Чи існує «стандарт російської людини» і який «стандарт держави»? Продовжують обговорювати росіяни на публічних заходах. Звичайно, існує! Безперечно, це насамперед народ, об’єднаний своєю культурою й загальноприйнятою культурою — з любов’ю до своєї країни, без ненависті до чужої й переваги над усіма... І поки серед росіян є люди, що розуміють, приймають це, у світу є надія, що в Росії є майбутнє. З людськими стандартами.

 

 

Андрій ГРОНСЬКИЙ (Новосибірськ, психотерапевт, викладач психології):

— До третьої річниці київського Майдану
Незабаром мине третій рік від початку Євромайдану в Києві. Хоч як це парадоксально, але київський Майдан і події, що йшли за ним, не тільки радикально змінили вигляд України й вектор її розвитку, а й вигляд Росії. Не можу з упевненістю говорити за Україну, але що стосується Росії, то ми, росіяни, нині живемо зовсім в іншій країні, ніж та, яка вона була ще на початку 2014-го, а тим паче в 2011—2012 роках.
І знову-таки, хоч би яким парадоксальним це здавалося, але події, що відбуваються в іншій країні, спричинили надзвичайно сильний емоційний відгук у росіян, які ідентифікували себе з демократичними та антиавторитарними цінностями. Із цього приводу один мій товариш іронічно зауважив: «Чи не є ми більшими українцями, ніж самі українці?». Утім, це цілком поясненно. Після фальсифікації виборів 2012 року й розгрому протестного руху для демократично налаштованої інтелігенції Україна стала символом свободи, прикладом того, що народ може виявляти свою волю у відстоюванні своїх прав і гідності. Це вселяло надію, що цей приклад наслідує й народ Росії. Але, як ми знаємо, цього не сталося.
Те, що відбулося навесні 2014 року й пізніше, я б назвав травмою, яка порушила відносини між раніше братніми народами й залишила рану в серцях людей. Чому для багатьох російсько-український конфлікт озвався таким болем? Адже міжнаціональні конфлікти й військова експансія аж ніяк не новина в історії. Можна згадати приклади Афганістану, Грузії або нинішній стан справ у Сирії. Гадаю, для цього є кілька причин. По-перше, це близькі родинні зв’язки між українцями й росіянами, що відноситься й особисто до мене, — мій батько, українець за національністю, народився й виріс у центральній Україні. По-друге, видима несправедливість того, що відбувається, яка не має жодного раціонального обґрунтування, що видно кожній людині з незатуманеним поглядом. По-третє, для демократичної частини російської інтелігенції процеси, які було запущено у зв’язку з воєнними діями Росії, означали катастрофу надій на близькі сприятливі перетворення у власній країні.
Те, що відбувається нині в міждержавних відносинах Росії та України, у самій Росії й у світі, не вселяє особливого оптимізму. Але, з другого боку, мене тішить, що, незважаючи на всі драматичні й трагічні події, що відбувається, на міжлюдському рівні зберігаються дружні й професійні відносини між громадянами наших країн. Хоча в України нині є свої об’єктивні труднощі й, гадаю, що не все так гладко відбувається із правовими реформами, хотілося б побажати українцям і далі рухатися в на-
прямку незалежності й побудови правового суспільства. Що стосується відносин між Україною й Росією, то в історії не раз траплялися періоди темних часів, і мені хочеться вірити, що й ця темна смуга мине.

Михайло НІЗЯЄВ (із Москви, Нью-Йорк, шахіст):

— Я дуже люблю Україну й Київ, хоча був у столиці лише сім годин і дуже давно. Ще в школі дуже любив історію та її початок. Історія Київської Русі мене одразу захопила й не відпускає досі. З нею я знайомився не тільки за літописами, а й із мистецтва...
Мій улюблений, на жаль, уже покійний, дідусь — правнук відомого російського судновласника Мілютіна і син денікінського капітана, якось приніс книжку «Подвиги Святослава» (автора не пам’ятаю). Його улюблена опера «Князь Ігор» доповнила мої знання про Київську Русь. Так почалася моя любов до України й не закінчиться, поки живий я.
Коли мені було 11 років, випадково наштовхнувся на «Голос Америки». Я порівняв з тим, що чув удома на кухні. Ось відтоді радянські змі перестали для мене існувати. Але тоді стільки докорів було від мами. «Мене посадять через тебе», — казала вона. З того часу мало що змінилося.
Те, що коїться останні два роки, — це марення, божевілля, задзеркалля Я навіть подумати не міг, що серед росіян буде стільки агресії до українців. ...Нині я з ватниками не спілкуюся. Переконувати їх ні до чого. Дуже здивувався, що для людей, яким учора українці були брати, сьогодні раптом стали «укропи», «фашисти», «хохли» (останнє особливо ненавиджу!) Сподіваюся, що в росіян це затьмарення мине, час уже б перестати бути рабами зомбоящика. Пам’ятаєте, доктор Геббельс казав: дайте мені змі і я з будь-якої нації зроблю стадо свиней. Більшість росіян — це люди, зомбовані Кисельовим, Соловйовим та іже з ними. Додайте до цього комплекс «великої нації». Але я ніколи не розумів, чим вона велика. Хіба що балетом і радянським хокеєм.
Українці, менше розраховуйте на Захід, на жаль, але на серйозний конфлікт із ВВХ вони через Україну не підуть. Бажаю Україні та українцям миру, любові і процвітання. Нехай живе вільна Украйна!

Інна ШИФАНОВА (Москва, психолог):

— Чия війна?
Війна, окупація Криму — страшні слова, які більшістю в Росії зненацька було сприйнято з ентузіазмом завойовників. Тоді вони дивилися на нашу меншість, як на дурних упертих дітей. Нині вони дивляться на нас, як на ворогів. Звичайно, вони наслухалися пропаганди, але справа, я думаю, не тільки в цьому. Ставлення змінювалося в міру розуміння, що приходить розплата.
А розплата, обратка неминуче приходить. Спочатку у вигляді підвищення цін, які «патріотичне» безумство зменшили не дуже, але стали першим дзвінком. У магазині можна було почути: «Мені цей Крим не потрібен». Потім ми стали розуміти (хто не здатний розуміти, відчув), що війна йде в нашій країні, гинуть наші люди, руйнується наше почуття безпеки.
Тепер уже зрозуміло, що війна, яку ми (саме ми як народ) розв’язали, стала нашою громадянською війною, поки ще не зовсім запеклою, хоча такою, що приносить руйнування наших міст, заводів, підприємств і пожирає людей. Люди стали гинути просто від загального озвіріння, від крові, що ми так безумно бездумно пролили в Україні.
Ми втратили родинні й дружні зв’язки, хтось втратив роботу, тому що між нами невидимі барикади. З одного крайнього флангу — зрадники й покидьки, з другого — герої. Протистояння, від якого обиватель і хотів би тепер утекти, та нікуди. Немає такого колективу, немає такої компанії, де можна розслабитися, не стежити за словами. Приходячи в будь-який дім, ми вдивляємося і вслухуємося, що тут можна говорити, а що під суворою забороною. Звичайно, ми намагаємося створити для себе групи спілкування, формальні і неформальні, де можна дихати вільно. Принаймні в Москві їх безліч. Такий «клуб», відомий усьому світу, — «Нємцов міст». Ми не підемо від «нашого Борі» поки можемо триматися.
Нині прийшла стадія ненависті і страху. Ці сильні почуття поглиблюються тим, що ніхто не знає, чого чекати. Щось я останнім часом рідко чую слово «стабільність». По-моєму, воно звучить знущанням. Щоправда, я не дивлюся телевізор. Народ завзято пручається усвідомленню злочинів: «Що завгодно, тільки не розповідайте нам про причини й наслідки». Слава богу, є Америка і «внутрішні вороги» для каналізації страху й агресії.
Дехто вимагає продовження кривавого «банкету» на будь-якій території. Ймовірно, вони думають повернути безумство від тієї першої пролитої крові.
До війни (боже, як це звучить!) я знала, що хтось нудьгує по СРСР, але це було не так важливо тоді. Хто ж знав?!
У 14-му році я без пояснень могла зрозуміти, хто зі знайомих буде за війну, щоправда, таких виявилося набагато більше. Ми всі різко замовчали на ці теми. Бажання бути разом пропало. Після серпня 14-го, після Іловайська усмішки часом стали здаватися гримасами. Коли я думаю про війну, в очах стоять кадри проходу полонених у Донецьку.
Я ніколи не зможу ставитися до цих людей як колись.
Напевно, вийшла страшна картинка, її не надто видно на перший погляд, якщо приїхати, приміром, до Москви. Я часто чую: «Не хочу влазити в це», «Не займаюся політикою», «У мене досить своїх інтересів». Але ви б послухали, як вони часом вибухають на політичні теми!
Так, хтось судомно намагається нічого не знати, але я не бачила людини без тривоги за майбутнє. Хтось тривожиться про здоров’я, хтось про роботу, у когось кредити, хтось із жахом дивиться на цінники. І всі бояться говорити про те, що буде після 18-го року. Я, до речі, теж не ризикну про це.
Я не знаю, чи дочекаюся суду в Гаазі, але я вже точно знаю, що авантюра російського суспільства не минула безкарно. Напруження зростає з кожним днем, і воно вже не може не рвонути.
Дуже вдячна українцям, які розуміють, як важко нині в Росії нормальним людям. І ми теж почуваємося в окупації власною владою.
Величезна подяка тим українцям, хто спілкується зі мною в соцмережах, хто приймає мене в Одесі й у Києві як друга.
У вас вистачає великодушності зрозуміти нас, тих, хто виявився громадянином країни-агресора. Це значить, ви сильніші духом і ви переможете. У себе ми вже не віримо, а більше ми віримо у вас.


Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.


Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.