Кольору сонця осиковим і кленовим листям нині всипана дорога водія шкільного автобуса Сергія Саламаського з Боровківки Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Щодня разом з малими жителями п’яти навколишніх сіл він долає 94 кілометри, аби доставити до школи майже сотню учнів. І практично кожен із них дивиться на нього, як на героя, бо всього за місяць по поверненню з війни він сів за кермо свого автобуса.
Та цей чоловік себе ніяким героєм не вважає. Просто, коли пішли перші хвилі мобілізації, іншим приходили повістки, а його навіть не викликали, то Сергій Іванович сам приїхав у райвійськкомат: мовляв, вам що, старшини прикордонних військ уже не потрібні? Подивились на його військові документи і відразу направили на комісію.
Коли все це закрутилося, до військкома приїхала директор Боровківської школи: водій Саламаський нам самим хтозна як треба, не беріть його в АТО! Після цих відвідин сільському добровольцю пропонували побути в резерві, шукали інші альтернативні варіанти служби. Але він для себе все вирішив однозначно — йти тільки в АТО.
Отримавши відстрочку на три місяці, поки закінчиться навчальний рік, щоб було кому розвозити учнів, 12 червня 2015 року Сергій Іванович потрапляє в навчальний центр із підготовки воїнів АТО в Миколаївській області. Через місяць його направляють до Львова, де він вчиться бути водієм мінометного розрахунку. Після бойового злагодження — відправка в Донецьку область у складі відомого батальйону «Донбас — Україна».
Три місяці відносного затишшя в Костянтинівці та Попасній, а потім Кримське на Луганщині. Тут уже були і поранені, і вбиті товариші. Саме в Кримському чоловік відчув гіркий присмак війни.
Тільки через десять місяців Сергія Саламаського направлять на ротацію в Рівне і на цілих два тижні дадуть відпустку додому. О, що то були за дні — цілого маленького життя! Наче ковток живильної води спраглому в пустелі, наче цілюще чисте повітря для того, хто задихається серед міського смогу.
Після нього почався найгарячіший час служби, бо влітку нинішнього року в Мар’їнці Донецької області були постійні бойові зіткнення.
Він не раз потрапляв під обстріл. Його побратими діставали поранення, самого ж Саламаського навіть не зачепило: видно, у нього дуже сильний ангел-охоронець, а, може, то його оберігала щира молитва дружини Віри. Він часто бачив перед собою її очі: рідні, люблячі, по вінця сповнені тривоги за нього. Знав, що дорослі сини допомагають їй всім, чим можуть, і від цього теплішало на душі.
Сергій Іванович бачив, як війна ламала молодших товаришів. Йому ж і раніше доводилось переживати тяжкі втрати, тому він уже навчився миритися з ними як з частиною життя. І нині йому нелегко згадувати про смерть побратима з позивним «Богун», котрий врятував життя інших, накривши собою розірвану гранату, або говорити про зовсім свіжу втрату — загибель «Боцмана», який пройшов Іловайський котел, а знайшов вічний спочинок на початку вересня. Проте печаль чоловіка світла, бо він завжди пишатиметься знайомством з цими кращими з кращих представників українського народу. Тому в нього самого побільшало досвіду, і він як ніколи розуміє, що його доля — у власних руках.
— Хоч я і повернувся до мирного життя, думками я там, в АТО, — зізнається С. І. Саламаський. — Дзвоню побратимам, дізнаюсь їхні новини, підтримую добрим словом...
Дніпропетровська область.
Водій шкільного автобуса, вчорашній воїн АТО Сергій Саламаський.
Фото автора.
