Рівно 25 років тому депутатами щойно обраної Верховної Ради було прийнято Декларацію прав національностей, в якій, зокрема, підкреслювалося, що оскільки на наших теренах мешкають представники понад ста різних етносів, котрі разом становлять спільноту «український народ», то відтак держава має гарантувати всім їм, ба навіть окремим своїм громадянам, однакові політичні, економічні, соціальні та культурні права!
До речі, як стало відомо редакції «Голосу України», нещодавно лідери низки вітчизняних громадських об’єднань подали на розгляд парламентаріїв колективну пропозицію оголосити 1 листопада Днем національної злагоди (окрім того, аналогічного листа було відправлено також і на адресу Президента України).
Отож сьогодні своїми думками, емоціями, планами діляться представники дев’яти етнічних товариств.
Без зайвих балачок, зате з користю для Вітчизни!
На сьогодні найбільший відсоток білорусів зафіксовано в Автономній Республіці Крим, наступні ж місця ділять Донецька, Чернігівська й Рівненська області. Втім, само собою зрозуміло, чимало їх проживає й у столиці — майже 17 тисяч осіб. Причому — що показово — можливість вивчення «роднай мовы» надається моїм землякам практично на всіх освітніх рівнях: від недільних шкіл і окремих класів у місцях їхнього компактного проживання до нещодавно відкритого при КНУ ім. Тараса Шевченка «Центру білоруської мови та культури». До речі, створено його з ініціативи багаторічного декана філологічного факультету проф. М. Наєнка, який читає нині там 3 спецкурси з нашої дожовтневої літератури (зокрема — і про унікальні пам’ятки церковної писемності епохи сарматського й уніатського бароко). Щодо цільової підготовки майбутніх профільованих перекладачів, то спеціально для цього з Мінська запросили двох молодих (але вони встигли вже, до речі, захиститися) викладачок: Ірину Савицьку й Наталю Анапрєєнко, котрі нині активно працюють пліч-о-пліч із вашим визнаним корифеєм. Ну й, не відходячи вже далеко від цієї тематики, варто б, напевно, перелічити тут заодно хоча б деякі імена білоруських учених, які залишили свій яскравий немеркнучий слід у новітній історії нашої незалежної держави. Отже, Герой України ректор Донецького національного медуніверситету Валерій Казаков; багаторічний перший заступник Б. Є. Патона по академії металург-технолог світового рівня Ігор Походня; нинішній віце-президент НАНУ Антон Наумовець; засновник вітчизняної школи екстремальної патофізіології Віктор Єльський; найбільший вітчизняний експерт із проблем техногенної безпеки Василь Бєгун; видний мовознавець-славіст Григорій Полторак; творець і беззмінний директор столичного Інституту соціології Валерій Ворона — усі ці самовіддані служителі науки, думаю, гідні того, щоб про них пам’ятали багато прийдешніх поколінь наших вдячних нащадків!
Ну а тепер — про організаційну структуру ВСБ. Наш союз був створений ще в травні 2000-го з ініціативи тодішнього білоруського посла Віталія Курашика, але, щоправда, зареєстрований українським Мін’юстом лише через три роки. Першим його головою стала колишня партизанка й активна профспілкова діячка І. Оржеховська. Попервах вона багато займалася відродженням національного творчого репертуару. Так, при її особистій участі на Донбасі й у Криму (тобто в регіонах найбільшого компактного проживання) виникло декілька досить яскравих і самобутніх фольклорних колективів. Починаючи з 2006 року став проводитися міжрегіональний етнографічний фестиваль «Поліське коло», який одержав досить непогані відгуки у вітчизняній пресі. Культурною акцією у відповідь, що наочно свідчить про зміцнення наших добросусідських контактів, думаю, можна вважати щорічний «Український перелаз», організований на декілька років пізніше в Мінську. Величезну роботу із пропаганди вітчизняних музичних традицій проводить також і наш прославлений земляк, а нині провідний соліст столичної опери Микола Коваль. Так, минулої осені саме завдяки його старанням у Центральному будинку вчених відбувся патріотичний вечір «Білорусія рідна, Україна золота!», який, мені здається, надовго повинен залишитися в пам’яті в кожного із його учасників. Крім цього, неабияку популярність і у заїжджих іноземних гостей, і в місцевих туристів має Міжнародний фестиваль картоплі «Гусарська бульба», який щорічно проходить в однойменному селі майже на самому кордоні Запорізької й Донецької областей (і заснованому, до речі, нашими переселенцями ще на початку XІX століття).
На перший погляд декому із читачів може навіть здатися, що все тут іде майже як по маслу. Однак насправді реальна ситуація видається не настільки благополучно: адже, згідно із прийнятим на установчому з’їзді статутом, ми взагалі-то вважаємося некомерційною організацією. І хоча у ст. 16 Закону «Про національні меншини в Україні» йдеться про те, що фінансування всіх культурних проектів повинне здійснюватися з державної скарбниці, але насправді коштів на це (а особливо зараз) виділяється — на жаль — украй мало. Та й з боку офіційного Мінська жодної практичної допомоги нам не надходить. Тож доводиться плекати надії хіба що на якісь спільні процвітаючі бізнес-структури, а часом навіть і на приватних підприємців, які мають те або інше білоруське коріння. Одним із них є, зокрема, нинішній президент Торгово-промислової палати України Геннадій Чижиков, котрий регулярно надає нам затишне обладнане технікою приміщення під час різних робочих зустрічей, а також і для проведення багатолюдних підсумкових з’їздів, найближчий із яких відбудеться саме в листопаді поточного року. Тож в умовах нинішніх політичних реалій майбутнім делегатам напевно знайдеться про що посперечатися, а можливо, десь навіть і підвищити «ККД» прийнятих рішень.
Голова «Всеукраїнського союзу білорусів» Петро Лайшев.
Насамперед — шаноба до минулих поколінь
Асоціація болгар України заснована в 1993 році. Її мета — збереження болгарської ідентичності й обстоювання культурно-просвітницьких інтересів етнічної спільноти, яка вважається тут шостою за кількісним складом. Першим її президентом було обрано Федора Каражекова. А починаючи з 1999-го й до теперішнього часу нею беззмінно керує народний депутат України Антон Кіссе.
Сьогодні в асоціацію вже входить понад сто регіональних болгарських товариств. Упродовж всього періоду свого існування вона веде цілеспрямовану роботу з відродження й подальшого розвитку рідної мови, залучаючи підростаюче покоління до спільних культурно-історичних проектів. Зокрема, поглиблено вивчаються болгарська мова й література в Болградській гімназії ім. Г. С. Раковського та у Приморському багатопрофільному ліцеї (Запорізька область). Що ж до фахової підготовки майбутніх вчителів-болгаристів, то нині їх готують на базі Одеського університету імені І. І. Мечникова (магістратура), а також у Києві та Ізмаїлі (бакалаврат).
За нашого сприяння у школи та дитячі садки було передано від фундації «Българска памет» та декількох інших урядових структур 800 національних костюмів, 40 народних інструментів, спортивний інвентар, дорогу сучасну відеотехніку, безліч посібників, навчальних карт, музичних компакт-дисків та художньої літератури.
Другим напрямом нашої діяльності є проведення культурно-масових заходів. Уже майже традиційними і звичними для багатьох подіями стали щорічний День бессарабських болгар (29 жовтня), День пам’яті хана Кубрата, День слов’янської писемності та культури (24 травня), День визволення Болгарії з-під османського ярма (3 березня), День народних просвітителів Кирила та Мефодія (1 листопада), День пам’яті Христо Ботева та всіх полеглих за свободу Болгарії (2 червня), а також веселі етнографічні свята: Болгарська баниця, Трифон Зарізан, Баба Марта, православне Різдво, Новий рік тощо.
За минулі два десятиліття за рахунок залучених нами коштів були урочисто відкриті пам’ятники таким видатним історичним діячам, як капітан Петко Воєвода (м. Київ), Василь Левський (м. Бердянськ), святі рівноапостольні брати Кирило та Мефодій (м. Одеса), Олександр Малинов (с. Орехівка Одеської області). А от на долю генерала Івана Інзова та поета Христо Ботева припало одразу по декілька гранітних обелісків (у різних найвіддаленіших куточках держави). Мало того, у Болграді восени 2012 року зринув до піднебесся навіть цілий велично-зворушливий меморіал — на честь учасників визвольної боротьби проти османського ярма.
В Одесі традиційно щороку проводиться Тиждень сучасного болгарського кіно. А ще за останні десять років було організовано декілька міжнародних наукових конференцій на тему «Болгари в Північному Причорномор’ї» — за участю цілої низки досить іменитих фахівців з України, Російської Федерації, Молдови і з самої Болгарії.
Але все ж чи не найяскравішою і найзнаменнішою для нас подією, безперечно, вважається Всеукраїнський болгарський собор, котрий зазвичай проходить раз на два роки. Такі собори (а їх уже відбулося сім) мають за мету подальший розвиток культурно-історичних традицій і гуманітарних надбань нашої дружньої спільноти. На них, як правило, підбиваються підсумки поточної діяльності, а також ставляться завдання на майбутнє. Хоча не обходиться, звісна річ, і без масових розваг і веселощів, адже численні прибулі звідусіль творчі колективи охоче звітують перед гостями на концертних майданчиках просто неба. Тут же неподалік вправні кухарі залюбки пригощають усіх присутніх гарячою густою чорбою з круглими прісними коржами. Ну й насамкінець найкращі наші делегати нагороджуються цінними подарунками.
Світлана Драгнєва, віце-президент Асоціації болгар України.
...з півторатисячолітньою передісторією
Уперше на береги Дніпра вірмени потрапили з візантійських міст Причорномор’я: то були купці, що час від часу навідувалися сюди у своїх торгових справах, а відтак остаточно вже осіли на цій благодатній гостинній землі.
Приверну увагу до скорботно відомих подій 1988 року, пов’язаних із руйнівним Спитакським землетрусом: адже саме тоді, вочевидь, найкраще виявилася тісна духовна згуртованість двох наших братніх народів. І от якраз у вихорі тих подій у мене й народилася думка створити всеукраїнську вірменську організацію. Та тодішнє законодавство УРСР такої змоги не давало. І лише після здобуття незалежності було прийнято довгоочікуваний Закон «Про національні меншини в Україні», що став відправною віхою для багатьох етнічних товариств і культурних центрів: зокрема, в 1991 році перша вірменська громада була зареєстрована в Сімферополі, а в 1993-му — майже одночасно в Харкові і Києві. Водночас із цим в Україні потихеньку відновлювалася й діяльність вірменської церкви.
До речі, вельми знаменним у цьому зв’язку я вважаю й той факт, що саме минулого літа ми святкували ще один невеличкий, але пам’ятний для нас ювілей. Рівно 15 років тому було проведено перші установчі збори, за підсумками яких трохи згодом утворено Спілку вірмен України. В різні роки біля її керма стояли такі відомі діячі, як президент корпорації «Познякижилбуд», видатний вітчизняний науковець і політик Нвер Мхитарян, кінорежисер Роман Балаян, генеральний директор ТОВ «Альфа-Нафта» Айк Памбухчян, народний депутат України Вілен Шатворян. І причому кожен з них зробив чималий внесок у справу зміцнення й подальшої розбудови вірменської діаспори.
Однак, крім суто внутрішніх завдань, перед нами зараз стоїть і чимало державних. Адже ще з прадавніх-давен вірмени завше були в усіх ратних і мирських ділах поруч зі своїми українськими побратимами — особливо ж у їхній багатовіковій боротьбі за волю, справедливість і рівноправ’я. Зокрема, згідно з Літописом Самовидця, легендарний гетьман реєстрового козацтва Ілляш Караїмович насправді був вірменином, а не караїмом, як вважалося досі (і навіть у тодішніх польських першоджерелах він теж значиться як Іlljasz Ormіanczyk). А під час Київської оборонної операції влітку 1941-го саме уславленому генерал-майорові І. Х. Баграмяну вдалося глухими тилами противника вивести з оточення понад 20 тисяч до знемоги вже стомлених і знекровлених радянських бійців. Та й, окрім того, чимало з моїх одноплемінників виступили на передньому краї барикад і на буремному столичному Майдані, самовіддано при цьому захищаючи прогресивні світлі ідеали щасливого майбуття. Зокрема, одним з перших загиблих там активістів став Сергій Нігоян — Герой Небесної Сотні.
Сьогодні Національний конгрес вірмен України веде повсякденну плідну діяльність в ім’я якнайшвидшої інтеграції своїх земляків і в місцеві постреволюційні реалії, і в загальноєвропейський простір.
Ашот Аванесян, заслужений діяч культури, президент Національного конгресу вірмен України.
Найдавніші діаспоряни
У сьогоднішньому світі практично не існує якоїсь певної однорідності, тобто населення майже всіх держав складається з різномовних культурних прошарків. Тож у нівроку багатющій етнічній палітрі України своя гідна ніша припадає й на греків.
Перші грецькі поселення у Північному Причорномор’ї з’явилися ще у VІІІ ст. до н. е., а вже у VІІ—VІ ст. до н. е. греки засновують свої поліси на землях Південної України. Протягом наступного історичного періоду з різною інтенсивністю грецька еміграція з Греції, Туреччини, османського Криму поповнювала діаспору еллінами, які принесли на праукраїнську землю елементи класичної цивілізації, свою культуру, мову, християнство. Століттями вони пліч-о-пліч із іншими народами обороняли православ’я, розвивали культуру та науку, економіку і торгівлю, боролися зі спільним ворогом.
Сьогодні в Україні за підсумками перепису 2001 р. вказали себе греками 91,5 тис. осіб, із яких 85% проживають у Донецькій області. Історично так склалося, що вже понад 235 років Приазов’я є регіоном компактного проживання греків.
Завдяки конструктивній державній національній політиці права та інтереси греків сьогодні в Україні гідно представляють 98 грецьких товариств у 20 областях України, які з 1995 р. об’єднані у Федерацію грецьких товариств України (ФГТУ), суб’єкт низки міжнаціональних формувань України. Головою ФГТУ є Олександра Проценко-Пічаджи (на знімку), відмінник освіти, заслужений працівник культури України.
ФГТУ реалізувала споконвічну мрію всіх греків України про відродження зв’язків із історичною батьківщиною. Починаючи з 1994 року грецькі товариства Києва, Одеси, Маріуполя, Приазов’я багаторазово відвідували офіційні делегації Греції за участю президентів, членів уряду, депутатів парламенту, мерів міст та ректорів вищих навчальних закладів, видатних творчих та громадських діячів, представників ЗМІ та друзів федерації.
Новогрецька мова, яка визнана на європейському рівні та є мовою спілкування між греками усього світу. Щорічно відкривають спеціалізовані школи, у яких, окрім мови, учні мають змогу вивчати історію, культуру, традиції грецького народу. Щороку за ініціативи ФГТУ у Маріуполі організовують семінари для вчителів новогрецької мови. Окрім того, федерація регулярно проводить і аналогічні всеукраїнські олімпіади.
Водночас ми приділяємо неабияку увагу збереженню та вивченню суто приазовських грецьких діалектів — румейського та урумського, — якими ще з давніх-давен спілкувалися наші діди та прадіди. Сьогодні носіями цих унікальних для історії діалектів є мешканці 48 сіл у Донецькій області.
ФГТУ величезну увагу приділяє відродженню історичних та духовних цінностей греків. Грецькі товариства відігравали потужну позитивну роль у поверненні містам та селищам їхніх початкових найменувань (Маріуполь, Мангуш, Чермалик, Малоянісоль), присвоєнні вулицям імен видатних греків (у Маріуполі — вулиця Георгіївська, в Малоянісолі — вул. Г. Костоправа, В. Галла), увічненні пам’яті знаменитих одноплемінників у пам’ятниках та меморіальних дошках (митрополиту Ігнатію, поету Г. Костоправу — в Маріуполі, конструктору К. Челпану, лікарю-гуманісту К. Іліаді — у Харкові, міському голові Г. Маразлі, художнику К. Костанді, засновникам «Філікі Етерія» — в Одесі, видатному державному діячу А. Іпсіланті — у Києві та ін.).
З ініціативи голови Федерації грецьких товариств України О. Проценко-Пічаджи за підтримки органів влади та громадських організацій Греції за останні два десятиріччя надано суттєву економічну допомогу церквам у грецьких селищах Нікольське, Малоянісоль, Чермалик, Гранітне, Старогнатівка, Бугас, Ялта, Сартана, Урзуф, Велика Новосілка, Старомлинівка, містах Маріуполі, Одесі тощо.
За сприяння нашої федерації в Маріуполі зведено Культурний центр ФГТУ, Грецький діагностичний медичний центр, у смт Старий Крим — сучасну поліклініку, у смт Сартана — нову церкву св. Георгія.
ФГТУ цілеспрямовано розвиває грецьку культуру та традиції. У грецьких товариствах України стали нормою щорічні святкування Дня національного відродження Греції, Дня «Охі», православних дат. Дуже популярні серед греків і всього багатонаціонального населення фестивалі грецької культури «Мега Йорти», Дні грецької культури, фестивалі молодих виконавців грецької пісні імені Т. Каци, фестивалі народної творчості греків Приазов’я, звітні концерти грецьких художніх колективів та творчі вечори діячів культури.
ФГТУ пишається своїми творчими колективами.
Ефективним засобом консолідації є й наші друковані ЗМІ. Причому провідна роль належить тут газеті «Елліни України». З 2008 року діє сайт www.greeks.ua, основною метою якого є інформування громадськості про діяльність грецької діаспори України.
За ці роки близько 300 наших молодих активістів узяли участь у представницьких гуманітарно-дослідницьких форумах. Величезне значення для розвитку міжнародних зв’язків мають також і щорічні програми гостинності в Греції: зокрема, саме завдяки цій співпраці береги рідної серцю Еллади відвідали вже більше тисячі осіб у віці від 18 до 25 років.
Упродовж останніх двох років ФГТУ разом із іншими небайдужими доброчинними організаціями надає систематичну допомогу населеним пунктам та окремим найбільш постраждалим мешканцям із зони АТО: це і благоустрій реабілітаційних дитячих таборів, і організація роботи мобільних медичних бригад, і постачання ліків та гуманітарних вантажів.
Вікторія ПОМАЗАН, керівник прес-служби ФГТУ.
Коли є діалог
На 300 тисяч єврейського населення в нас припадає майже три сотні різних регіональних організацій. Однак ми між собою дуже легко зазвичай налагоджуємо будь-які контакти, оскільки робимо потрібну суспільно корисну справу. І, звичайно, інтереси держави + верховенство законності для нас — понад усе; тому завжди працюємо тільки в правовому полі, намагаючись запобігати будь-яким виявам екстремізму й ворожнечі за національно-релігійною ознакою.
Якщо ж говорити про повсякденну діяльність очолюваного мною форуму, то саме за його участі й фінансової підтримки в нашій країні щорічно проводяться два фестивалі, що набули неабиякої популярності («Шалом, Україно!» і «Мандрівні зорі»), а також безліч інших культурно-меморіальних акцій, присвячених тим або іншим пам’ятним подіям минулого. Цьогоріч наймасштабнішими з них були «Шість мільйонів сердець», «Марш життя», «Згадуючи Шолом-Алейхема» і, звичайно, традиційно наповнені яскравими радісними барвами й веселощами «Ханука», «Рош Ха-Шана», «Пурім».
Представники української влади на місцях, як правило, дослухаються до основних наших петицій і прохань, але, на жаль, не завжди поки ще оперативно реагують на поширені останнім часом факти вандалізму. Наприклад, тільки в Бабиному Яру цієї весни та влітку відбулося вже кілька таких випадків (включаючи спалення свіжих жалобних вінків разом із ізраїльським прапором). А зовсім недавно осквернили цілу низку єврейських могильних надгробків в Ужгороді й Коломиї.
Ну й наостанок — про речі, пов’язані з творчими планами на найближчу перспективу.
Оскільки по вул. Мельникова, 44 нам нарешті (після тривалих судових позовів) виділили приміщення для облаштування там Музею історії Бабиного Яру, нині зусиллями добровольців і комунальних служб міста доводимо його до ладу. Говорячи про намічені скоро публічні масові заходи, згадаю насамперед благодійний спектакль «Це ми, Господи!..», який відбудеться 6 листопада в столичному центрі «Кінопанорама» і буде приурочений до Міжнародного дня боротьби з фашизмом і антисемітизмом. Крім того, 16 листопада за усталеною традицією ЄФУ збирає щорічний круглий стіл для представників мас-медіа, присвячений споконвічним, але нині ще більш актуальним питанням толерантності й національного примирення. Тож ласкаво просимо!
Аркадій МОНАСТИРСЬКИЙ, президент Єврейського форуму України.
Дорога через Сиваш
У кримських татар проблем нині більше, ніж у будь-якої іншої нації, що проживає в Україні. Триває глобальна депопуляція: з колишніх 7 мільйонів нас залишилося тепер уже менше 300 тисяч. Крім того, досі Верховна Рада не прийняла закон про корінні народності країни й не затвердила нашу територіальну автономію. Чим, природно, сповна користуються настирливі путінські пропагандисти, безцеремонно утовкмачуючи в недостатньо ще зрілі уми молоді свій варіант «рівноправного» культурно-етнічного розвитку кримського регіону. Причому свою додаткову негативну лепту вносять сюди ще й незліченні заїжджі місіонери-одновірці з Росії. До речі, свідомо погоджувальницька позиція теперішнього нашого муфтія Еміралі Аблаєва останнім часом стала викликати в багатьох парафіян дедалі більший протест, у зв’язку з чим деякі члени Меджлісу всерйоз уже говорять про його усунення — з подальшим вимушеним перенесенням духовного мусульманського центру з Сімферополя в Херсон. Усі ці гострі пекучі питання буквально через пару днів докладно обговорюватимуться на черговому виконкомі Всесвітнього конгресу кримських татар за участю цілої низки повноважних іноземних представників у Києві. Одразу, думаю, піде мова й про запланований на наступний рік інтернаціональний марш миру: хочемо широкою дружною колоною пройти від Новоолексіївки до Чонгару, ну й далі (якщо, звичайно, пропустять) — на тимчасово окуповану територію. І не просто пройти, а саме під гаслом повного й беззастережного повернення Криму його законним корінним мешканцям!
До речі, про перспективи й долю економічної блокади, яка триває нині, — вважаю, вона себе цілком поки що виправдовує, тому звертати її ми аж ніяк не збираємося. Понад те, варто було б, на мій погляд, посилити контроль над несанкціонованою подачею електроенергії через Сиваш, яка, очевидно, здійснюється в обхід магістральної ЛЕП, тобто якимось лівим контрабандним шляхом.
А ще в найближчих наших планах — просити Кабмін і місцеву херсонську владу виділити нам земельні ділянки у Генічеському районі, щоб молоді підприємці, стриножені зараз у своїх діях на півострові, могли тут активно розбудовувати курортно-туристичну інфраструктуру.
Різа ШЕВКІЄВ, член Меджлісу, генеральний директор благодійного фонду «Крим» при Курултаї кримськотатарського народу.
Треті за кількістю, та не за вагою...
Отже, після розвалу Союзу ми всі, незалежно від віри та національної приналежності, вмить перетворилися на громадян нової держави. Але, крім бажання самим розпоряджатися власною долею, жодних соціально-правових навичок у нас для цього, по суті, не було. Та й старше покоління взагалі виховувалося згідно з негласним принципом: «Там, де більше двох, слід розмовляти по-російськи».Ось чому молдавани практично і не знали свого родоводу. Загалом на тодішній території України мешкало майже 350 тисяч моїх одноплемінників. А от уже відповідно до перепису 2001-го їх стало на сто тисяч менше. Причому живуть вони, як і раніше, переважно в Одеській (123,8 тис.) і Чернівецькій (67,2 тис.) областях. Наприклад, у Ренійському районі молдавани становлять половину тамтешнього населення. До речі, заразом хотілося б від імені всіх моїх земляків висловити найщиріші слова вдячності колишньому керівникові Одеської ОДА С. Гриневецькому, який знайшов свого часу можливість прискореного введення в дію чотирьох молдавських шкіл (призначених здебільшого для тутешньої сільської дітвори з малозабезпечених сімей).
Слід було б, мабуть, одразу ж уточнити, що ми не вважаємо, та й ніколи не називали себе діаспорою: адже по ходу історії державні кордони мінялися аж ніяк не за нашим волевиявленням. На відміну від представників інших нацменшин, у радянський час ми забезпечувалися рідною літературою і підручниками просто з сусідньої Молдавії, причому майже всі випускники місцевих шкіл здобували вищу освіту теж переважно вже по той бік Дністра. Тепер же в незалежну Молдову нам дозволено їздити лише по зарубіжних паспортах, а студентам — за міжурядовими обмінними угодами. І, на жаль, справи поки що просуваються тільки ось так...
У цілому ж наше національне співтовариство нині посідає третє місце в Україні (після росіян і білорусів). Не може, звичайно, не тішити і той факт, що за останні роки тут було створено безліч культурних об’єднань, які увійшли зрештою до Всеукраїнської молдавської асоціації. Крім того, у нас по всіх областях і навіть за кордоном активно гастролює більше сотні фольклорних колективів. Причому керівники двох із них (а саме — ансамблів «Етнос» і «Тинереця») Василь Чепой та Іван Марку удостоєні високого звання «Заслужений працівник культури України».
Щоб зберегти, популяризувати та розвивати молдавську культуру, ми регулярно організовуємо святкування Мерцишора, народних зимових обрядів «Флориле далбе» і «Стругушор», проводимо поетичний конкурс «Проба пера», ну й раз на два роки Всеукраїнський фестиваль «Валуриле Ніструлуй» (що в перекладі означає «дністровська хвиля»). Важлива роль відводиться також і щорічному фестивалю молдавської мови, у рамках якого проходять, зокрема, творчі дискусії стосовно проблем сучасної шкільної освіти. А зовсім нещодавно в Чернівцях відбувся доволі представницький міжнародний симпозіум, присвячений історичній ролі таких видатних діячів вітчизняного ренесансу, як Петро Могила і Данило Апостол.
До числа інших вагомих досягнень асоціації слід віднести видання рідною мовою тижневика «Лучаферул». Причому цей друкований орган не лише висвітлює культурне життя самої громади, а й знайомить читача з діяльністю вищих державних органів управління та місцевого самоврядування, а також з історичною багатовіковою дружбою наших народів.
Хоча чує серце, під завісу таки запитаєте: «Ой, та чи ж так, далебі, геть усе виглядає в вашому виноградникові без сучків і задирок?» Ні, звичайно ж, адже проблем завше вистачає! Усі ми, зокрема, очікуємо якомога скорішого і справедливого завершення військового конфлікту на Донбасі, після чого (на що, принаймні, сподіваємось) Україна стане нарешті цілком успішною і процвітаючою європейською державою. Що ж стосується конкретно молдаван, то нам, крім того, хотілося б тут і гідної роботи, і належних соціально-правових гарантій, ну й, либонь, зовсім непогано було б здобути й довгожданий безвізовий режим (хоча б, як мінімум, із сусідньою Румунією).
Анатолій Фетеску, президент Всеукраїнської національно-культурної молдавської асоціації.
Дойч + мова = злагода + фройндшафт!
В Україні нині мешкає близько 33 тисяч німців, основним їх координаційним органом є Рада німців України (РНУ). Хоча ще до початку Другої світової війни фактично на тій само території було прописано десь 880 тисяч наших співвітчизників. Їхні поселення з майже двохсотрічною історією розташовувалися переважно в центральних і західних регіонах, а також в Одеській області і в Криму. Однак у серпні 1941 року протягом декількох днів майже всі вони були депортовані у Сибір і Казахстан.
Адміністративна заборона на повернення в Україну була знята для представників германського етносу лише 3 листопада 1972 року. А в 1992-му Президент Л. Кравчук повідомив про готовність прийняти з усією належною гостинністю до півмільйона переміщених під час війни українських німців. Отож усебічна допомога при поверненні раніше депортованих громадян на рідні придніпровські землі стала відтоді для нашої держави одним із пріоритетних завдань. Зокрема, упродовж 90-х років Україна спільно з Німеччиною зуміли профінансувати з держбюджету практично всі відповідні акомодаційні витрати. Ми по праву пишаємося кращими нашими героями сьогодення: телеведучою Ольгою Фреймут, музикантом Іваном Дорном, художником Гаррі Руффом, краєзнавцем Ельвірою Плеською-Зебольд, народним депутатом Георгієм Мозером та багатьма іншими своїми співвітчизниками, які роблять нашу багатонаціональну державу заможнішою, щасливішою і прекраснішою!
За фінансово-організаційної підтримки ФРН у 68 українських населених пунктах функціонують німецькі центри зустрічей, де ведеться викладання рідної мови, історії і культури. При цих само центрах активно діють також і гуртки з декоративно-прикладної та вокально-хореографічної творчості.
Ще одним улюбленим місцем зібрань є для багатьох із нас кірха. Так, приміром, німецькій громаді Києва належить кірха Св. Катарини по вул. Лютеранській, 22; але все ж найбільша з них розташована в Одесі. Декілька аналогічних культових споруд передано німцям і в інших містах.
Зберігати свою ідентичність допомагає нам і та обставина, що «дойч» розглядається вже нині як одна з найважливіших мов міжнародного спілкування: зокрема, понад 770 тисяч осіб вивчають її у школах та університетах України. Після анексії Криму і ускладнення ситуації на Донбасі чимало німців активно підключилося до військово-політичної (у тому числі й до волонтерської) діяльності. Відчутно також пожвавилася і повсякденна ділова співпраця між нашими братніми державами. Так, одним з найважливіших показників успішності реформ нової демократичної влади особисто я вважаю той приємний факт, що в липні (і причому вперше, між іншим, за всі роки незалежності!) відбулося нарешті засідання Міжурядової комісії зі співпраці з приводу громадян німецького походження, котрі мешкають в Україні.
Щодо найсвіжіших новин, то нещодавно в ошатному будиночку на Пушкінській, 34 урочисто була відкрита Україно-німецька торговельно-промислова палата, головним завданням якої має стати дієва підтримка вітчизняного виробника на західному ринку. Під час її презентації, зокрема, наголошувалося, що сьогодні саме Німеччина (з поточним інвестиційним капіталом у 5 з половиною мільярдів доларів) є найбільшим нашим бізнес-партнером у Європі і третім — у світі.
Серед найближчих оргзаходів РНУ виділю, либонь, облаштування зимових таборів відпочинку на природі (переважно — в Карпатах) для всіх охочих німецькомовних дітлахів, а також проведення пересувної фотовиставки, присвяченої найбільш гучним і актуальним подіям сьогодення чи, можливо навіть, якимсь найзнаменнішим круглим датам. До того ж хотілося б сподіватись, що й вітчизняне Міносвіти теж, у свою чергу, підтримає цей доброчинний проект, щоб кожен зацікавлений школяр чи студент мав змогу безпосередньо вже на місцях ознайомитися з історією і культурними надбаннями сусідньої й такої близької йому по духу спільноти. Як відомо, 26 серпня Президент України П. Порошенко підписав офіційний указ щодо підготовки до відзначення півтисячолітнього ювілею Реформації. Адже саме 31 жовтня 1517 року тодішній проповідник-богослов Віттенберзького університету Мартін Лютер прибив до дверей одного з саксонських храмів свій доленосний рукопис з 95 тезами, в яких розвінчувалося папське можновладдя. Тож у величезній розмаїтій палітрі загальнодержавних святкових акцій значна частка відповідальних навантажень припаде, звісна річ, і на плечі нашої громади. А ще наступного ж таки року в Одесі заплановано проведення великого звітно-підсумкового фестивалю німців Причорномор’я. Та все ж, окрім безпосередньої участі в цих урочистих заходах, хотілося б викроїти надалі бодай якусь хвильку, щоб більш плідно і цілеспрямовано зайнятися й низкою робочих, але вельми актуальних, як на мене, питань молодіжних обмінів.
Володимир Лейсле, голова РНУ.
***
Добірку підготував Едуард ЩУР.
На малюнку: тема етносів і націй в Україні очима 10-річної дитини.
Малюнок Вікторії Кустовської з Вишневого Київської області.
ФАКТ
Перший і поки що єдиний Всеукраїнський перепис населення 2001 року зафіксував наявність представників більш як 130 етносів (за даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи).
Мал. Зоряни ОПАНАСЕНКО, 16 років.
