Минулий тиждень виявився насичений законодавчими рішеннями та іншими подіями у внутрішньому житті країни. У парламентсько-президентській республіці цілком логічно, що політичне життя вирує насамперед у парламенті та біля його стін. Але на цьому тлі аж ніяк не загубилися події міжнародні. І схоже, що нам ще належить оцінити, наскільки вони в подальшому впливатимуть на життя цілої країни.
Цього тижня основним був мілітарний та військово-соціальний блок. Слід віддати належне Раді — абсолютна більшість доволі адекватно підготовлених проектів таки була успішно проголосована попри хронічну відсутність значної частини депутатів на робочих місцях. Але й тут не обійшлося без згубного популізму. Наприклад, депутати так і не ліквідували зрівнялівку між призовниками, що не несуть службу в зоні бойових дій, і контрактниками, які часто ризикують життям, захищаючи країну. Вправлятися у «соціальній справедливості» краще б в інших сферах, а так завдяки пустій демагогії обмежений ресурс фактично відібрали в тих, хто на
нього заслужив своєю кров’ю. Так само ми не змогли почути чіткого пояснення, в чому полягає корупційна загроза від збільшення державних гарантій на закупівлю зброї від наших оборонних підприємств. Закон, спрямований на латання діри в оборонному бюджеті, що виникла через неголосування за «спецконфіскацію», теж було спрямовано відлежуватися на процедурі повторного першого читання. Оборонні підприємства зупиняться, війська недоотримають озброєнь, а нам щось загально розказують про хронічні розкрадання в армії...
Ще одним великим блоком питань стали проблеми захисту дітей та молодіжної політики й спорту. Не належу до спеціалістів з даної тематики, тому не ризикну оцінювати, наскільки якість проектів відповідає їх актуальності, але абсолютна більшість фракцій висловилась на їх підтримку, окремі зауваження були хіба що в Опозиційного блоку.
Але найважливішим голосуванням минулого тижня було схвалення в першому читанні проекту державного бюджету на наступний рік. Безумовно, це подія з розряду позитивних. За останні роки бюджетний процес уперше відбувається у спосіб та терміни, визначені Бюджетним кодексом. Зі свого досвіду можу стверджувати, що повноцінно й точно зробити висновки щодо збалансованості та точності показників бюджету можна лише після його виконання. Однак нинішній документ не грішить ні популістським наповненням, ні перекосами й справляє враження реалістичного кошторису держави. Є в ньому врахування того, що ми живемо у воюючій країні, як і необхідність зростання соціальних витрат чи особливостей поступового усунення корупційних навантажень. Бюджетний комітет разом із Міністерством фінансів зуміли встояти проти шквалу «депутатської щедрості» — кількох тисяч пропозицій, які не лише повністю руйнували баланс бюджету, але й явно свідчили про інфантильність декого з народних обранців. Тому попри відбірну порцію критики бюджетний процес можна було б вітати з успішним проходженням першої сходинки, якби не одне але...
А роль ложки дьогтю в бочечці й так не дуже солодкого меду зіграв непримітний додаток №2 в постанові, якою затверджувався в першому читанні законопроект про держбюджет. Якщо перший додаток розписував кошторис для всієї країни, то другим додатком члени бюджетного комітету виділили окремо лише депутатський корпус Верховної Ради. Усі роки нашої незалежності зарплата депутатів прирівнювалася до оплати праці найвищої категорії держслужбовців і встановлювалася Кабінетом Міністрів. Такі кардинальні зміни, проведені в рамках одного бюджетного процесу, хоча закладаються не на один рік, а на весь майбутній час, видаються нелогічними й викликали несприйняття громадян і навіть уряду. Уже звучать численні заяви депутатів, що бюджетний комітет їх «підставив». Може, й так, але скандалу не виникло б, якби вони читали ті документи, за які голосують.
Тим паче мова йде не про сам велетенський масив бюджетного документа й не про весь об’єм додатків до постанови про його схвалення, а лише про скромні п’ять пунктів її основного тексту.
До активів Верховної Ради за минулий тиждень можна ще зарахувати прийняття низки важливих постанов і заяв. Окремо виділю прийняття спільно зі сеймами Литви й Польщі Декларації Пам’яті та Солідарності, чим нарешті поставлено проміжну крапку у війні історичних спекуляцій між братніми народами. Здається, здоровий глузд таки почав перемагати не лише у нас, а й у наших сусідів (шкода, що не в усіх). Ще одним важливим документом стало Звернення Ради до наших партнерів з приводу необхідності завершити процес ратифікації Угоди про Асоціацію.
Головний пасив — уже традиційний провал так званого «закону про спецконфіскацію». Те, що важливий і юридично виважений документ навіть у найм’якших формах блокується більшістю депутатів, свідчить, що в нас досі немає зворотного зв’язку через тиск суспільства на депутатів і фракції. Ледь не доповнила сумний перелік пасивів минулого тижня Заява про ситуацію в Сирії. Те, що для збору голосів за її прийняття довелося застосовувати надзусилля глави парламенту та кілька повернень до голосування, — відверта ганьба.
Прогнози щодо діяльності Ради та депутатів на біжучому тижні дуже короткі. Тиждень не лише не пленарний, а й не комітетський. Загалом цей тиждень у політиці пройде доволі тихо. Буде пара спроб розкрутити акції протесту проти нових тарифів та виступи «обкрадених вкладників» проти Голови Національного банку. Але, як і в минулі періоди, це занадто нагадуватиме партійні заготовки, щоб стати прообразом народного невдоволення. Лише в листопаді зможемо оцінити, чи вдалося уряду запобігти реальним, а не проплаченим виявам народного невдоволення.
Ще одним неочікуваним трендом минулого тижня, який розвиватиметься поточного, став добре зорганізований виступ проти Валерії Гонтаревої. Не візьму на себе відповідальності оцінювати правильність та добросовісність її дій, щодо цього є різноманітні думки більш професійних експертів. Але сама атака має вигляд аж надто політичного заходу, щоб повірити в її щирість. Зможемо оцінити масштабність наступу за результатами саме цього тижня. Коли політики позбавлені найкращої трибуни у Верховній Раді, їх послідовність та наполегливість стає більш рельєфною та краще піддається аналізу. Якщо наступна публічна згадка про Голову Нацбанку прозвучить лише на погоджувальній раді наступного понеділка, то тему можна записувати до числа пропагандистських «мильних бульбашок» та більше серйозно не розглядати. Якщо ж політичні заяви та звинувачення продовжаться з наростанням інтенсивності, то мусимо констатувати, що після «зради» в питаннях АТО й нормандських та мінських переговорів і відкинутої через неперспективність риторики про «тарифний геноцид» політичні еліти обрали нову й перспективну тему протистояння між владою та частиною опозиції.
Коли на деякий час стихнуть парламентські баталії та виникне пауза в знакових міжнародних подіях, зможемо більш уважно поставитися до повідомлень, які дедалі частіше надходять із правоохоронної системи. А є серед них і втішні, й тривожні. З одного боку, наростає об’єм кримінальних проваджень щодо високопосадовців минулого режиму й новоявлених корупціонерів. І це добра звістка. З другого — бачимо, що справи дуже важко проходять через нашу ще недореформовану судову систему. Нині вона явно хоче в Конституційному Суді дати останній бій реформам. Крім того, намітився певний перекос у боротьбі з корупцією. Критикована з усіх боків (можливо, тому, що нормально запрацювала) прокуратура, хоча й мала б поступово готуватися до законодавчої самоліквідації, дає нині основний об’єм антикорупційних справ. А спеціально створені органи для боротьби з корупцією все більше пробуксовують. Щоб не вийшло у нас і тут, як у приповідці: «Гора народила мишу...».
І, нарешті, до головної зовнішньополітичної події — зустріч четвірки президентів у Нормандському форматі, попри явний саботаж Владіміра Путіна, таки відбулася. Про її перебіг ходить неймовірна кількість легенд (від цілковитої «зради» до неймовірної «перемоги»), які, однак, мають дуже мало спільного з реальністю, хоча правдива інформація лежить на поверхні, просто треба позбутися звичних стереотипів і постаратися її почути. Проривів не було, та й на них ніхто не сподівався, але хороші тенденції все ж намітилися. Змінилася тональність переговорів. Після Алеппо Путін — уже воєнний злочинець, а після тривалої брехні про події на сході України — ще й невиправний брехун. І жодна дипломатична мова більше не приховувала нинішнього ставлення до нього наших західних партнерів. А щодо проміжних результатів, то вони стосуються тих питань, де Президенту України вдалося знайти консенсус із Ангелою Меркель та Франсуа Оландом і на які довелося, принаймні на словах, пристати Путіну.
Найперше, це розробка в короткі терміни дорожньої карти, згідно з якою політичні питання можуть врегульовуватися лише після завершення безпекової стадії. Наступне — вперше Росія була змушена погодитися на озброєну поліцейську місію ОБСЄ. Ще недавно це скидалося на безнадійні мрії Петра Порошенка, а нині вже обговорення ведеться винятково про масштаби місії, її мандат, тип озброєнь та територію застосування. Наша ключова вимога, щоб вона повністю перейняла контроль за кордоном України на окупованих територіях. Ще є певні просування в напрацюванні модальності виборчого законодавства. Ми наполягли, що не буде жодного нового виборчого закону, а лише особливості застосування діючого. І не тільки в цьому питанні Україна останнім часом поставила партнерів перед фактом, що політичних поступок більше не буде, це та нова реальність, в якій відтепер ведуться переговори.
Цей та наступні тижні не будуть щедрі на інформацію стосовно дипломатичних переговорів. Але терміни визначено стислі й їх інтенсивність буде наростати. Чи позначиться це якимось чином на подіях у зоні АТО? Поки, на жаль, ще ні. Фашистський режим наших сусідів уже показав своє ставлення до міжнародного права, гуманітарних норм та виконання проміжних домовленостей, але нині надії стає дедалі більше, а зневіра поступово відступає. Дуже хочеться, щоб так само склалася ситуація і в усіх інших сферах нашого буття.
Тарас ЧОРНОВІЛ, політолог, незалежний експерт.
