Реформу охорони здоров’я, незважаючи на заяви політиків, ніхто не зупинятиме. За повідомленням прес-служби МОЗ, про це сказав новий міністр охорони здоров’я України Олег Мусій під час представлення апарату відомства. «Реформа продовжуватиметься після того, як буде здійснено аналіз методів її впровадження», — зазначив він. На думку міністра, МОЗ необхідно зайнятися з’ясуванням того, чим невдоволене населення.
За два роки медреформи на Дніпропетровщині задоволення від нововведень отримав майже кожен. Щоправда, розслабитися встигли не всі. А тому дуже важко і з болем, через напруження сприймають всі «покращення», що відбуваються. Найбільше пощастило найменшим і найбеззахиснішим: «як роса на сонці» в їхній «сторонці» почали «гинути» педіатри — немов чиїсь «вороженьки». Підсумок чергового досягнення регіону-лідера очевидний: друге місце в Україні з дитячої смертності і перше — з переможних зведень чиновників із фронтів боротьби із власним населенням за його ж здоров’я.
Дитяча несподіванка
Про колишні «семашковські» часи, коли можна було привести своє чадо, що занедужало, до місцевої поліклініки й за пару годин обійти всіх лікарів, здати аналізи й вирушити виконувати приписи, більшість мешканців згадують зі смутком. Мовляв, пожили за комунізму й не помітили. Сьогодні їм наполегливо навіюють: жили бідно — досить! Ну не повинен здоров’ям дитини опікуватися педіатр, тим, хто погано бачить, — окуліст, хто слабо чує — ЛОР і так далі. Тут вам не осьдечки — будете жити, як в Європі, — я сказав! Тому отримуйте сімейних лікарів — хороших і різних. А вже ми їм покажемо,.. як пацієнта любити або хоча б розуміти, як за криком дитини визначати болячку.
Принади для жителів медреформованого регіону, в яких занедужала дитина, починаються з візиту до цього самого сімейного лікаря. У коридорі амбулаторії вистоюєш чергу поруч із співгромадянами різного віку й невизначеного роду діяльності, що кашляють і чхають, можливо, інфікованими, — про необхідність розводити потоки хворих у мед закладах раптом забули. Цікавишся в медиків, які проходять повз, чому таку дурість створили. У відповідь: а хіба у вас удома поруч із дітьми ніхто не чхає? Чхають, однак не в такій концентрації!
Чекаючи прийому, намагаєшся усвідомити, чи можливо якісне обстеження, якщо за три години через сімейного лікаря проходять часом до півсотні пацієнтів.
Під час огляду поступово починає доходити, і ти розумієш, що відбувається з малим більше, ніж сам лікар. В очах ескулапа, котрий до того років двадцять успішно трудився гінекологом, раз у раз помічаєш елементарний страх зробити помилку. Свій страх доктор намагається сховати, занурившись у папери: основний час прийому йде в нього як раз на заповнення всіляких форм і формочок. І ти дізнаєшся, що максимум, на що можеш розраховувати, то це на послуги диспетчера від медицини — на заповітне направлення до вузькопрофільного дитячого фахівця.
Хворійте на здоров’я?
Виходиш із кабінету з направленням на аналізи і знімок. У місцевій лабораторії можеш розраховувати хіба що на здачу крові на гемоглобін, лейкоцити та ШОЕ. Це, зрештою, особливої інформації про процеси, що відбуваються в організмі, не дає. Потрібен розгорнутий аналіз. Вчитуєшся в адресу лабораторії й тихо божеволієш: так це ж дитину з підозрою на пневмонію через півміста везти потрібно — в колясці по морозу, у товкотнечі знову-таки маршруток, що кашляють, із пересадками. Дорогою намагаєшся заспокоїти себе думкою: яке щастя, що давно виїхали з рідного села — звідти людям доводиться добиратися в таких справах за десятки кілометрів до обласного центру.
Але все колись минає — як і здоров’я. І з результатами аналізів і направленням до педіатра ти... записаний на прийом. Готуєшся довго, часом пару тижнів. Коли достоїшся в черзі — отримуєш направлення на обстеження до інших вузьких фахівців, які теж приймають за записом раз на тиждень. Кожен із них дасть свої направлення на аналізи — читай: знову помотаєтеся з дитиною містом. І після того, як пройдеш усе призначене, — знову записуєшся в чергу до першого фахівця. І якщо після всієї цієї одіссеї вдалося вижити — можна починати лікувати: дитині — бронхи, вам — нерви. Якщо, звісно, грошей вистачить.
— Дуже складно стало потрапити на прийом до вузького дитячого фахівця. За графіком ті приймають дві години на день. Вишиковуються колосальні черги, — розповіла голова правління громадської організації «Регіональна асоціація пацієнтів» Лариса Бабич. — Але ж, як правило, такі консультації потрібні терміново, а не через два тижні. На обстеження слід записуватися за два-три місяці. Раніше все можна було робити швидко у своїй дитячій поліклініці.
Доходить до абсурду. Наприклад, село Миколаївка Дніпропетровського району приписано до центральної райлікарні, що розташовується за 60 кілометрів. А до обласної дитячої лікарні — лише двадцять. Виникають конфлікти: в обласній, посилаючись на інструкції, вимагають направлення вузького дитячого фахівця з районної, котрий на своєму рівні нібито розібратися із проблемою не в змозі. Але вся справа у відстані!
І коли чадо занедужає знову, перспектива повторного проходження цього пекельного кола змусить подумати про те, що лікування варто починати не зовсім так, як вимагають урядовці-реформатори. Найперше потрібно знайти розумного педіатра, котрий без направлення сімейного лікаря зможе швидко й грамотно діагностувати, призначити лікування й постійно його супроводжувати. Як у колишні часи.
Якщо серед ваших хороших знайомих таких не знайшлося, шлях ваш лежить до приватного кабінету або клініки. Там і приймуть швидко, і аналізи потрібні зроблять... гривень за триста.
— Комусь рівень добробуту дозволяє вимагати високого рівня медпослуг — для цього існують приватні клініки. А сімейний лікар — це для людей з невисокими статками, — вважає сімейний лікар із 17-річним медичним досвідом з Юр’ївського району Олександр Лукомський.
— Сьогодні в Юр’ївському районі педіатрів немає взагалі. Дуже потрібен хоча б один кваліфікований, — каже завідувачка амбулаторії в селі Чаплинка Олеся Рубцова. — Найчастіше ми змушені направляти дітей на обстеження до лікарні Павлограда, відстань до якого близько 60 кілометрів. Нерідко доводиться возити дітей в обласний центр — понад сто кілометрів.
Про що можна казати, якщо дітей з апендицитами із сільських районів доводиться возити на «швидкій» до обласних лікарень за 80 кілометрів? Водночас на місцях є непогані лікарні, але оперувати дозволено лише в обласній дитячій.
Лікареві всі віки покійні
Як розповіли в обласному департаменті охорони здоров’я, педіатри, терапевти, акушери-гінекологи та лікарі інших профілів за бажання можуть пройти піврічні курси первинної спеціалізації із сімейної медицини й перейти працювати сімейним лікарем. І лікувати дітей та їхніх батьків, як і раніше, але вже цілком офіційно.
Неначебто намагаються підучувати й уже діючих сімейних лікарів. Відволікаючи від роботи на дільниці, для них організовують незліченні офіціози. А в цей час черги пацієнтів лише зростають.
На думку Лілії Шевченко, педіатрії потрібно вчитися цілеспрямовано на педіатричних факультетах, як це було раніше, коли всі нозології захворювань учили зі специфікою дитячого організму.
— На жаль, сімейні лікарі на даний момент не отримують такого обсягу знань. А коли тебе вчать усього трішки, такий і «трішки» лікар виходить, — акцентує вона.
Парадокс, але факт: у той час, як в усьому світі кількість педіатрів зростає, наших переводять у сімейні лікарі. У тій-такі Польщі свого часу також спробували позбутися своїх педіатрів — нині там нарощують педіатричний корпус, запрошують фахівців з-за кордону.
— Протести й зауваження лікарів із приводу безглуздості нововведень керівництво облуправління охорони здоров’я сприймає в багнети, — каже голова профспілки медпрацівників Лілія Шевченко. — Опоненти стають ворогами, на них чиниться величезний тиск, улаштовуються формений терор і репресії проти «неугодних» адміністрацій медзакладів.
Проблема ще й у тім, що про зміни, котрі відбулися, громадськість дізнається постфактум. Так, сьогодні в підвішеному стані перебувають педіатри на «швидкій», не знаючи, чи збережуться їхні штатні одиниці, чи будуть знищені, як у низці інших регіонів. За наявною інформацією, в тому-таки Києві педіатрів на «швидкій» уже немає.
Україні потрібен закон про захист прав пацієнтів — як у більшості цивілізованих країн. Є Європейська хартія прав пацієнтів, затверджена 15 листопада 2002 року в Брюсселі. Нашою країною досі вона не ратифікована. Більше того, про її існування не знають навіть багато вітчизняних лікарів. З її ратифікацією чимало питань, у тому числі й щодо захисту здоров’я дітей, могло б бути вирішено.
Дніпропетровська область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
ДУМКА
— Коли людей, що працювали десятки років з дорослими, відправляють до дітей — в них волосся дибки стає, — каже лікар-педіатр, медик із 24-річним стажем, голова Дніпропетровської міської організації незалежної профспілки медпрацівників України Лілія Шевченко. — Адже в дитини навіть не запитаєш, що болить: вона може лише плакати або вередувати. Там, де педіатри розпізнали б захворювання, — сімейні лікарі можуть пропустити.
ЦИФРА
Сьогодні в амбулаторіях області працюють 1068 сімейних лікарів, які обслуговують 60 відсотків населення області, в тому числі 44 відсотки дитячого. В амбулаторіях поруч із сімейними лікарями продовжують працювати 263 лікарі-педіатри.
