Ті, хто пройшов крізь Іловайське пекло, мовчазні. Навіть більш як через два роки після «зеленого коридору» смерті вони скупо розповідають про пережите. Серед тих, хто вийшов із палаючого іловайського «котла», 46-річний Микола Липовий зі Сміли, що на Черкащині (на знімку). У нього троє дітей. На фронт пішов сам. Його, як багатодітного батька, не мобілізували. Та він, учасник оборони київського Майдану, не міг сидіти вдома, коли на Україну напав ворог. Недарма й позивний на передовій дістав «Майдан». На Луганщині його кликали ще й «Коля Рембо» за те, що завжди, на будь-яку небезпеку, йшов першим.

 

 

Перші місяці війни


Призвався Микола Липовий у травні 2014 року. Пройшов бойове злагодження на полігоні у Дівичках, що під Києвом. Після цього потрапив у Котовськ, на кордон з Придністров’ям. Згодом він і ще троє бійців перевелися добровольцями у бойовий підрозділ, потрапили у 51-шу бригаду, яка базувалася у Володимирі-Волинському. Мусив їхати з друзями туди. Там побув пару днів, а тоді з розвідувальним взводом з Чорнобиля поїхав «Уралом» в АТО. Потрапив у село Варварівку під Рубіжним, що на Луганщині.
— Нашого підрозділу під Рубіжним тоді ще не було, — пригадує Микола, — комбриг прикомандирував нас до тамтешнього розвідувального взводу.  Спочатку супроводжували наші колони, робили розвідку. Збирали по області техніку і возили за Щастя в бік Металіста. Перше місто, яке я штурмував із хлопцями, було Рубіжне. Далі брали Сєверодонецьк, пішли на Лисичанськ. Там запам’ятався епізод, коли комбриг запитав, хто хоче бути героєм. Треба було взяти ворожий блокпост. Великі сили не пройшли б через замінований міст. Сепаратисти б його зірвали. А ми — вісім чоловік добровольців — прорвалися і завдання виконали. Блокпост розмінували. Через якийсь час до нього під’їхав автобус з цивільними. Я потім на якомусь телеканалі в новинах бачив репортаж про те, як на блокпості сепаратисти розбили автобус. Це ми його тормознули перевірити, чи не везе хто зброї. Він уже завантажився після перевірки, аж тут сепаратисти ударили з «градів». Дехто загинув. Я тоді контузію отримав. Там ще випадок був, коли після вибуху батько трирічної дівчинки стрибнув в один бік, мати в інший, а дитина стояла перед автобусом і кричала. Її врятував сержант Ярослав Горбик. Він вистрибнув і встиг забрати дитину. Цим врятував життя і мені. Я саме зробив крок до дитини, але Горбик молодший і швидший. Я б не встиг. Він ще не приземлився в лівньовці, як автобус вибухнув.


Іловайське пекло


Після Лисичанська мене перевели у Донецьку область. Визволяли Мар’їнку. Там ще в мене цікавий випадок був: ми на кільці взяли блокпост. Була команда далі не йти. Але розвідка мусить знати, що попереду робиться. Ми прорвалися через щільний снайперський вогонь і заховалися у приміщенні розбитого, розграбованого банку. На задньому дворі побачили ЗІЛа, якого залишили сепаратисти. Як не дивно, він завівся. На ньому ми і вискочили. Там ще був причіп з генератором десять кіловат. Комбриг наказав віддати генератора зв’язківцям, а на ЗІЛа ми повантажили свої речі. Наша розвідгрупа тоді вже налічувала 11 чоловік... 
Потім було Старобешеве, Кутейнікове, Агрономічне, Покровка, Мала Покровка. Це під Іловайськом. Ми були в тилу ворога. Наша тактична група налічувала приблизно 53 особи, плюс рота з «Кривбасу». Я тоді запропонував закріпитися на териконі, командування дало добро. Позицію тримали скільки могли. А далі посунули російські війська. Били по нас з чого тільки можна. Завдяки терикону ми позиції не здавали. Пробували декілька разів взяти Іловайський блокпост. На жаль, не вдалося. Та згодом з допомогою батальйону добробату ми його таки розгромили. Добробатівці там закріпилися. Та згодом їх теж звідти вибили. Ми про це не знали, і коли поїхали до них по завданню, натрапили біля блокпосту в «зеленці» на групу сепаратистів чисельністю майже 50 чоловік. А нас було десятеро... Сепаратисти увечері прийняли нашу групу за своїх. Почали лаяти, чому ми без прапора. У цей час ми відкрили вогонь, поклали їх десь половину і встигли відійти. Спрацював ефект несподіванки.
Микола згадує, хто з ним був під час того бою, називає хлопців з Черкас, з Тальнівського району, перелічує тих, що загинули до того і після. І все це спокійно, без емоцій. І раптом мовив таке: «Ніколи не думав, що вбиватиму людей, і що радітиму, що встигнув це зробити раніше за противника».
— А після того бою ми затримали кількох втікачів-сепаратистів з того блокпосту, — розповідає далі. — Запитали їх: «Чого ви весь час зраджуєте? Зрадили Україну, тепер своїх...» «А з ким воювати? — відповіли біглі. — Тут прийшла жменька ваших і половину наших поклала». Ми їх відправили на Агрономічне, там штаб був. Старшим нашої тактичної групи тоді був майор Черниш.
— А невдовзі від командування надійшло повідомлення, що будемо відходити. Почувши ключове слово, ми пішли на Агрономічне. Шкода було кидати вдало розташований блокпост, та наказ є наказ. На Агрономічному було сформовано колону, було два танки, чотири машини бойової піхоти, автобус «кривбасівців». Отак і під’їхали ми до російських позицій. Казали, що буде «зелений коридор». Російські війська вже взяли Іловайськ у кільце. Як це не дивно, але росіяни були чомусь дуже здивовані й налякані. Мені взагалі наш похід нагадав спочатку марш у Криму Юлія Мамчура (екс-командира 204-ї бригади тактичної авіації ЗСУ), який без зброї, але з державним українським прапором йшов на озброєних російських окупантів. Та ми були озброєні. І майже пройшли російські позиції, коли по нас почали стріляти ззаду. А тоді бачу — попереду зметнулася угору червона ракета, посунули російські танки... І почалося пекло. Наші танкісти встигли підбити російську машину бойової піхоти. Потім задимів російський танк. У запеклому бою були підбиті й наші танки. Колона розділилася на дві частини. Я їхав в автобусі. Коли ми зупинилися, щоби підібрати поранених, по автобусу вдарили з кулемета. Двигун заглух. Ми встигли вискочити. Навколо усе гриміло, то там, то там спалахували у вогні машини, вибухнув і наш автобус. Ворожий кулемет косив наших хлопців. По колоні стріляли з усього, що стріляє, включаючи «гради». Я вирішив обійти кулемет «зеленкою». Побачив наш тягач на базі танка. Учепився за покришку на ньому і поїхав. Іншої нашої техніки вже не було. І йти я вже не міг. Адже перед цим мене ще й контузило біля бойової машини піхоти. Їй перебило гусеницю. Як евакуювалися наші хлопці, я не бачив, бо якийсь час був непритомним.
Потім зіскочив з тягача. По ньому вистрілили. Два осколки зайшли мені в поясницю, перебили таз. Я ще встигнув стрельнути в бік російського десанту з підствольного гранатомета. Пробую встати, не можу. Ногу наче паралізувало. Зірвав чеку з гранати, а тоді думаю, що ж це я сам загину, треба б іще когось з ворогів з собою прихопити. Пробую чеку назад вставити, не можу однією рукою, бо ліва прошита. В останній момент допоміг собі зубами і таки вставив чеку. До мене ніхто не підходив. Тож я скинув усе зайве і поповз у лісосмугу. Приповз, а там уже наших чоловік 30—40, багато поранених. 
Потроху оговтався і навіть пристосувався, кульгаючи, іти. Якраз на полі почулися одиночні постріли. Росіяни добивали поранених. З нами був капітан. Він сказав, що шансів на бій у нас немає, тож будемо розбиватися на невеликі групи і прориватися до своїх. На своїй землі... Ми позаносили важкопоранених у бліндажі, що були у «зеленці». Чиї вони, не знаю. Залишили хлопцям автомати. Хто здоровіший, зібралися докупи. Поранені ж нікому не потрібні. Нас залишилося троє: з 17-го протитанкового взводу хлопчина молодий з дуже зраненими ногами і ще один з пораненням у коліно. Ми пішли, якщо можна так сказати, останніми. Дійшли до річки, а там інша наша група, що втратила орієнтир, збиралася йти на Донецьк. Я їх зупинив. Дехто хотів переплисти річку і йти на Старобешеве. Але я знав, що там чеченці. Тож порадив іти на схід, щоби обійти всі заслони. Коли вийшли з поля, були не всі. Хтось, схоже, вирішив здатися.


Вихід з оточення


— Залишилося нас восьмеро. Я порадив перечекати до ранку в посадці. Адже у ворога тепловізори, а у нас нічого. Удень ми, принаймні, будемо бачити те, що й вони. Так і зробили. На світанку пішли. Обходили ворожі блокпости, бачили, де стоять танки, артилерія. В одного здали нерви, почав кіпішувати, мовляв, я їх у Росію веду. Ледве заспокоїв його, що веду додому. Так ми підійшли до Комсомольська. Побачили там нашу покинуту машину. Знайшли у ній карімати, бушлати. Узяли їх собі, бо ночі на Донеччині холодні. А йти до своїх уночі побоялися, щоб наші нас і не поклали. Переночували, пішли, а наших уже на позиціях не було, вони вночі знялися. Тормознули цивільний автобус. Нам дали трохи їсти, аптечку, карту автомобільну. Тут, бачимо, проїхав джип з білим прапором на антені. Ми сховалися на териконі. Нас шукали, але не подумали, що ми тут, поруч.
На териконі у нас у мобільниках з’явився зв’язок. До того не було. Я одразу набрав номер смілянина з самооборони Тарана. Він був у СБУ, має зв’язки. Розповів йому про нашу ситуацію. Він дав відбій, за якийсь час зателефонував і каже, що евакуації не буде. Мовляв, нам треба сьогодні ж якось потрапити у Волноваху. Звідти нас заберуть.
Ми розгорнули карту і побачили, що це стільки ж, скільки ми до цього йшли. Хлопчина з перебитими ногами каже до мене: застрель, бо сам не можу і в полон здаватися не хочу. Я йому відповідаю, що ніхто нікого стріляти не буде. У разі чого — загинемо у бою. Прийняли рішення зібрати всі наявні гроші. Назбирали півтори тисячі. Вирішили, що тормознемо буса і запропонуємо за гроші нас підвезти. Якщо не схочуть, заберемо автобуса силою. Пішли спочатку ми — троє поранених. Зупинили легковика. Їхали чоловік з жінкою, якісь викладачі. Погодилися нас підвезти, аж тут з засідки ще п’ятеро наших виходять. Вони кажуть: повеземо по черзі. Ні, відповідаю, тільки разом. На щастя, вони зупинили ще й кума і так відвезли нас до нашого блокпосту. Свій вчинок пояснювали тим, що це, мовляв, акт милосердя. А взагалі, вони прихильники «ДНР». Ледве стримався, щоб їх не пристрелити... Через таких усе і заварилося. На Донеччині багато хто Україну ненавидить. На Луганщині люди до нас були набагато прихильніші. Мені один дід під Лисичанськом бінокля подарував. Завдяки йому зняв снайпера на териконі...
Отже, приїхали ми на блокпост. Там наша Нацгвардія стояла. П’ятеро залишилися чекати колону, а нас трьох доставили до Волновахи, де чекала «швидка». Вона відвезла нас до Одеського польового шпиталю. Звідти вертольотом нас переправили на Дніпро, з Дніпра — на Вінницю. Але оперували мене у Києві. Витягли не тільки осколки. Довелося видалити нирку...
У госпіталі я дізнався, що наша бригада, виявляється, зрадники. Її розформували. Після лікування я потрапив у 14-ту бригаду...
Невдовзі Миколу Липового списали. Він приїхав додому. Спустошений, зранений, але не зламаний. Психологічну допомогу йому ніхто не надавав, а місця без побратимів він не знаходив. «Не можна так різко виходити з війни», — каже боєць. Тож подивився новини, побачив, що Україну й далі терзають окупанти і бойовики, подумав і зателефонував командиру на позивний «Дід». З ним брав Мар’їнку, ходив на ворожий блокпост. Той сказав: «Чекаємо»...
— До речі, — раптом додав Микола, — я до всіх цих подій був російськомовним, а тепер принципово вирішив розмовляти тільки українською мовою.
Отак Липовий потрапив до «Азову», бо «Дід» уже був там. Працював інструктором, допомагав чим міг хлопцям під Широкиним. А коли полк забрали на полігон, у нього схопило нирку, і він, нарешті, поїхав додому.
Цікаво, що Миколу Липового так і не нагородили бойовою нагородою. Є тільки медаль «Захисник Вітчизни», хоч він зі зброєю у руках пройшов іловайський свинцевий смерч і вивів з нього групу бійців. До речі, російські окупанти пропонували вийти з оточення тільки воїнам ЗСУ, добробатівці мали залишитися. Та на це ніхто б не пішов. Тому «зеленого коридору», як такого, вважає Микола Липовий, не було. Проте у шпиталі він зустрічав зв’язківця зі штабу, який участі у бойових діях не брав, але нагороджений орденом «За мужність»... Президент за вдало проведені тренування роздавав під Миколаєвом бойові(!) нагороди. А для хрещених смерчами і «градами» фронтовиків, які винесли на своїх плечах тягар першого року війни, їх чомусь не вистачило...

Черкаська область.

Фото Олександра ВІВЧАРИКА.