За своє життя Ярослава Борсук з міста Підгайці на Тернопільщині вишила до двадцяти сорочок, а скільки рушників, скатертин, серветок, картинок — не злічити. Любить вона це заняття, душею відпочиває, коли береться за голку. У самої п’ять вишиванок, мають їх діти, онуки. Але ще ніколи так не зливалися воєдино руки з думками, коли вишивала сорочки для бійців. Хотілося, аби вони служили оберегом для мужніх чоловіків, котрі захищали і захищають сьогодні Україну. Аби були щитом у часи випробувань, усіляких життєвих незгод. Кому, як не їй, матері чотирьох дітей, бабусі двох онуків, цього не знати. Один із синів пані Ярослави нині служить в армії за контрактом, тож вона серцем, молитвами завжди з ним. А ще мрією про довгожданий мир на нашій землі.
— Ми збиралися вечорами у мене вдома, — розповідає жінка. — Обговорювали узори, підбирали нитки, а потім розходилися і бралися за голку. Разом зі мною вишивали сорочки для бійців Мирослава Диган, Надія Щербата, Марія Ящик, Людмила Крайдуба. Вишивали не стільки руками, скільки серцем. Нас до сліз зворушила історія полонених, яких нещодавно визволили з полону. Не раз були у військовому шпиталі у Львові, бачили, як війна калічить чоловіків, скільки болю завдає їхнім рідним, тож хотілося хоч якось віддячити нашим захисникам.
— Ми з Наталею Боднар давно вміли вишивати, а Наталя Пшибилович вперше взялася за голку. Допомогли, навчили! Вишивали з думками, про те, щоб був мир на нашій землі, щоб не гинули чоловіки, — доповнює її Ірина Січкоріз із села Плебанівки Теребовлянського району.
Марії Фірман із Тернополя 83 роки. Вона найповажніша за віком волонтерка благодійної організації «Українська родина». Все життя працювала кравчинею в ательє «Ромашка», має звання «Майстер золоті руки». У пані Марії не лише руки золоті (за якийсь тиждень-два вона пошила чотирнадцять сорочок для дорослих і сім — для дітей), а й серце благородне.
— У перші роки незалежності всі хотіли вишиванок, а кроїти сорочки не кожен вмів, — згадує Марія Степанівна. — Тож мені замовляли їх усі тернопільські знаменитості: поети, письменники, книжки свої дарували. Замовляли не лише для себе, возили як найдорожчі подарунки за кордон. Нині сил залишилось не так багато, але без роботи не сиджу, намагаюся допомогти в усіх починаннях «Української родини».
«Українська родина» об’єднала людей з непростими долями: багатодітні сім’ї, одиноких матерів, батьків, бабусь, котрі самі виховують онуків, інвалідів... За 22 роки своєї діяльності організація допомогла вижити не одній родині. Матеріально підтримують спонсори з-за кордону, місцеві благодійники. Але, на думку волонтерки Надії Віятик із села Будилова Козівського району, не менше важить духовна підтримка. Разом святкують, разом дітей до школи проводжають, виховують їх у наших звичаях, традиціях. Це справді велика українська родина.
Уже 22 роки організацію очолює кандидат педагогічних наук, кавалер ордена Княгині Ольги Ірина Найдух. Ідея про вишиванки для бійців у неї виникла наприкінці серпня. Тоді ж озвучила її — і жінки взялися за роботу.
— Ми хотіли зробити подарунок для бійців, зокрема поранених, скалічених, аби хоч якось віддячити їм за те, що обороняють нас, — каже вона. — Саме для хлопців із східної України, бо тут, на заході, практично кожен має вишиванку. Не раз ми з нашими волонтерами, дітьми їздили з подарунками, концертами до Львова у військовий шпиталь, бачили, як це підбадьорює бійців. Хочемо, щоб тепло наших сердець, нашу вдячність відчули і хлопці із східних областей, бо ж Україна у нас одна. Вирішили вручити вишиванки бійцям батальйонів «Донбас», «Донбас — Україна» та їхнім дітям. Нехай вони вас зігрівають, дорогі наші захисники, нехай служать оберегом, а Мати Божа, покровителька українського воїнства, своїм омофором покриває.
Тернопільська область.
Вишиванки для бійців готові (зліва направо Марія Фірман, Ярослава Борсук, Ірина Найдух, Ірина Січкоріз, Наталя Пшибилович, Наталя Боднар, Надія Віятик).
Фото автора.
