Нещодавно в парламенті в першому читанні було прийнято за основу законодавчий пакет (№№ 2554а-д та 2555а-д), який запроваджує податкові та митні інвестиційні стимули для нових виробництв в Україні через механізм індустріальних парків (ІП), одним із співавторів та ідеологів якого є я. Після позитивного голосування Верховною Радою за ці законопроекти та заяви Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана у стінах парламенту про підтримку урядом цього інвестиційного інструмента (ІП), як і ще однієї стратегічної ініціативи, запропонованої фракцією РПЛ, — створення експортно-кредитного агентства (ЕКА), навколо цієї теми почали штучно роздмухуватись політичні спекуляції.
Вважаю, що обговорення, опрацювання та імплементація таких стратегічних ініціатив має відбуватись у відкритий, прозорий та фаховий спосіб, без політичних спекуляцій та медійних інсинуацій, що переходять межу політичної конкуренції та професійної дискусії, перетинають кордон здорового глузду та навіть доводять до особистих образ. До того ж, відповідні законодавчі ініціативи включені до Плану законодавчого забезпечення реформ, затвердженого постановою Верховної Ради України від 4 червня 2015 року № 509-VІІІ, за яку проголосували практично всі фракції парламенту.
Закликаю всі українські політичні сили до об’єктивності та всебічного врахування міжнародного досвіду, українських потреб та позицій вітчизняних промисловців, підприємців, роботодавців. Адже це не політична гра, в якій дехто радо готовий послуговуватись логікою «що гірше країні, то краще моєму політичному рейтингу»! Це реальна економіка, яка потребує радикальної зміни підходів та створення дієвих інструментів, щоб витягнути країну з прірви деіндустріалізації та «сировинної хвороби», позбутись інвестиційного голоду та критичної залежності від закордонних кредиторів!
Тому як заступник лідера Радикальної партії з економічної політики, голова Комітету Верховної Ради з питань промислової політики та підприємництва й один з ідеологів відповідних законопроектів я вирішив написати цю статтю. Щоб максимально ознайомити суспільство з інструментом індустріальних парків і, безумовно, щоб переконати опонентів та тих, хто має сумніви, професійними аргументами і фактами.
Індустріальні парки — навіщо вони нашій країні?
В Україні гострий інвестиційний голод, який стримує розвиток економіки, роздмухує безробіття та еміграцію, консервує бідність населення. Прямі іноземні інвестиції на душу населення в Україні — менше $1,4 тис. на особу, тоді як у Польщі — $5,6 тис., у Чехії — $10,7 тис., а в США — $17,4 тис. (дані UNCTAD за 2015 рік). Виходить, що в нас — залізна завіса від інвестицій та червона доріжка для еміграції талантів. А повинно бути навпаки.
Наш інвестиційний клімат має багато серйозних недоліків, а за привабливістю податкової системи ми взагалі посідаємо одне з останніх місць у світі: 133-є з 138 (за даними Global Competіtіveness Report 2016—2017 рр.).
А яке ж виробництво без інвестицій? І звідки тоді візьмуться робочі місця та гідні зарплати? З чого платити пенсії? За рівнем розвитку економіки (ВВП на душу населення) ми відстаємо від ЄС вже вп’ятеро, тоді як 1990 року це розходження було вдвічі меншим. У цих умовах рух за інерцією — вирок економіці країни.
Щоб виправити ситуацію, потрібні не політичні декларації, а дієві інструменти. Індустріальні парки — один із них. Серед інших інструментів економічного розвитку, які послідовно обстоює в парламенті фракція РПЛ, — експортно-кредитне агентство, державно-приватне партнерство, енергосервіс, агенція підтримки малого бізнесу, державний банк відбудови і розвитку.
Індустріальні парки — що це таке?
Індустріальні парки — спеціальні промислові території, як правило, з підготовленою інженерно-транспортною інфраструктурою, набором необхідних сервісів, спрощеними регуляторними процедурами та пакетом інвестиційних стимулів для виробничих та науково-дослідних підприємств.
Це перевірений часом та міжнародним досвідом механізм індустріалізації економіки, залучення інвестицій, збільшення зайнятості населення, збалансованого регіонального розвитку, підтримки місцевих виробників, сприяння малому та середньому підприємництву.
Перші індустріальні парки були створені у Західній Європі та США ще наприкінці XІX — на початку XX сторіччя. Першим у світі з’явився Траффордський індустріальний парк, створений у 1896 році біля Манчестера. В США перший індустріальний парк з’явився поблизу Чикаго у 1907-му. Через півстоліття цим досвідом скористалися «Азійські тигри». В 1951 році в Сінгапурі виник перший в Азії індустріальний парк.
Сьогодні, за даними UNІDO, в світі вже працює понад 15 000 ІП. А в Україні досі триває дивна дискусія — чи потрібні нам індустріальні парки? Ніби США, Польща, Туреччина, Китай, Корея, Малайзія, Ізраїль та інші країни всі помилилися, створивши ІП, і тільки ми одні маємо рацію в тому, що досі не запровадили цього потужного інструмента розвитку виробництва. Але чого ж тоді життєвий рівень у нашій країні в рази, а то й на порядок, гірший, ніж у тих країнах?
Дискутувати питання, чи потрібні нам потужні індустріальні парки, — це все одно, що мати дискусію, чи потрібні нам інвестиції, чи потрібна нам промисловість, чи потрібна нам сильна економіка...
Індустріальні парки — досвід сусідів
Індустріальні парки принесли економічний успіх і нашим європейським, і нашим азійським сусідам.
Чехія впровадила державну програму розвитку індустріальних парків у 1998-му. За 7 років було створено близько сотні ІП, інвестори вклали в нові виробництва 9 млрд. євро, створили 70 тис. робочих місць.
У Польщі сьогодні в 14 спеціальних економічних зонах функціонує 77 індустріальних та технологічних парків. Відповідне законодавство, що регулює діяльність таких зон, було розроблено ще в 1994 році — «The Polіsh Act of 1994 on Specіal Economіc Zones». Перша спеціальна економічна зона в Польщі створена в 1995-му (Mіelec SEZ). Всі інші польські СЕЗ були засновані у другій половині 1990-х. За 10 років реальний ВВП країни зріс на 50% (!), а експорт збільшився майже втричі.
У 2002—2010 рр. у Туреччині було створено 148 індустріальних парків, або так званих організованих промислових зон (на сьогодні їх вже понад 215). ВВП та експорт країни в зазначений період зросли більш як утричі. А у 2013 році Туреччина, яка до цього десятиріччями була боржником МВФ, повернула цій поважній організації останній транш, повністю погасивши свою заборгованість.
Індустріальні парки спрацювали і в найбільших країнах, таких як Китай та США, і в зовсім невеличких, таких як Сінгапур чи навіть Македонія.
У Китаї перші спеціальні економічні зони були створені ще в 1980-му. І вже станом на 2006-й у Китаї функціонували 54 національні зони технологічного розвитку, по суті — індустріальні парки, які вже тоді формували майже 5% ВВП країни, акумулювали майже 22% прямих іноземних інвестицій та генерували 15% товарного експорту. Сьогодні 5% ВВП Китаю, які генерують ІП, де працюють 4 млн. осіб, — це як 6 економік України!
Крихітна Македонія, де інвестори в ІП (технологічні промислові зони) на 10 років звільняються від податку на прибуток підприємств, ПДВ, податку на нерухомість, ввізних мит на обладнання та сировину і навіть від податку на доходи фізичних осіб, вийшла на перше місце в світі за кількістю створюваних робочих місць на мільйон мешканців завдяки прямим іноземним інвестиціям.
Сьогодні навіть у ліберальній Грузії функціонують дві вільні індустріальні зони, розташовані в Поті (морський порт) і Кутаїсі (друге за величиною місто). Якщо інвестор виробляє продукцію на експорт у цих зонах, то він звільняється від усіх податків, крім податку з доходів фізичних осіб, який сплачується з зарплати працівників.
Індустріальні парки —і традиції, і перспектива
Незважаючи на більш як 100-літню історію, індустріальні парки як інструмент економічного розвитку корисні і сьогодні, і на перспективу. Вони стали фактором прискореного економічного розвитку Західної Європи та США 50—100 років тому, країн Азії 30—50 років тому, країн Східної Європи та інших успішних сусідів, таких як Туреччина, 10—20 років тому.
Критики закидають, що промисловість, як і індустріальні парки, — минуле сторіччя, бо, мовляв, ми вже входимо в постіндустріальну еру. Але без власного виробництва жодна країна не матиме гідного майбутнього! Всі розумні люди це розуміють! Мабуть, тому сьогодні в США у штаті Невада створюється найбільший у світі індустріальний парк Tahoe Reno Іndustrіal Center площею 43 000 га. У ньому розміститься найбільший у світі завод з виробництва літій-іонних акумуляторів Tesla Motors — Gіgafactory 1, в який буде інвестовано до 5 млрд. дол., датацентр SuperNAP Tahoe Reno з інвестиціями 3 млрд. дол., завод японського виробника Panasonіc з інвестиціями 2 млрд. дол. та сотні інших сучасних виробництв.
До речі, щоб «заманити» Gіgafactory 1 у цей новий індустріальний парк, губернатор Невади Браян Сендовал запропонував Tesla Motors податкову знижку 1,2 млрд. дол. строком на 20 років. Це дасть змогу Tesla перші 10 років працювати практично без сплати податків. Тож ті, хто кажуть, що в США немає таких податкових стимулів, — або невігласи, або маніпулятори.
Американські державні діячі вже давно спеціалізуються на створенні багатства нації. Окремі ж українські політики, дехто з яких виступає проти індустріальних парків в Україні, на жаль, спеціалізуються на протилежному — на доведенні людей до зубожіння, а країни — до дедалі глибшої зовнішньої залежності.
Індустріальні парки —чим привабити?
В Організації промислового розвитку ООН (UNІDO) провели дослідження, яке показало, що роль влади у розбудові індустріальних парків поступово змінювалася з пасивної — простого надання інфраструктури, на активну — надання щедрих стимулів та преференцій і на місцевому, і на національному рівні.
Згідно з дослідженням UNІDO, стимули індустріальних парків включають, але не обмежуються:
1) Кредити за спеціальними пільговими ставками.
2) Звільнення від податків та мит.
3) Субсидіювання оренди.
4) Надання землі на пільгових умовах.
5) Субсидіювання тарифів на електрику та воду.
6) Преференційні тарифи на телекомунікаційні послуги.
7) Спрощені регуляторні процедури/єдине вікно.
8) Колективне використання послуг та активів.
9) Створення житлової та комунальної інфраструктури для працівників.
З усього арсеналу стимулів законопроекти №№ 2554а-д та 2555а-д передбачають лише декілька податкових преференцій, тобто стосуються тільки п. 2 вищезазначеного переліку, а саме:
— звільнення на 5 років від податку на прибуток та на наступні 5 років половинна ставка (9%), і лише за умови реінвестування цих коштів у розвиток виробництва;
— звільнення від ввізного мита на обладнання та устаткування для облаштування та здійснення господарської діяльності в межах ІП;
— розстрочка на 5 років імпортного ПДВ на обладнання та устаткування для облаштування та здійснення господарської діяльності в межах ІП;
— можливість отримання фіскальних стимулів з податку на нерухоме майно, земельного податку та орендної плати за користування земельною ділянкою державної чи комунальної форми власності, на якій створено ІП, за рішенням місцевої влади.
Порівняно з нинішніми умовами в країні — це вагомий крок уперед, але якщо порівнювати з країнами-конкурентами — ми поки що далеко від їхнього рівня привабливості. Вирішуйте самі:
— в Туреччині виробники в індустріальних парках через локальні та національні інвестиційні стимули звільняються від ПДВ та ввізного мита на імпортне обладнання, отримують зниження ставки корпоративного податку (до 90%), звільняються від сплати внесків на соціальне страхування (для індустріальних парків строк звільнення може становити 12 років), зняття податку на нерухомість (на 5 років) плюс отримують здешевлене виділення землі, зниження вартості електроенергії, води, природного газу та зв’язку. Сьогодні Туреччина випереджає Україну за реальним ВВП на душу населення в 2,5 разу, а в 1990 році ми були на одному рівні;
— у Польщі виробники в індустріальних парках, розташованих у СЕЗ, можуть отримати звільнення від сплати корпоративного податку або податку на доходи фізичних осіб, часткове звільнення від податку на майно. Крім того, в Польщі існує підтримка створення нових робочих місць — розмір залежить від проекту і може сягати 15 600 злотих (4 тис. дол.) за одне робоче місце. Також існує підтримка навчальних програм, спрямованих на підвищення кваліфікації персоналу, — максимальна сума компенсації 70%. Польща випереджає Україну за реальним ВВП на душу населення більш як утричі, а в 1990 році ми випереджали поляків.
— у Чехії виробники в індустріальних парках за різними програмами можуть отримати звільнення від сплати корпоративного податку на строк до 10 років та на 5 років звільнення від податку на майно. Крім того, держава надає гранти до 300 тис. крон (12 тис. дол.) за створення нового робочого місця на території індустріального парку. В 1990-му за реальним ВВП на душу населення Чехія випереджала Україну вдвічі. Сьогодні Чехія випереджає Україну за цим показником уже вчетверо.
— у Білорусі виробники в індустріальних парках на 10 років звільнені від сплати корпоративного податку, податку на нерухомість та земельного податку. На наступні 10 років застосовується половинна ставка цих податків. Серед інших стимулів — звільнення від імпортного ПДВ та мита на обладнання та комплектуючі, пільгова ставка з податку на доходи фізичних осіб (працівників), пільги по соціальним внескам, звільнення від обов’язкового продажу валютної виручки та компенсаційних виплат за шкідливий вплив на довкілля. Білорусь випереджає Україну за реальним ВВП на душу населення більш як удвічі, а в 1990 році ми суттєво випереджали білорусів.
— у Македонії виробники в індустріальних парках на 10 років узагалі звільняються від сплати корпоративного податку, ПДФО, ПДВ, податку на нерухомість та акцизів. Крім того, такий інвестор має право ввозити сировину та обладнання на територію ІП без сплати будь-яких мит. Македонія, згідно зі звітом дослідницького центру компанії ІBM, сьогодні №1 у світі за кількістю створюваних робочих місць на мільйон мешканців завдяки прямим іноземним інвестиціям.
У боротьбі за інвестиції, робочі місця та виробництво необхідно використовувати усі випробувані в світі засоби. Поки ми ведемо безплідну дискусію всередині країни, чи потрібні нам індустріальні парки, країни-конкуренти лишають нас далеко позаду.
Індустріальні парки — чи це можливо сьогодні в ЄС?
Надзвичайно показовим є досвід нашого успішного сусіда Польщі, де, до речі, діють не тільки численні індустріальні та технопарки і вільні економічні зони, а й експортно-кредитно-страхова корпорація (KUKE), агенція розвитку промисловості, Польська агенція розвитку підприємництва (PARP), державний банк розвитку Польщі (BGK).
Сьогодні в це важко повірити, але ще 25 років тому — 1990-го — за рівнем економічного розвитку (ВВП на душу населення) Україна була на одному рівні з Туреччиною та випереджала Польщу, а нині ми відстаємо від них майже втричі.
Внесок польських СЕЗ, де розташовані їхні індустріальні парки, в історію економічного успіху країни надзвичайно вагомий. Понад 100 млрд. злотих (майже 25 млрд. євро) інвестицій та 300 тисяч сучасних робочих місць — це тільки прямі результати діяльності цих територій у Польщі, не враховуючи величезних опосередкованих позитивних ефектів для економіки.
Коли при вступі до ЄС від Польщі вимагали відмовитись від СЕЗ, поляки вибороли власне право зберегти їх, і згодом навіть розширивши їх територію втричі (з 6,5 тис. га до 16,2 тис. га) та нещодавно відсвяткувавши їх 20-ту річницю, укотре продовжили функціонування польських СЕЗ до 2026 року, дійшовши згоди з ЄС. Це ще раз свідчить, що той, хто хоче, знаходить можливості, а той, хто не хоче — виправдання.
Індустріальні парки — чи може Україна це собі дозволити?
Прийняття законопроектів №№ 2554а-д та 2555а-д не потребує фінансування з державного бюджету та не призведе до жодних податкових втрат у його дохідній частині, а навпаки — розширить податкову базу за рахунок нових інвестицій та додаткових обсягів економічної діяльності. Адже фіскальні стимули в індустріальних парках передбачаються виключно для нових виробництв. Наявні виробництва не отримають жодних податкових преференцій, тільки нові інвестиції.
Згідно з раніше прийнятим законом індустріальний парк може скористатися інвестиційними стимулами тільки у разі, якщо на дату його внесення до реєстру індустріальних парків на його території відсутній цілісний майновий комплекс, тобто завод або цех, здатний випускати продукцію.
До того ж не можна втратити того, чого не маєш. Чим ризикує країна, надаючи інвестиційні стимули там, де сьогодні взагалі немає виробництва, робочих місць, податків?
«Would you choose half of somethіng or all of nothіng?» («Ви оберете половину від чогось чи все від нічого?»), — один з високопосадовців Мінторгівлі США під час нашої зустрічі у Вашингтоні порадив мені ставити противникам індустріальних парків в Україні це запитання, яке президент Клінтон колись поставив Арафату.
Індустріальні парки — чи будуть рівними умови?
«Ви створите нерівні умови!» — кажуть консерватори. «Ви, мабуть, жартуєте?!?» — відповідаю я. Україні сьогодні потрібно створити рівні умови порівняно з країнами-конкурентами. З такими країнами, де сьогодні кредити по 2%, де вже є мережі індустріальних парків та СЕЗ із податковими канікулами та преференціями, де новим інвесторам і роботодавцям надають бюджетні компенсації за створення робочих місць до 50% їх капітальних витрат, де промисловцям з 30-відсотковою знижкою від ринкової вартості продають електрику та газ, де місцевий виробник залізно захищений державою від сірого імпортера, де землю під виробництво надають майже безплатно — тільки приходь! Я вже називав ці країни-конкуренти: Польща, Туреччина, Словаччина і навіть Казахстан та Білорусь!
«Вирівнювати» умови, підтягуватись до країн-конкурентів можна різними інструментами. Можна міняти інвестиційні умови одразу в масштабі всієї країни для всіх галузей, для окремої галузі або створювати «точки зростання», як ті ж індустріальні парки.
Останній підхід («точки зростання») відрізняється від першого (екстериторіального) тим, що:
А) Він більш сфокусований на розвиток, адже в парках стимулюється тільки найкорисніша для країни виробнича та науково-дослідна діяльність, а не торгівля чи видобуток корисних копалин чи щось схоже.
Б) Він фіскально найбільш безпечний, адже не створює серйозних загроз вимивання податкової бази, що часто в умовах «недосконалого» контролю з боку держави є побічним ефектом перших двох підходів (екстериторіального та галузевого).
І знов — якщо цей інструмент успішно діє в країнах-конкурентах, то його відсутністю в нас ми прирікаємо власних виробників на програш на глобальній арені, а значить, і своїх співгромадян на бідність. Треба прагнути бути рівними серед кращих, а не сірою масою та вічним «інвестиційним болотом»!
Якщо ж послуговуватись логікою захисників «ідеально рівних умов», то взагалі будь-яке зниження податків чи інше поліпшення інвестиційного клімату — це викривлення конкуренції та створення нерівних умов, адже ті, хто інвестував раніше, мали гірші умови, а тепер ми створюємо кращі. Зрозуміло, що з такою консервативною логікою ми ніколи не залучимо масштабні інвестиції та не подолаємо безробіття.
Індустріальні парки — ліки від офшорів!
Ті, хто в запалі політичних баталій огульно порівнюють індустріальні парки з офшорами, або свідомо маніпулюють, або зовсім не тямлять в економіці.
Офшори — це закордонні компанії-прокладки, «пустишки», в яких ховають прибутки, щоб не платити податки. Беліз, Багами, Бермуди та інші. Там немає виробництва, немає робочих місць, немає жодної вигоди для України.
Індустріальні парки — це виробничі майданчики зі спеціальними інвестиційно привабливими умовами всередині країни для залучення нових виробництв. Інвестиції в Україні, робочі місця в Україні, податки в Україні.
Індустріальні парки — це реальний інструмент деофшоризації економіки. В офшори та низькоподаткові юрисдикції з України в середньому виводиться від 8 млрд. дол. (дані Tax Justіce Network) до 11,6 млрд. дол. на рік (дані Global Fіnancіal Іntegrіty, «Іllіcіt Fіnancіal Flows from Developіng Countrіes 2015»). При цьому приплив прямих іноземних інвестицій в Україну в середньому становить лише 3 млрд. дол. на рік (дані UNCTAD за 2015-й).
Понад те, законопроекти №№ 2554а-д та 2555а-д містять чіткі норми прямої дії, які вимагають:
— здійснення профільної виробничої та науково-дослідницької діяльності;
— легальної зайнятості — учасник ІП повинен мати мінімум 30 співробітників;
— середньої заробітної плати не менше трьох мінімальних, тобто понад 4 800 грн. у 2017 році. І якщо для Києва такий рівень оплати праці є звичним, то в багатьох регіонах люди мріють знайти роботу з такою зарплатою, а безробіття просто зашкалює, особливо серед молоді.
Тому ті, хто виступає проти розвитку індустріальних парків в Україні за зразком Польщі, Чехії, Туреччини, Малайзії, Китаю, Ізраїлю та інших успішних країн, або невігласи, або ж свідомо консервують сировинну та боргову залежність країни і бідність населення.
Індустріальні парки —реальна децентралізація та регіональний розвиток!
Індустріальні парки є одним із дієвих механізмів успішної децентралізації. Адже децентралізація — це не механічний перерозподіл податків між бюджетами різних рівнів чи повноважень між Києвом та регіонами. Справжня децентралізація — це створення умов, за яких територіальні громади мають розуміння, зацікавленість та інструменти розвитку і покращення добробуту мешканців через вивільнення підприємницької ініціативи, залучення інвестицій, створення робочих місць, розвиток виробництва та наповнення бюджетів.
Щоб зробити територіальні громади спроможними та заможними, їм потрібні такі інструменти, як індустріальні парки. Саме тому не тільки голови обласних державних адміністрацій, а й міські голови з різних регіонів України вже спрямували листи підтримки законопроектів №№ 2554а-д та 2555а-д до Верховної Ради та Кабінету Міністрів.
Нещодавно я зустрівся з мером ізраїльського міста Маалє-Адумім Бенні Кашріелем та його заступником Борисом Гросманом. І був просто вражений тим, як це місто, незважаючи на несприятливі умови, завдяки індустріальному парку стало справжнім економічним дивом, а мера обирають уже 24 роки поспіль, незважаючи на зміну урядів!
Вирішуйте самі. Містечко з населенням 42 тис. осіб розташоване на спірній території в Іудейській пустелі на західному березі річки Йордан на межі з палестинськими поселеннями. М’яко кажучи, не ідеальні умови для залучення інвестицій та економічного розвитку, чи не так?
Але, як каже мер: «Все починається з віри!» У місті за його ініціативи колись створили індустріальний парк Мішор-Адумім. Із часом він перетворився на економічне серце міста. В ІП майже 300 підприємств. Тепер безробіття — лише 0,7%. Середня зарплата в місті — $2 200 на місяць, і працювати в індустріальний парк приїжджають тисячі палестинців, які у себе можуть заробити не більше $200—300 на місяць. Дуже багато іммігрантів і з нашої країни. Інвесторам зелене світло у всьому — від податкових стимулів (звільнення від корпоративного податку на 2 роки та зниження його ставки на наступні 5 років, знижені ставки податків на нерухомість та землю), якісної інфраструктури, зняття адмінбар’єрів до особистого супроводу мером.
Завдяки завзяттю свого очільника і найбільшому в країні індустріальному парку місто фінансово самостійне і 42% бюджету (!) спрямовує на освіту. Мер каже, що найменше б йому хотілось фінансово залежати від уряду. Наступна його ставка — туризм. Але він підкреслює, що це буде лише допоміжна галузь, бо фундаментом може бути тільки промисловість!
І коли опоненти вкотре закидають: «Покажіть, у якій країні, де йде війна є чи тероризм, відбувається розвиток промисловості чи економічне зростання?», я закликаю вивчити історію містечка Маалє-Адумім та згадати, що Ізраїль із 19 травня 1948 р. живе у «надзвичайному стані», дія якого продовжується Кнесетом кожні півроку. «Все починається з віри!» — каже мер Маалє-Адумім. І успіх цього ізраїльського містечка — живе свідчення цього!
Індустріальні парки — чи не буде зловживань?
Не буває помилок тільки у того, хто нічого не робить. Коли опоненти закидають, що, мовляв, індустріальні парки можуть відродити зловживання, які мали місце в українських СЕЗ у 2000-х роках, то я знов і знов наголошую наступне.
По-перше, інвестиційні стимули для індустріальних парків у законопроектах №№ 2554а-д та 2555а-д не містять звільнення від імпортного ПДВ ані на обладнання, ані на сировину (хоча в Туреччині, Білорусі, Македонії та багатьох інших країнах такі норми передбачені), а в частині ПДВ містять лише механізм розстрочки його сплати при імпорті виробничого обладнання (і то за умови його цільового використання в індустріальному парку). Тобто немає механізму зловживання транзитом через територію індустріальних парків.
По-друге, для мене як для економіста абсолютно очевидно, що ліквідація інвестиційних стимулів для українських СЕЗ у 2005 році була грубою управлінською помилкою. Замість того, щоб ліквідувати СЕЗ та ТПР на Донбасі, де відбувались величезні зловживання підприємствами з м’ясопереробки, тодішня влада ліквідувала дієвий механізм залучення інвестицій та розвитку виробництва по всій країні.
Згідно з даними VoxUkraіne, всі українські СЕЗ та ТПР отримали 10,5 млрд. грн. податкових пільг, з яких 9 млрд. грн. надійшло у вигляді податкових пільг до ВЕЗ «Донецьк» та ТПР Донецької області. Якщо не включати до розрахунку Донбас, то середній податковий коефіцієнт по усіх інших українських СЕЗ становив 5,4. Тобто підприємства у СЕЗ різних регіонів України (окрім Донбасу) сплатили податків у 5,4 разу більше, ніж отримали податкових пільг. Для прикладу, СЕЗ «Закарпаття», отримавши від держави лише 0,5 млрд. грн. преференцій, принесла до бюджету вдвічі більше — понад 1,1 млрд. грн. податків та зборів.
СЕЗ в Україні (окрім Донбасу) не просто успішно працювали, а приносили значну користь економіці. Завдяки спеціальному податковому режиму для СЕЗ в Україну прийшли такі виробники, як Jabіl, Flextronіcs, Yadzakі, Skoda, Volkswagen, Phіlіps, Leonі, Sumіtomo та інші. Багато з них після ліквідації податкових стимулів для СЕЗ залишилися в країні, але втрата ними довіри до української влади обернулась для України неотриманням багатьох мільярдів інвестицій, передусім європейських та японських, стримуванням економічного розвитку та консервацією бідності. Для прикладу, через відсутність урядової підтримки не вдалося реалізувати інвестиційний проект японського концерну Mіtsubіshі з організації повного циклу виробництва електронної апаратури в Україні.
Ті, хто прийняв тоді таке невигідне Україні рішення про фактичний демонтаж системи СЕЗ у країні, сьогодні не тільки не визнають своєї вини, а й виступають проти індустріальних парків. Але статистика інвестицій, експорту, податків та робочих місць говорить краще за «політичних динозаврів», не здатних визнавати свої помилки.
Індустріальні парки — хто виграє?
Коли опоненти стверджують, що індустріальні парки «в інтересах олігархів», я розумію, що вони або не читали законопроекти, або свідомо вводять суспільство в оману.
По-перше, передбачена повна прозорість — перелік усіх компаній-учасників індустріальних парків, що використовують інвестиційні стимули, згідно із законом, буде відкритим у загальному доступі на сайті МЕРТ. Це забезпечить можливість контролю з боку громадськості та повну прозорість застосування стимулюючих особливостей оподаткування. Понад те, самі учасники індустріальних парків щоквартально звітуватимуть перед ДФС за значно жорсткішими вимогами, ніж інші платники податків та з розкриттям додаткової інформації про власну діяльність.
По-друге, індустріальні парки — інструмент економічної політики горизонтального впливу, оскільки інвестиційні стимули передбачені не для якоїсь окремої галузі, а для всієї переробної промисловості (за винятком виробництва алкоголю та цигарок), науково-дослідної діяльності та діяльності в сфері ІТ. Тобто немає жодної вибірковості по галузях виробництва — ідеться про харчову промисловість, фармацевтику, легку промисловість, металургію, машинобудування, вагонобудування, суднобудування, приладобудування, авто- і авіапром, оборонну промисловість, але акцент саме на виробництво — видобувна промисловість не отримає жодних інвестиційних стимулів. Гарантією цього є прийнятий Верховною Радою України Закон №818-VІІІ від 24.11.2015 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення регуляторних бар’єрів для розвитку мережі індустріальних парків в Україні», що виключив видобувну промисловість із переліку видів діяльності, якими дозволено займатись на території українських ІП.
По-третє, немає жодної регіональної вибірковості — індустріальні парки можуть створюватись у будь-якому місті чи селі, де є промислова ділянка, воля місцевої влади чи ініціатива приватних інвесторів, здатних розробити проект, скласти бізнес-план, залучити керуючу компанію та організувати роботу із залучення інвестицій. Для цього не потрібне рішення Верховної Ради чи ініціатива уряду. Це саме той випадок, коли розвиток іде знизу догори.
По-четверте, індустріальні парки — ліберальний ринковий інструмент, адже ініціатором створення індустріального парку може бути і територіальна громада, і держава, і приватний інвестор. Зазвичай на ранніх етапах розвитку державі та муніципалітетам доводиться брати на себе більше ініціативи, але світовий досвід засвідчує, що з часом приватний сектор включається більш активно.
По-п’яте, індустріальні парки потрібні саме малому та середньому бізнесу. Адже великий «олігархічний» бізнес часто взагалі майже не платить податків, виводячи кошти в офшори чи низькоподаткові юрисдикції, та користується захистом на найвищих владних щаблях. А от малий бізнес саме й потребує покращення умов, захисту від свавілля та корупції, усунення всіляких перешкод, чітких гарантій та інвестиційних стимулів, таких собі осередків стабільності та інвестиційної привабливості. Це якраз те, задля чого створюють індустріальні парки.
Саме тому вони — визнаний у світі інструмент економічного прогресу, регіонального розвитку та підтримки малого й середнього бізнесу.
Індустріальні парки — давайте зробимо такою всю країну!
Коли кажуть: «Давайте всю країну перетворимо на індустріальний парк», я — «ЗА»!
Саме тому я є співавтором законопроекту № 3357 про радикальну податкову лібералізацію та підтримую звільнення реінвестованого прибутку від оподаткування по всій країні. Хоча, на мій погляд, цю норму доцільно розповсюджувати виключно на промисловість та хай-тек, але жодним чином не на видобувну галузь чи торгівлю. Індустріальні парки саме й дають змогу досягти такого чіткого «фокусування».
Саме тому я був співавтором змін до Конституції, які передбачали повноцінну судову реформу — з заміною всього суддівського корпусу та відбором суддів на відкритих конкурсах серед правозахисників, які мають довіру суспільства. Але на цю повномасштабну реформу, на жаль, досі не вистачило політичної волі керівництва держави.
Саме тому я разом з Олегом Ляшком та однодумцями подав законопроект № 5276 про встановлення нульової ставки ввізного мита на виробниче обладнання для всієї території України. Хоча розумію, що провести цю радикальну новацію буде не легше, ніж справжню судову реформу.
Але, як і всі люди, які прагнуть реальних змін, а не порожніх красивих декларацій, я бачу, що змінити всю країну одночасно неможливо. Це реальність. Система міняється поступово, через модернізацію та заміну окремих її елементів, в умовах шаленого опору змінам. Тому єдиний реалістичний шлях — рухатись покроково, поелементно, постійно звіряючи курс, роблячи висновки з помилок та вносячи корективи. Але рухатись уперед!
Ті, хто нав’язують Україні логіку «все й одразу або нічого» — або теоретики та ідеалісти, які не здатні реально оцінити ситуацію та обрати дієві інструменти її зміни, або прагнуть консервації «інвестиційного болота», економічної слабкості та зовнішньої фінансової залежності країни. Це не український сценарій!
Індустріальні парки — в чому недоліки вітчизняної моделі?
Головний недолік законодавчого пакета №№ 2554а-д та 2555а-д у тому, що його недостатньо, щоб перетворити Україну на інвестиційну Мекку. Це «маленька революція» порівняно з існуючим «інвестиційним болотом», але це — все ще дуже мало порівняно з тим, що пропонують інші країни. Тому до другого читання законотворцям потрібно провести дискусію з промисловцями, роботодавцями, інвесторами, міськими та сільськими головами, експертами, щоб віднайти, як суттєво посилити податкові стимули індустріальних парків, підтримані парламентом у першому читанні.
Ми маємо реально дивитися на речі. Якщо в інших країнах немає військової агресії, такої масштабної контрабанди на митниці, таких великих проблем із судовою системою, проте є індустріальні парки зі значно більшими податковими стимулами, є спеціальні знижки до тарифів на електроенергію та газ, є пряме бюджетне дотування створення нових робочих місць, є дієвий захист внутрішнього ринку, як ми тоді збираємось конкурувати з ними за інвестиції, робочі місця та добробут громадян? Ми взагалі збираємось із ними конкурувати та вигравати цю конкуренцію?!?
Зважаючи на зазначене, ми з Олегом Ляшком вносимо до парламенту законопроект про запровадження на території індустріальних парків юрисдикції міжнародних судів. Щоб за вимогою учасника чи керуючої компанії індустріального парку судовий спір підлягав обов’язковому розгляду у закордонному суді за міжнародним правом і щоб це рішення було обов’язковим в Україні.
Це не тільки суттєво посилить роль індустріальних парків як магніту для прямих іноземних та внутрішніх інвестицій, а й дасть змогу в пілотному режимі відпрацювати механізми захисту законних прав та інтересів підприємців і сформувати контури майбутньої радикальної судової реформи. Я впевнений, що без повного перезавантаження суддівської системи України на певному етапі ми просто не обійдемось, якщо хочемо реально відновити законність та правосуддя.
Індустріальні парки — чиє слово буде вирішальним?
Коли вирує бурхлива політична дискусія, коли «політичні динозаври», багато з яких були при владі і довели країну до зубожіння, посадили її на голку дорогих енергоносіїв та кредитів МВФ, завзято виступають проти індустріальних парків, ми маємо зрозуміти, чому вони проти. Чому вони проти, незважаючи на підтримку інструмента індустріальних парків в Україні (ЗПУ №№ 2554а-д та 2555а-д) провідними об’єднаннями промисловців, підприємців, роботодавців, міськими головами, очільниками обласних державних адміністрацій та фаховими експертами, незважаючи на світовий досвід та здоровий глузд?
Можливо, вони занадто консервативні і просто хочуть заробити собі політичні бали на критиці нового? А може, «політичним динозаврам» та неоліберальним догматикам просто вигідно тримати країну та людей у бідності, а самим бути вічним «важливим посередником» між країнами-метрополіями, що надають паліативну «допомогу», та бідною сировинною Україною?
Може, саме тому вони показово виступають проти таких ініціатив, як державно-приватне партнерство, енергосервіс, індустріальні парки, експортно-кредитне агентство? Бо такі механізми відкривають Україні нові горизонти, роблять людей заможнішими й вільнішими та зменшують роль політичних еліт. Ті, хто читав Райнерта та Аджемоглу й Робінсона, особливо добре розуміють, про що я кажу.
Але український парламент уже чітко показав, що ми змінимо ситуацію. Крок за кроком ми побудуємо успішну країну з сильною економікою, яку поважатимуть у світі! І я принагідно дякую фракції РПЛ та всім співавторам і однодумцям у парламенті — рушіям нової економічної політики (Олегу Ляшку, а також Віктору Вовку, Ніні Южаніній, Олегу Кришину, Тетяні Остріковій, Михайлу Хмілю, Максиму Курячому, Бориславу Розенблату, Олександру Кіршу, Юрію Солов’ю, Леоніду Козаченку, Максиму Єфімову, Олександру Домбровському, Роберту Горвату, Сергію Кіралю, Геннадію Кривошеї, Петру Ванату, Миколі Фролову, Андрію Антонищаку, Олександру Долженкову, Дмитру Святашу, Руслану Сольвару, Олександру Дубініну, Ярославу Маркевичу, Альоні Бабак, Олександру Данченку, Ярославу Москаленку, Олесю Довгому, Віктору Кривенку, Ганні Гопко, Анатолію Гіршфельду, Миколі Лаврику та багатьом іншим, усім, хто натиснув зелену кнопку за експортно-кредитне агентство та індустріальні парки). Я дякую також Прем’єр-міністру України, який діяв політично незаангажовано, виходячи з національних економічних інтересів, і чітко артикулював свою позицію щодо підтримки цих інструментів економічного розвитку, незважаючи на те, що вони були ініційовані опозиційною політичною силою — РПЛ. Буде зміна економічної політики та економічний розвиток — всі будемо переможцями, буде подальший занепад та сировинно-борговий дрейф — програємо всі без винятку!
Тож, шановні однодумці в парламенті, ви — економічні патріоти, адже робите вагомий внесок у формування економічної спроможності та фінансової незалежності України, в підвищення рівня добробуту людей! Хіба не для цього нас люди обирали?
ФАКТ
Прямі іноземні інвестиції на душу населення в Україні — менше $1,4 тис. на особу, тоді як у Польщі — $5,6 тис., в Чехії — $10,7 тис., а в США — $17,4 тис. (дані UNCTAD за 2015 рік).
В офшори та низькоподаткові юрисдикції з України в середньому виводиться від 8 млрд. дол. (дані Tax Justіce Network) до 11,6 млрд. дол. на рік (дані Global Fіnancіal Іntegrіty).
Сьогодні, за даними UNІDO, у світі вже працює понад 15 000 індустріальних парків.
Віктор ГАЛАСЮК, заступник лідера Радикальної партії з економічної політики, голова Комітету з питань промислової політики та підприємництва, кандидат економічних наук.
