Якщо з висоти подивитися на паркан, криницю, лаву, що їх ти сам чи твій батько збудував перед хатою, то, напевне, виникне відчуття такої собі космічної зверхності щодо цієї земної, укоріненої в душі українця, священної пошани до власної домівки. А також — до страху (пов’язаного із цим само інстинктом) цю домівку втратити. Можливо, здадуться банальними навіть сам спогад про рідну теплу ковдру з її давньою плямою від чаю з малиною і ностальгія — згадка про глибоку глиняну піалу, в якій бульйон здавався особливо смачним...
Утім, прийнято вважати, що на «польоти до зірок» людині відведено кілька щасливих років дитинства. А далі вона мусить триматися окреслених почуттям обов’язку координат. І так аж до... Тож, якщо згодом, спустившись із неба, озирнутися й поглянути на той крислатий горіх і той ганок, де минув учорашній, щасливіший, день, приміром, з відстані похилого віку і з вікна геріатричного пансіонату, думки та емоції можуть бути зовсім... земними, а то й приземленими.
Не виключено, що одним із найтепліших в архівах натрудженої пам’яті залишиться спогад саме про чай з малиною. Здається, саме тому, що їхні ковдри, вишиті рушники, ікони, альбоми, шафи з колись модними спідницями чи піджаками в широку клітинку вицвіли й (знову) залишилися в недосяжних для них «координатах», ми співчуваємо мешканцям будинків-інтернатів, як дітям-сиротам.
Андрієва надія
Діє геріатричний пансіонат, де мешкає дев’яносто осіб, і в Онуфріївці на Кіровоградщині. Наймолодший тутешній мешканець — Андрій Мельниченко, 1989 р. н. А найстарша — Марія Марухіна, 1921-го. Між їхніми народженнями минула ціла епоха, бо ж середній вік жителя України зазвичай коротший. Здається, їхні долі нині об’єднує лише спільний розпорядок дня, однакове меню в їдальні та краєвид за вікном...
Мати віддала Андрія у притулок одразу після його народження. Він з усіх сил чіпляється за інформацію із власної справи. Називає імена з прізвищами брата й мами, котрі мешкають у Києві, просить ще раз повідомити в газеті, що він живий і здоровий, готовий хоч сьогодні повернутися в родину, «тільки заберіть!». Це меседж до київської родини Мельниченків — 27-річного брата Віталія та матері Алли Георгіївни. Андрій знає, що його благополучний, старший лише на один рік, брат закінчив інститут, про двокімнатну квартиру на вулиці Жукова... Скупі факти з біографії родичів, які свідомо розвели врізнобіч його і свої стежки, дають Андрію надію, що десь там мама, котра насправді ніколи не шукала можливості зустрітися з покинутим сином (чиє захворювання з незначним відхиленням від норми цілком дало б йому можливість жити серед здорових людей), думає про нього. Хлопця перевели до онуфріївського пансіонату із власівського нещодавно — не в останню чергу через те, що він частенько самовільно залишав інтернат. На запитання, чим би займався, вийшовши за ворота притулку, він відповідає: «Я знаю комп’ютер, хотів би отримати комп’ютерну освіту. Вдома, у Києві»...
Про «тормозки» з дому
Опанував комп’ютер на рівні звичайного користувача і 49-річний Анатолій Цибулько — ще один мешканець, чий вік не асоціюється з геріатричними хворобами. Його інвалідність — такого ж загального плану, а відхилення від норми неочевидні. Анатолій за кармою і за покликанням — садівник. Квітники з трояндами і жоржинами, городик із помідорами, огірками, капустою в інтернаті — це його робота. Чоловік розповідає про себе охоче. Народився в Журавлинці Голованівського району. І батьки одразу ж покинули його в інтернаті. У 23 роки розшукав маму і... отримав глибоку травму на все подальше життя.
«Вона сказала, що я їй не потрібен, — згадує квітникар свою зустріч із найважливішою людиною у житті. — Ну, то я більше й не нав’язувався... Крім вирощування квітів і городини, я ще й лікарськими травами займаюся, щоб мати під рукою власну аптечку».
Була, виявляється, в житті нашого врівноваженого й порядного знайомого любов. Розповідає про життя з коханою в Новомиргородському районі, в будинку її батька. Та стосунки дали тріщину через батька тієї жінки, бо той зловживав алкоголем і був неприязним до Анатолія. Сам він не п’є спиртного зовсім. Тепер, коли любов минула, залишилися вірші: «Возвращайся, побудь со мною. // Вспомним нашу любовь на двоих...», пише він у стилі Костянтина Симонова й уживається з усіма, хто поряд. Персонал пансіонату вдячний чоловікові за спокійну вдачу, а він радіє, що має клаптик землі для експериментів, вільний вихід за територію закладу, хороший догляд.
До речі, про добрі санітарні умови, якісне харчування, загальний порядок у пансіонаті варто написати окремо, відзначивши заслуги в цьому і директора закладу Віктора Швачки, і його підлеглих. Централізоване водопостачання (не було до призначення його на посаду), газове опалення й теплі кімнати, туалети на поверхах... Словом, тут живуть і працюють у цивілізованих комунальних «реаліях». Старша медсестра Оксана Ордієвич (в інтернаті з 1995 року) згадує ситуацію 90-их: «Фінансування постійно затримували, мешканці ходили голодними. Ми, працівники, носили їм «тормозки» з дому, а локшину власноруч на кухні різали з тіста. Газового опалення не мали — взимку страшенно мерзли. Воду підносили відрами з криниці, туалети були на вулиці. Запах у корпусі стояв такий, що не продихнеш».
Нині у коридорах геріатричного пансіонату Онуфріївки можна вільно дихати навіть тому, хто думає, що самотня старість пахне не лише трояндами Анатолія Цибулька, і тому, хто жодного уявлення не має, що таке 47 лежачих пацієнтів!
ЗІСи та ЗІЛи з минулого
Валерій Павлович Глазирін, чоловік заради якого журналісти, власне, їздили до Онуфріївки, щоб передати лист від його приятеля Романа Полякова з Петрівського району, здається, так і не усвідомив — то був його шанс поговорити на будь-яку тему, передати привіт усім знайомим, згадати минуле. Товариша чоловік згадав (привіт вам, Романе Поляков!), а також те, що колись відпочивали разом добре, в доміно грали. Принагідно й сільську самогонку по 12 гривень за півлітра не без туги в очах пом’янув, оскільки пити йому тепер забороняють... А ось сказати напевне, скільки перебуває в пансіонаті, не може — каже, років зо три, а насправді рік. Але винуватити пенсіонера за це не можна, бо пам’ять у нього стала зовсім слабка. Спочатку його поселили на другому поверсі, але він постійно плутався з коридорами і дверима. Тоді перевели в палату на першому, до Михайла Мусійовича Буєвського з Диківки Знам’янського району, котрий готовий розповідати про себе — і про дитинство, і про навчання, і про службу...
Валерія Глазиріна в пансіонаті, здається, ніхто не провідує. Рідні в нього поблизу немає. Сам — з Уралу, перший раз одружився в Росії. Друга дружина померла в Донецьку. З єдиною донькою не спілкується. Чи є внуки — не знає. Втім, дещо дуже добре пам’ятає. Приміром, дороги Кіровоградщини, Дніпропетровщини і Донбасу, автомобіль ЗІС, на якому починав працювати водієм, ЗІЛ, за кермом якого потім працював аж до пенсії, власне авто «Жигулі», що його (каже) продала сестра із Жовтих Вод. Отака логіка вибіркових спогадів: для когось важливішими залишаються онуки, а комусь пригадується ЗІЛ...
...І чемпіон Радянського Союзу
Мешкає в Онуфріївському геріатричному пансіонаті і... чемпіон Радянського Союзу, легендарний автогонщик, картингіст, майстер спорту Віктор Алєксєєв. Невгамовна душа. Цей чоловік своїм становищем незадоволений. Змінивши вже чотири схожих заклади(!), Алєксєєв знову готується до переїзду. Разом із жінкою, котра мешкає з ним в одній кімнаті й перебралася сюди за ним із Власівського інтернату, Людмилою Захарченко. Цього разу хочуть оселитися в Полтавському геріатричному пансіонаті, де, на їхню думку, умови перебування мешканців демократичніші — можна будь-коли вийти собі за ворота інтернату й гуляти собі «на волі» донесхочу. Цю саму інформацію, до речі, Віктор Алєксєєв отримав безпосередньо в Полтаві, куди їздив, попри «заборони», про які розповідає.
«Я — не псих, — ображається Алєксєєв. — А вони (тобто працівники пансіонату) з усіма спілкуються, як із психами і ув’язненими. Я знаю права громадянина України. Я виступав на змаганнях, щоб прославити Україну, а мене тут тримають за ненормального»...
Не ті стіни, не те тепло
Щоб пояснити обмеження, на які скаржиться колишній чемпіон, одна з працівниць показує журнал, де зберігаються, крім іншого, рапорти чергових із нічної зміни із зустрічними скаргами на порушення режиму. Є тут звіти й щодо нетверезої поведінки Алєксєєва... На суворий контроль скаржиться й Микола Товкун із Кременчука, котрий неодноразово залишав стіни пансіонату, щоб з’їздити додому. Утікача, щоправда, неодмінно повертала донька. Або й сам вертався.
«Я все одно поверну своє право на трикімнатну квартиру в місті і житиму вдома. Оселюсь у брата і ходитиму по інстанціях, доки не зберу всі необхідні документи», — розповідає Микола Гнатович, на власному прикладі показуючи, як проблема «казенної старості» тісно пов’язана з майновими інтересами. Принагідно можна згадати й про дітей, котрі в «списках не значаться», але раз на три-п’ять місяців приїздять до старих по складену докупки пенсію, і про істерики через оформлення спадку на землю й нерухомість після смерті батьків, котрих пансіонат ховав, як самотніх людей, — за власний рахунок і на власному кладовищі...
Утім, обом «революціонерам» далеко до справжнього мандрівника — Юрія Антоновича Пейпана. Якось пенсіонер вийшов за ворота пансіонату на... три місяці. Спочатку подався до Одеси. Звідти, позичивши в товариша гроші, вирушив до... Іркутська. Заїхав у Москву. І при цьому жодного разу не порушив приписного режиму щодо тимчасового перебування іноземців у Росії, бо всюди, де зупинявся, дисципліновано ставав на облік! Треба додати, що в Росії Пейпан народився й любить «матушку» всією душею. Проте щось завадило йому залишитись на батьківщині, тож одного світлого дня, ніби нічого не сталося, він увійшов до воріт пансіонату. Як кажуть в Одесі: «Здрасьтє вам назад!» Пейпан, за словами завгоспа Олександра Рєзніка, натура артистична. Він і вдягається стильно, і тримається осторонь від усіх. Ну, випити, щоправда, любить. Навіть міліція якось привозила. Але розмови про корисні й шкідливі звички людей, які прожили вік, залишимо великим моралістам! Зрозуміло одне: керівництво пансіонату, тримаючи ворота інтернату в полі зору й не забуваючи про персональну відповідальність за кожного мешканця, має рацію. В тому, що спільний дім — не власна хата зі своєю правдою і волею, немає жодних сумнівів. Але й ситуації, коли мешканці інтернату, переоцінивши свої моральні й фізичні сили, повертаються до автономного життя і не можуть дати собі раду, — також не вигадка. Приміром, Василь Іванович Ярошенко, самотній онуфріївський пенсіонер, потрапив до закладу на ношах. Але на ноги його поставили. І досить міцно, бо згодом він зволів повернутись у свою хату, щоб, як сам казав, їсти пельмені, коли йому захочеться. На жаль, не склалося із тими пельменями. Чоловік швидко опустився аж настільки, що ночував на вулиці (нетверезий, звісно ж). І помер.
Віддайте, поки ще ціле
... Насамкінець хотілось би зробити для Онуфріївського геріатричного пансіонату невелику послугу — нагадати департаменту охорони здоров’я Кіровоградської ОДА, що на території інтернату залишилось нічийним приміщення колишнього інфекційного відділення районної лікарні. Ще рік тому воно працювало, а нині стоїть собі з тріщиною на фронтоні і чекає: дадуть завалитися чи передадуть, щоб іще послужило людям. Десь у владних коридорах «заблукало» відповідне звернення від директора закладу, в якому обґрунтоване клопотання з готовністю взяти будівлю-сиротину на баланс інтернату.
«Понад половина наших мешканців, — нагадує бухгалтер Лариса Ошека, — потребують постійного догляду, вони — лежачі. Ми могли б тих, хто не піднімається з ліжка, перевести в окреме приміщення. І персоналу було б легше ними опікуватися, і здорових мешканців можна було б із комфортом розселити у вивільнених кімнатах. Це приміщення, до речі, має свою котельню, вода до нього підведена»...
...Сувора правда життя, про яку мусять пам’ятати всі, а передусім — родичі тих немічних, яких приносять до геріатричного пансіонату на ношах — доживати віку, і тих, кого ще здоровими і при пам’яті відлучають від родини, щоб самим «вільніше дихалося», — живуть люди поза стінами рідних домівок, зазвичай, недовго. Б’є всі рекорди «довголіття» хіба що згадана вище Марія Марухіна — вона в пансіонаті з 2002 року. Загалом же тут помирає впродовж року п’ятнадцять і більше осіб. І річ не в побутових зручностях, а в самій атмосфері доживання. Звісно ж, набагато гірше, коли самотня, хвора людина мучиться в голоді й холоді, не потрапляючи в поле зору соціальних служб. Але то вже інша ситуація...
Кіровоградська область.
Чемпіон СРСР Віктор Алєксєєв: «Я виступав на змаганнях, щоб прославити Україну».
«Садівник Анатолій: «Вона сказала, що я їй не потрібен»…
Валерій Глазирін зі звісткою з минулого життя — з листом від приятеля.
Фото Івана КОРЗУНА.
