Круто стелилися йому фронтові дороги, замішані солдатським чоботом, якими йшов через скорботні села та зруйновані міста країн Європи, що горіли в димах Другої світової. Йому й зараз сниться війна та її страхіття, виринають у свічаді пам’яті похмурі дні й ночі воєнного лихоліття, освітлені пожежами, вчувається стрілянина, яка шматувала розпашіле від запеклих боїв та снарядів повітря, бачаться грізні танки, що скреготом гусениць рвуть дорогу, а люди в солдатській формі, мов несамовиті, летять, біжать, повзуть вперед до перемоги, забувши страх. І все змішалося в єдину круговерть, де життя і смерть — навпіл.

 

Учасник бойових дій, інвалід І групи Другої світової війни, гвардії старший сержант у відставці, колишній мінометник Олексій Гаврилович Сорочан — найстарший житель села Федорівка, що на Кіровоградщині. Це людина, яка зазнала чимало бід на своєму життєвому шляху, проте мужньо витримала всі випробування і зуміла зберегти теплоту свого великого і доброго серця.


Слухаю неквапливу розповідь великого людинолюба і відчуваю: згадувати минуле нелегко. Бо, як слушно зауважив Фейєрбах, мандрівка в минуле — це «укол в серце». Як повернутися в пережите, щоб витримало серце? Прокручувати кадр за кадром стрічку життя, яке цими жовтневими днями вносить у нього нову позначку — 95?


А ще думаю про те, що старість невідворотна. Як час, як пори року. Подобається тобі чи ні, вона прийде, підточить не тільки плоть, а й дух твій, поставить перед фінішем. Пригаслий слух — це квіточки. Однак не цією фізичною вадою, яка прийшла разом із прожитими роками, переймається скромний трудар війни Олексій Сорочан. Хоч і доводиться йому нині десь внутрішньо напружуватися, аби почути співрозмовника. Ще одна біда господаря — хворі ноги. Не хочуть вони слухатись свого господаря — і край! Тож пересувається він кімнатою з допомогою ходунів та дочки — пенсіонерки Валентини. Завжди з нетерпінням чекає з Кіровограда на гостини своєї старшої дочки Галини. А ще радіє, мов мале дитя, двом онукам та шістьом правнукам, які під час зустрічей горнуться до героїчного дідуся, який відстояв в боях честь і незалежність Вітчизни. А можливо, і їхнє теперішнє життя...


Народився Олексій Сорочан 1921 року в селі Кривопустош Братського району на Одещині (нині — Миколаївська область). У неповні три роки зостався без батька — той помер від задавнених ран, отриманих у громадянську війну.


«Жили в злиднях, — згадує Олексій Гаврилович. — Мати тяжко працювала наймичкою в сільських багатіїв. Коли мені виповнилося сім років, вдруге вийшла заміж за порядну й добру людину — Федора Івановича Пономаренка, який замінив мені батька, а повоєнного часу навчав мене азам механізаторської праці, в якій був асом, слугував прикладом у житті. За сумлінну працю комбайнером він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.


У тридцятому році родина виїхала на Кубань, бо в Україні вже починався голодомор. 1936 року переїхали до рідні в село Степове Кіровоградського району. А після закінчення Федорівської семирічної школи півтора року працював у колгоспі на різних роботах, заміняючи чоловіків, яких забрали на фінську війну. З цієї ж причини виконував обов’язки бригадира МТФ. Під моїм керівництвом працювали шестеро дівчат, які збирали в односельців молоко, вершки і відправляли до Кіровограда. Згодом виїхав до міста, працював токарем на заводі «Червона зірка»...


Від першого дня до останнього


У березні 1941 року Олексія Сорочана призвали на військову службу, яку проходив у 213-му окремому навчальному стрілецькому полку. Там і застав початок війни. Навчався в школі сержантів, а після її закінчення, під час пошуків своєї військової частини, потрапив під бомбардування й отримав контузію.


Справжню школу виживання, науку життя та людяності проходив гвардії старший сержант Сорочан на війні.


 У складі військ 2-го Українського фронту наш земляк брав участь в Яссько-Кишинівській та Празькій операціях, про участь в якій йому нагадує медаль «За звільнення Праги». А до того ж — в оточенні і розгромі німецьких і румунських військ на річці Прут на державному кордоні з Румунією. Визволяв землі Молдавії, Польщі, Угорщини, Німеччини, Чехословаччини...


Пережив запеклі бої 1944 року на Сандомирському плацдармі. Древній Сандомир виявився для його визволителів твердим горішком. З трьох боків його оточували протитанкові рови, мінні поля, зі сходу прикривали круті береги Вісли. А до того — потужна система оборонних споруд із загородженнями із колючого дроту, вогневі точки в старовинних замках і будинках, десятки штурмових гармат на кручах. Там нашим воїнам доводилося брати штурмом кожний опорний пункт фашистських укріплень. За участь у визволенні польської землі з фашистської неволі старший сержант Олексій Сорочан відзначений медаллю «За бойові заслуги». У тих боях відзначився ще один виходець із Кіровоградщини, колишній командир стрілецького полку, почесний громадянин міста Сандомир, полковник Василь Федорович Скопенко, в мирний час — директор Верблюзької школи Новгородківського району. У польському місті на його могилі встановлено пам’ятник, а ім’ям уславленого воїна, Героя Радянського Союзу, названо одну з вулиць та міську школу.


В архіві Олексія Сорочана — ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, медалі «За бойові заслуги», «За звільнення Праги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», Жукова, «Захиснику Вітчизни». А ще — дивом уціліла бойова характеристика, в якій зазначено: «Тов. Сорочан О. Г., перебуваючи в окремому гвардійському учбовому батальйоні 9-ї гвардійської роти Десантної Полтавської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії з 23.05.1944 р. по 16.03.1945 р. на посаді командира мінометного відділення, проявив себе як енергійний, дисциплінований, сміливий командир. Так, у боях по ліквідації ворожого угруповання 6.02.1945 р. зі своїм відділенням переслідував велику групу ворога, знешкодивши 23 гітлерівців та взявши в полон 15 осіб. Раніш тов. Сорочан був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Командир спеціальної роти гвардії капітан Лебедянець».


«Під час боїв з гітлерівцями в центральній частині німецького міста Бриг наш батальйон стояв у другому ешелоні, — згадує Олексій Гаврилович. — Ми захопили в полон двох фашистів, яких за моїм наказом швидко доставили в штаб. Полонені повідомили про намір їхньої військової частини чисельністю понад півтори тисяч осіб вийти з оточення. По команді піхотинці, гармаші та мінометні розрахунки почали відсікати їх від лісу та дамби, ведучи наступ разом із танкістами. Під час виконання поставленої бойової задачі бійці нашого відділення відзначилися сміливістю та героїзмом, а мене нагородили орденом Червоної Зірки. Про те, що можу загинути на війні — не думалося. Вважаю, що чесно виконав свій святий обов’язок перед рідною країною. Бачив смерть, як мирні люди бачать сни, перемішану з людською кров’ю землю — такою була наша молодість»...


Це колоссям сурмить моя сила..


Своє мирне життя після демобілізації 1946 року вчорашній воїн-визволитель розпочав помічником комбайнера з думкою про те, що в життєписі людини істотне передусім те, що зробила вона через подолання несприятливих обставин не скільки для себе, стільки для інших.


У важкі 50-60-ті роки селяни вручну, декілька разів за сезон, висапували поля, забезпечували врожаї зернових культур, цукрових буряків, високу продуктивність громадського тваринництва. 


Роботи вистачало всім: і дорослим, і дітям. Ще більше додалося її після об’єднання трьох місцевих господарств: «Перемога», ім. Сталіна та ім. Молотова в один колгосп — ім. Боженка. У розпорядженні господарства було 4 259 га сільгоспугідь, з них 3 846 — орної землі, 31 трактор, 15 комбайнів, 14 вантажних автомобілів, достатня кількість сівалок та агрегатів для очистки зерна. Колгосп мав свою птахоферму, спеціалізувався на відгодівлі свиней чисельністю від 7 до 15 тисяч. У селі було проведено водогін, побудовано приміщення двоповерхової школи на 320 місць та дитячого садка, майстерню, гараж, гуртожиток, їдальню, пекарню та лазню.


«Я завжди пишався професією механізатора, якій присвятив чи не все трудове життя — 38 з 45 років загального трудового стажу. Хіба можна розповісти про почуття, які переповнюють душу, коли тримаєш у руках тепле стерно комбайна — і наче морем пливеш з однією думкою: зібрати з поля все до зернини, бо це — Врожай!».


За високі показники в роботі Олексія Сорочана нагородили іменним годинником, почесними знаками переможця соціалістичного змагання, ударника кількох п’ятирічок. У пригоді стали й технічні знання, які отримав після закінчення навчання у 1953 році Олександрійського училища механізації сільського господарства.


«У ті часи поля закріплювали за механізаторами. Ми розуміли — якщо поле не готове до засіву — технікою на поле не заїдеш. Особливу увагу приділяли дотриманню правил техніки безпеки під час збирання врожаю. На моєму комбайнові «Нива» завжди стояла бочка з водою, чотири ряднини та стільки ж мітел. Слід сказати, що випадків загоряння техніки в полі в моїй практиці не було.


Незабутніми залишилися спогади про відрядження до Кемеровської області для надання допомоги місцевим механізаторам у збиранні врожаю. Обробляти поля доводилося при десятиградусному морозі»...
За свій довгий вік учасник бойових дій О. Г. Сорочан переніс три інсульти, втратив сина та дружину, з якою прожив у любові та злагоді 60 років. Нині чоловік живе спогадами про минуле та надіями на закінчення війни на сході України. А ще дуже радіє 95-річний ветеран війни і праці гостям у своїй невеликій господі. Хоч і бідкається старенький, що вже немає в селі його ровесників... 

 



На знімку: Олексій Сорочан в роки війни.


Фото з домашнього архіву Олексія Сорочана.