишилися живі, але було кілька поранених. Незважаючи на ранкову трагедію, робота продовжувалася. Разом з екіпажем МІ-8 пощастило злітати на гору Карачун, закинути провізію і боєприпаси захисникам пануючої висоти над Слов’янськом. Для того щоб не стати легкою мішенню, вертольотчики літали якнайнижче, на гранично малих висотах. На одному МІ-24 спереду була вм’ятина, ніби на автомобілі після аварії. «Літаємо низько — в дерево довбонувся», — буденно сказав керуючий польотами.
Була спроба поїхати напередодні вечором, але шалений обстріл ворога не дозволив цього зробити. Отже, о 5.00 22 листопада 2014 року колона 95-ї вирушила з Пісок в донецький аеропорт. А через кілька годин з ДАПу повернулись ті, хто провів там кілька днів. БТРи під’їздили і з них вискакували бійці. Вони щойно вирвалися з пекла. Вже вкотре з ротації в аеропорту повернувся і «Наркоз» — начальник медичної служби батальйону, військовий лікар Сергій Архангельський. На Майдані був лікарем і на війні лікарем, а за плечима 21 рік лікарського стажу в Житомирській області. Радість зустрічі з друзями, обійми, розповіді, жарти. А потім — тяжкі роздуми про війну і про загиблих...
У районі Слов’янська йшли бої. Штурмова група 95-ї бригади під командуванням комбрига Михайла Забродського захопила плацдарм біля села Крива Лука. Ми прийшли туди конвоєм із Довгенького ранком 25 червня 2014 року. Плацдарм — це тракторна бригада посеред поля. У гаражі вже стояли військові автомобілі, у силосній ямі — дві гаубиці Д-30. Облаштовувались-метушились солдати, снували «Хамери», екскаватор копав капоніри для техніки, три десантники на двох цеглинах на сухому спирті гріли собі чай. Картина якогось 1941 року, ніби ти потрапив на знімальний майданчик фільму про Другу світову. Але це все було насправді. До нас, журналістів, Романа Бочкали, Володимира Дєдова і мене підійшов замполіт 13-го батальйону підполковник Сергій Дзиба. Відразу заспокоїв: «Хлопці, не переживайте, не лізьте куди не треба, не бійтесь. Нагодуємо і спати покладемо. Працюйте». І раптом команда «До бою!». Почалася робота артилеристів. Відчуття війни ще більше посилилось. Гаубиці із силосної ями били повним зарядом. Вогонь, дим, закіптюжені обличчя гармашів. Через 10 днів, 5 липня 2014 року, українські війська визволили Слов’янськ.
А Сергій Дзиба, який пройшов усі бої у цій ще незавершеній війні, помер 17 вересня 2016 року у Житомирі. Вічна йому пам’ять!
Усі знімки Олександра КЛИМЕНКА.
