Командир новоствореної 58-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил України, а недавно заступник командира 30-ї ОМБр ЗСУ полковник Сергій В’ячеславович Заболотний — потомственний офіцер. Зазначимо, що створення нової бригади в умовах війни з нуля це тяжка робота. Заболотний здійснив її. Сьогодні 58-ма бригада в повній бойовій готовності і є одним із кращих бойових підрозділів.
Його дід, Іванов Володимир Михайлович, кавалерист часів другої Світової війни, з боями дійшов до Берліна. Нагороджений багатьма орденами і медалями. Батько Сергія В’ячеславовича — генерал-лейтенант Збройних Сил України Заболотний В’ячеслав Григорович. В минулому — командир 8-го Армійського корпусу, помічник міністра оборони України, начальник головного управління особового складу Генерального штабу Збройних Сил України. Командир Туркестанського військового округу під час війни в Таджикистані. В травні 2014 року «За сприяння в зупиненні кровопролитної громадянської війни і досягненні миру в республіці Таджикистан» В’ячеслав Заболотний нагороджений пам’ятним знаком уряду.
Брат Сергія В’ячеславовича, Віктор, теж кадровий військовий і бойовий офіцер, полковник, нині — слухач Національного університету оборони України.
Та й у самого комбрига Заболотного вже за плечима служба в Косово в складі миротворчого контингенту та третій рік безперервних передових на сході нашої держави.
«У полковнику Заболотному вражає його скромність, вроджена інтелігентність, притаманна справжнім офіцерам. А головне — холоднокровність, урівноваженість, повага до бійців. І він завжди з ними. А солдати це відчувають. Сергій В’ячеславович патріот і військовий професіонал», — розповідає військовий журналіст Роман Бочкала.
Весною 2014-го замкомбрига 30 ОМБр, перший з командування бригади, разом з ввіреним йому 2-м батальйоном 30 ОМБр, потрапив на територію війни.
У знаменну дату — 9 Травня — у нього розпочався відлік пекельної передової...
Перші бої за Рубіжне...
Разом із бійцями з честю захистили місто... Сьогодні на місцях тих боїв відкрито стелу пам’яті і вдячності його воїнам-воїнам 30 ОМБр.
Потім Сватове, Щастя, Металіст, Лутугине, Червона Поляна, Антрацит — там теж було гаряче...
Невдовзі на територію АТО пішли інші батальйони 30-ки.
Один із них сколихнув землю Новоград-Волинщини смертями сумнозвісної Степанівки...
Інший опинився в цілковитому оточенні... І втрат могло б бути ще більше...
Всім, хто вцілів тоді, шанс на життя дав своїм наказом полковник Заболотний...
Командир цього батальйону, нині — Герой України, підполковник Сергій Собко пізніше розповідав:
«Мій 1-й батальйон неочікувано опинився в районі села Боково-Платове в повному оточенні. До найближчого блокпоста на території Сектора Д — в районі села Петрівське неподалік Савур-Могили — було більше 50 км. До району Лутугиного в Секторі А на півночі, котрий займали українські війська, — майже 40 км. На щастя, в районі Лутугиного знаходився 2-й батальйон і заступник командира бригади полковник Заболотний. Під його керівництвом була здійснена операція з порятунку нашого батальйону. Одного разу вночі, непомітно для сепаратистів, батальйони на військовій техніці вийшли назустріч один одному. 1-й батальйон лісовою дорогою вийшов до с. Ковпакове і далі через с. Червона Поляна вирушили через с. Круглик, звідки вирушав 2-й батальйон. Після цього, обидві частини повернулись в район Лутугиного. Цей нічний рейд обійшовся без втрат. Якби цього не було зроблено —наслідки були б тяжкими».
Потім у Лутугиному наші військовики утримували об’єкт державного значення. Обстріли регулярними військами російської армії велись такі, що горіла земля... Під «смерчами» і «градами» тоді командиру довелося виводити людей з пекла.
Ось що пригадує дружина полковника Тамара:
«Тоді про прорив ми не знали нічого, та серцем відчувала: біда... Чоловік зателефонував зранку і сказав, що дуже нас любить... Я вже зараз знаю, що означали тоді ці слова... Вони так з нами прощались... То було 1 вересня і шкільна дитяча лінійка. Без татусів-військових, котрих зазвичай так багато на святах в колегіумі нашого військового містечка у Новограді-Волинському. Закінчувалася лінійка ще й без багатьох мам. Нам тоді передали списки вбитих і поранених при виході з Лутугиного... Дружини поранених плакали, а ми, не знаючи про своїх нічого, — заздрили їм, бо знали, що бодай ненадовго, але для них поки закінчилось пекло війни.
Госпіталь здавався раєм... Лише близько сьомої вечора, мені зателефонувала волонтерка Юлія Толмачова і сказала, що підрозділ чоловіка вийшов з оточення. Що залишились ще там дві бойові машини, екіпажі яких просять допомоги. Я відразу зрозуміла, чому мені ще досі не зателефонував чоловік. Мої гіркі здогади підтвердили слова іншого волонтера в Інтернеті: «30-ка вийшла з Лутугиного! Стомлені, обгорілі, вибирались з останніх сил... Бачив полковника Заболотного — він повернувся забирати тих, хто залишився...» Лише через ніч о сьомій ранку я почула голос свого чоловіка... Він тоді повернувся з тими самими двома екіпажами...»
Командир не має права на бездумне виконання наказів, не має права захлинутися кров’ю власних солдат!
Новим місцем дислокації було місто Щастя...
До нього підтягувалися російські війська... Ті самі російські війська, офіцери котрих витирали нещодавно піт і кіптяву української землі на спільних навчаннях на Яворівському полігоні! А тепер, зіткнувшись віч-на-віч із нашими офіцерами, відводять погляд і кажуть: «У нас нет выхода. У нас приказ... и семья...»
Наші військовики очей не відводять. У них теж сім’ї! Тільки вони захищають їх на своїй землі! Вони — герої, з якими правда, а значить — і сам Бог!
...24 серпня 2016 року на військовому параді полковник Заболотний отримав із рук міністра оборони України Степана Полторака Бойовий прапор 58-ї бригади.
А вже через кілька днів від командування надійшов наказ — прибути на стаціонарне навчання до Національного університету оборони України. Як на наш погляд, рішення не зовсім зрозуміле. Командири з таким досвідом бойових дій більше потрібні на передовій. Адже багато з них суміщають навчання зі службою і це не є проблема. Солдати, які пройшли з полковником Заболотним дорогами війни, шкодують про те, що від них забирають командира, який вже став більше ніж просто старший військовий начальник. Адже саме там, а не в кабінетних академіях, має отримувати знання еліта нашого війська. Саме там сьогодні складаються іспити на вірність Батьківщині.
На знімку: полковник Сергій Заболотний з дружиною Тамарою.
Знімок Олександра КЛИМЕНКА.
