«Невже в Росії сьогодні справді хтось вважає, що «є речі важливіші, ніж мир»? Якщо такі безумці є, то наш обов’язок і наше право — сказати божевіллю: «Ні!». Так закінчується остання петиція росіян до президента путіна. Тисячі громадян сусідньої країни стурбовані передвоєнно-психіатричними росТБ-шоу, на яких «кращі уми» переконують: радіаційний попіл — це нормальна самооборона. Начебто на Росію хтось збирався нападати. Більше того, ці ж «уми без розуму» стверджують (але є росіяни, котрі таки вірять), що завдяки війнам може успішно розбудовуватися економіка й життя в бомбосховищах тільки продовжується. Росіяни, не вибирайте війну! Політика кремля не варта життів. Така політика брехні й агресії без людських цінностей взагалі нічого не варта. У нас одне мирне майбутнє, поки серед вас є мислячі й гідні поваги!

 

Данило ТІКАНОВ (Магнітогорськ—Смоленськ, звукорежисер радіо):

— Українці, зрозумійте одну річ. Не путін, то запутін (хто завгодно), але він вас давитиме до кінця. Це принцип «совка». Ця міль недаремно нині себе оточує подібними. Він так просто не відчепиться. Навіть коли здохне, смердітиме. Буде заважати, лити кров, чіпляти. Зрозумійте, «путін» — це ідея й водночас саркома. Путін — це абсолютне зло. Нелюдь. Недолюдина. З його смертю не зміниться нічого в цій убогій країні. До прикладу можу згадати свій останній візит до України. Це був 2008 рік. Крим. Люди, я взагалі ніколи політикою не цікавився. Я — музикант, працював на радіо. Я йшов до моря і почув фразу якихось упирів. Бритоголові у драних, не випраних шортах, просто голосно так ляпнули: «Одни бЕндеровцы кругом» — і на мене так косо глянули. Я не знаю, може, в мене на лобі написано, що я «бЕндеровец», але саме тоді я надав цій репліці особливого значення. Тобто спочатку я її не зовсім зрозумів, тому що, знаючи історію, ніяк не міг звести кінці Бандери й Криму з Україною. Але потім усе пішло по повній.


Маленький відступ. З дитинства, в Росії, з дитячого садка, насадження шовінізму йде вже дуже давно. Зміст його такий: хто не совєцький — той ворог. Зверніть увагу, так усе відбувається й нині.


Я в підлітковому віці два роки поспіль лежав у НДІ в Пітері. У мене було, власне, і є, заїкуватість. Нас, дітей, там намагалися лікувати, вивчати тощо. Я ось про що. У нас була група. Дві палати — хлопчики, дві палати — дівчата. Середній вік — 12—14 років. Рік 1986-й. Діти з усього СРСР. І фішка в тім, що всі — ЗАЇКИ. Ніхто нікого не принижує, всі однакові у своїй недузі. Ми дуже там усі здружилися. Були хлопці із Грузії, Вірменії, Прибалтики, з України. Але... Це був Совок. А ми — діти. Жодних сварок, образ, бійок, принижень — усі заїки.


Минуло багато часу. Я з’їздив до Європи. Подивився світ. Я виріс. Але політика мене ніяк не стосувалася. Взагалі. Я музику люблю. Я завжди вважав, що живу у світі, а не в конкретній країні.


І тут Майдан... Крим. 2014 рік. Перше відео з невпізнаними бурятами... або, хто там ще,.. трактористами...


Мені не треба було більше нічого пояснювати. Я все зрозумів першого дня.


Мені пощастило з батьками. Вони теж зрозуміли все, але трохи пізніше. Що було потім? Я просто переключився на події в Україні. І не тому, що я так раптом полюбив Україну. І, власне, навіщо мені її любити? Я пере-
ключився на всі ці події. На Майдан. Я закинув музику, кіно й просто став шукати інформацію про країну, яку дотепер не бачив.


Я — реально, чесно — вважав, що Україна живе й житиме своїм, не залежним ні від кого, життям! Тому мені не було особливого інтересу спостерігати за цим процесом. Інша країна. Інший менталітет. Про менталітет я можу ще сказати багато. Але це неважливо. Важливо, що Росія... (ні, читай: Путін) не дає Україні вилізти з болота, до якого її загнав його царьок. Я не знаю, що я можу зробити для України: сісти до в’язниці чи виїхати з росії?

Або чекати, що зміниться влада?


Отже, повертаючись до початку. Не зміниться влада тут.


У жодному разі. Народ України показав своє обличчя на Майдані. Люди, це історія вже! Це повага. Ви особливий народ. Я за вас тримаю кулаки із самого початку. Ви — приклад. Слава Україні!


Олександр БОБЕНКО (Санкт-Петербург, менеджер проектів, інженер):

— Чи варто писати про події нещодавньої історії, про те, як я вражений Майданом чи засмучений анексією з окупацією, коли вже стільки тексту навколо? Напевно, спробую про інше.


Почну з того, що Росії... бути не повинно. Це не країна, а кошара для розумово відсталих. Потрібно сподіватися не на те, що вона зміниться, а на те, що вона зникне як державне утворення. У принципі, все вже до цього йде. Головне — простежити, щоб нічого не залишилося.


Кожна диктатура щонайперше підминає під себе ЗМІ, перетворюючи їх на рупор своєї пропаганди, перед якою ще жоден народ не встояв. Механізми пропаганди діють на сучасне стадо майже з тією ж ефективністю, що й на древнє. Здається, що «все-таки ми люди, чого ви репетуєте», але «Ерефія» — це трохи гірше, ніж будь-яка інша країна. Тому хотів би застерегти тих, хто продовжує сподіватися на те, що коли-небудь усе закінчиться, а дика Пахомія, відмившись від крові, віднайде раптом людську подобу. Цього не станеться.


Так, є приклади, фашистських режимів, на зміну яким прийшли відносно вільний ринок і демократія, але навіть після цього залишаються «люди», які ностальгічно згадують нацистську ковбасу, дешеві фольксвагени й залишене євреями столове срібло. І це без багатовікового оскотеніння, коли загальне рабство перемежовується із громадянською війною й навпаки.


Шлях знаходження спокійного сусіда в особі Росії міг би лежати через принципи змінюваності влади й федералізм, але, повторюся, цього не буде. Це просто немає кому робити. Мислячі люди біжать (або намагаються втекти — евакуюються) з Лишньохромосомії. І назад вони вже не повернуться. Усе, що має стосунок до «держави» або приватного бізнесу, заповнено в найкращому разі злодійкуватими деградантами. Люстрація на такому тлі неможлива.


Моделюючи падіння путінського режиму, безумовно, можна буде спостерігати відлигу на кшталт хрущовської, але це не змінить суті рашизму. Тому завжди потрібно пам’ятати, що із сусідом щось не так, і стежити, ЩОБ ЗБРОЯ БУЛА ПІД РУКОЮ.


При цьому необов’язково будувати паркани, рови й уводити візові режими — це зайва витрата коштів. По-перше, звичайні, навіть сильно зомбовані, свинороси не несуть загрози, а терористам з окупантами візи не потрібні.

По-друге, паркани і внутрішні візи «Ерефія» введе самостійно, інакше раби розбіжаться хто куди. В Україні ж іще працює система із двох паспортів? Прописки, напевно, вже немає... Усі ми пам’ятаємо, звідки це і як воно працювало раніше. Подивіться на Північну Корею, зрештою, це ж не США відгородили узбережжя парканом із колючим дротом.


Узагалі, ніколи ми не будемо братами... І слава Україні!


Ольга АЛФЬОРОВА (Архангельськ, учитель):

— Думаю, що Україна — це самостійна держава зі своїми законами й територією. І ніхто не має права їх порушувати, навіть із «кращих міркувань»! Те, що робить пр-т путін, — злочин, і за ним повинно йти ПОКАРАННЯ! Нехай для всіх Українців дні будуть тільки добрі й щасливі! Слава Україні!


Владислав БОЯРОВ (Самара, інженер, журналіст):

— Із Самари з любов’ю 


За Майданом я почав стежити далеко не одразу, та й привід був дивний: восени 2013 року президент України Віктор Янукович був викликаний на килим президентом іншої держави, після чого розвернув свою політику на 180 градусів. Не велів Путін вступати нам до Євросоюзу, отже, ми й не будемо.


Далі — цікавіше. У лютому драма переростає в трагедію: розстріл Майдану, «евакуація» Януковича в Росію (я не вірю, що він виїхав добровільно), і практично одразу російські військові починають захоплювати об’єкти в Криму. Проте навіть тоді не вірилося, що Путін зважиться на захоплення чужої території...


Із 2004 року я займаюся комп’ютерною журналістикою. Стаття, що я написав 20 березня 2014 року, починалася так:


«З’ясувалося, що в цей день на площі Куйбишева була організована всенародна радість із приводу відторгнення Криму в України під назвою «Хоровод дружби», всі під’їзди до неї було перекрито, стали прилеглі вулиці, а далі метастази розповзлися по всьому місту. Узагалі, хороводоводівник із мене вийшов ніякий.


Я народився у Львові ще за Сталіна, все життя прожив у Самарі, Батьківщиною, яка з великої букви, зрозуміло, вважав СРСР, а коли моя велика Батьківщина розділилася, то не побачив у цьому нічого страшного. У Львові я вчився тільки трохи більш як рік у старших класах, але там мені було набагато краще, ніж у Куйбишеві: люди, що оточували, були м’якіші й добріші. Це вже потім я прочитав про Бєзим’янлаг і зрозумів, звідки стільки жорстокості...


Коли з’явився Інтернет і соціальні мережі, відстань перестала нас розділяти, я знайшов багатьох львівських однокласників. А кордони нас ніколи й не розділяли: в 2012 році мені пощастило з’їздити до Києва, звідти до рідного Львова, і якось не помітив, що потрапив до чужої країни.


...А вчора львівський однокласник написав такі слова:


«Нині я просто згадую своє дитинство і юність, які прожив на Зеленій, 18, (школа під 22-м, вона й тепер російська). У нас у 2-поверховому 14-квартирному будинку жили українці, росіяни, поляки, євреї, татари й мордва (мої батьки з Ковилкіно, 7—8 годин їзди від Москви). Ми всі жили, як одна родина, і не було жодних розбіжностей ні з мовних, ні з національних ознак. І за 62 роки, прожиті тут, мені ніхто не забороняв розмовляти російською.

Так, у нас є й націоналісти, але ми якось самі з ними розбираємося. Людей дістала прогнила, бандитська й корумпована система до самих «гланд»...».


І про Крим. Він прив’язаний перешийком до континентальної України, як плід пуповиною до матері, і без неї не може існувати суто технічно. Тому відрізати Крим від континентальної частини України неможливо, а отже...».


Реакція, людини, котра, як мені здавалося, за ці 10 років стала моїм другом, була для мене зовсім непередбачуваною. Він обізвав мене «бандерівцем», щось казав про вбивство Ярослава Галана, перестав зі мною спілкуватися й співробітничати. І не він один. Більшість моїх колег — технічних журналістів бурхливо раділи російському вторгненню на Україну, мріяли про «Новоросію» і про те, що незабаром наші танки будуть у Києві, а там, дивись, і у Львові.


Тоді я думав, що треба просто почекати. Люди побачать, що ніяких фашистів в Україні немає, що Т.В.О. президента замість зниклого призначив цілком легітимний парламент, а вже коли відбудуться вибори, все стане на свої місця. Але ні, Росія продовжує марити жидобандерівцями, а мій друг продовжує вважати, що в Україні пригноблюють росіян, і не подає мені руки.


Тому сказати українцям я можу тільки одне: тримайтеся й забудьте про Росію, вона ще довго не буде вам дружньою країною. Зміцнюйте кордони, розвивайте армію, вступайте у військові союзи.


І не думайте, що росіяни в якийсь момент прозріють і жахнуться своїх злочинів. Самі — не прозріють. І як нині не хочуть пам’ятати про злочини в Катині, так і не хотітимуть пам’ятати про злочини під Іловайськом.


Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.

 

 

14 жовтня — Міжнародний день солідарності з Україною. «Зупинити Путіна — зупинити війну». Громадські активісти проводять пікет у центрі Москви на підтримку України. 


Фото Василя ПЕТРОВА.