12 жовтня у Верховній Раді відбулися парламентські слухання на тему «Права дитини: забезпечення, дотримання, захист», ініційовані народними депутатами Іриною Сисоєнко (фракція «Самопоміч»), Артуром Палатним (Блок Петра Порошенка) та Юрієм Павленком (фракція «Опозиційний блок»).


Що робиться державою для вирішення цих проблем і чому народний депутат Юрій Павленко вважає цю проблему такою, що «несе загрозу національній безпеці країни», дізнавався кореспондент «Голосу України».

 

 

— Юрію Олексійовичу, ви ініціювали проведення парламентських слухань з проблеми прав дитини, на вашу думку, все так погано? 


— Мушу одразу зазначити, так, — не просто погано, а кричуще погано. Захист прав дитини в діяльності виконавчої гілки влади набув всіх ознак другорядності й меншовартості. Всі основні показники благополуччя дітей в Україні погіршились, з’явилися нові кризові категорії дітей: діти сучасної війни, внутрішньо переміщені діти, діти учасників АТО і багато іншого. Тобто кризовість серед дітей зростає, а відповіді уряду на ці виклики немає. Нещодавно співголова фракції «Опозиційний блок» Юрій Бойко звернувся до Президента з пропозиціями щодо термінових дій задля поліпшення становища дітей в Україні.


Жоден з програмних документів, Стратегія сталого розвитку «Україна-2020», Угода про Коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» не містять завдань щодо захисту дітей. Вже кілька років поспіль Кабмін порушує вимоги Закону «Про охорону дитинства», не подаючи щорічний звіт Верховній Раді України про стан демографічної ситуації в Україні, становище дітей та його тенденції. Останній Указ Президента з питань захисту прав дитини датований 2013 роком, нарад під головуванням перших осіб держави також немає, Мінсоцполітики за два роки провело єдину колегію з цих питань. Останні парламентські слухання з цих питань були шість років тому.


Просте перерахування проблем у цій сфері може зайняти багато часу. Я назву тільки одну — щорічно в Україні реєструють майже 1200 нових випадків онкологічних захворювань дітей. Як держава реагує на цей виклик, знає кожен. Заклики батьків до громадян надати фінансову допомогу сім’ї на лікування дитини стало звичною практикою. Відповідно в Україні найнижчий серед країн Європи рівень виживання дітей із злоякісними новоутвореннями — 60 відсотків.


Безліч проблем у сфері забезпечення права на освіту. Міносвіти не долає дефіцит місць у дошкільних закладах, школи віддаляє від учнів, скорочує позашкілля. Так, наприклад, в Херсоні міська влада закрила доступ дітей до навчання у 10 класах. Дітям про відсутність 10 класу повідомили 1 вересня на першому дзвонику і попросили залишити урочистості. Реформування системи інтернатних закладів для дітей має всі ознаки псевдореформи, заклади змінюють назви без удосконалення їх діяльності. Рівень соціально-правового захисту учасників навчально-виховного процесу залишається недостатнім, якщо не сказати критичним.


Окрема розмова про забезпечення права дітей на соціальний захист. Міністерство соціальної політики в реформуванні галузі більше надає уваги розподілу соціальних виплат, соціальному інспектуванню, ніж розвитку соціальних послуг з підтримки сім’ї та дітей. Не документуються діти, які втратили батьківське піклування, натомість Мінсоцполітики звітує про зменшення кількості посиротілих дітей, втрачено облік дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Останні два роки відбувається зменшення кількості дітей, які були усиновлені або влаштовані в сім’ї громадян України.


Отже, підсумки роботи уряду в 2014—2016 роках переконливо свідчать про накопичення негативних тенденцій в сфері соціального становища дітей в Україні, погіршення основних показників благополуччя дитини. Саме тому актуальність таких слухань є надзвичайною і я дякую колегам за підтримку нашої ініціативи.


— Але ж Верховна Рада за цей рік прийняла низку законів з цих питань.


— Попри численні заяви посадових осіб про новітні заходи і підходи, внесені і прийняті законопроекти, в Україні не розробляються підзаконні акти на їх виконання. Так, від січня до сьогодні уряд не забезпечив надання дітям статусу дітей, що постраждали від збройного конфлікту, не затверджено положення про сім’ю патронатних вихователів тощо.


Понад те, відсутня інформація про реальне становище дітей в зоні війни, державні органи її не надають. Відсутня інформація щодо порушення прав дитини в цій зоні, про використання дітей у збройному протистоянні, вербування, катування дітей, використання їх праці. Навіть статистика про загиблих дітей відсутня. З грудня 2014 року не розглядається мій законопроект №1412 про запровадження міри покарання за вчинення кримінального злочину щодо вербування, втягування та рекрутування дітей у військові дії. Що стосується більшості із запропонованих депутатами новел, мушу зазначити, вони мають дуже низьку професійну якість, деякі порушують права дитини, і тому частину з них Опозиційний блок не підтримав. Наприклад, закон про наставництво над дітьми, де ігнорується згода дитини на наставництво.


— Ваша думка щодо кадрового забезпечення галузі, яка повинна займатися захистом прав дитини. Є в Україні такі фахівці?


— Два аспекти цієї проблеми. Перший — Центральні органи виконавчої влади не мають узгодженої позиції щодо логіки процесів реформування системи захисту прав дитини, відомчі накази протирічать один одному, виконавці на місцях розгублені. Для прикладу, у Донецькій та Луганській областях виникла гостра необхідність у нових послугах, яких потребують діти, що проживають в умовах збройного конфлікту або його наслідків. Військово-цивільні адміністрації не мають спеціальних повноважень та кадрового забезпечення для здійснення захисту дітей від наслідків збройного конфлікту. Вдумайтесь — ці регіони і сьогодні працюють за законодавством мирного часу.


Другий — в Україні фактично ліквідовані соціальні працівники, до компетенції яких належала підтримка батьківського потенціалу та захист прав дитини. Кадрове забезпечення Служб у справах дітей мінімізоване до втрати дієздатності структур і становить менш як 70 відсотків. Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді в більшості територій складаються з трьох-чотирьох осіб і не здатні якісно виконувати покладені на них завдання.


Тож не варто дивуватися тому, що в Україні сьогодні знову йде мова про дитячу безпритульність, щодня надходить інформація про спроби продати дітей, про підкинутих дітей. Всі ці явища були мінімізовані ще тоді, коли я очолював Мінсім’ямолодьспорт. Тепер вони відновлюються.


— У своєму виступі ви торкнулися проблеми децентралізації.


— Сьогодні понад 150 тисяч дітей уже проживають у новостворених об’єднаних територіальних громадах. З них майже півтори тисячі — діти, позбавлені батьківського піклування, 30 тисяч перебувають у складних життєвих обставинах, майже дві тисячі — мають особливі потреби.


Центральні органи виконавчої влади не розробили жодного нового порядку дій служб у справах дітей, соціальних служб новостворених об’єднаних територіальних громад. До прикладу, Концепція децентралізації передбачає єдиний обов’язок громади — направляти дітей в інтернати. А от адміністрація Президента активно працює на реформування інтернатів. Про децентралізацію звітують, а законодавства, як працювати з дітьми, не розробляють.


Тому наполягаю, щоб уряд терміново розробив та затвердив порядок здійснення об’єднаними територіальними громадами діяльності з питань захисту прав дитини, соціального захисту сімей з дітьми, дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах.


Заявляючи про необхідність Євроінтеграції, ми маємо відпрацювати систему забезпечення, дотримання, захисту прав дитини, що відповідає сучасним потребам дітей і європейським стандартам.