Якби політичне життя в країні оцінювати за рівнем шумових ефектів, то минулий тиждень міг би опинитися серед найголосніших. Він був переповнений гучними заявами, звинуваченнями, викриттями, зобов’язаннями та важливими подіями. Окрім того, для багатьох із нас він приніс шокуюче відчуття, що ми часто живемо в абсолютно різних світах з тими, хто вирішив коронувати себе на «нову еліту» нації. Пригадую, як у середині дев’яностих блискучий журналіст Олександр Кривенко опублікував своє пророче есе про дві України. Він тоді писав, що на одному географічному просторі таки розмістилися дві держави, а не одна. У тій другій (її мешканці переконані, що якраз вона первинна) живуть щасливі, заможні й успішні люди. Вони будують для себе прекрасну країну, в якій її чудові громадяни можуть щасливо жити й розвиватися. Але іноді, коли доводиться виглянути із затемнених вікон своїх лімузинів, вони бачать нас, жителів паралельної держави, з усіма нашими бідами й проблемами. Побачене їх засмучує, нервує та обурює: що роблять ці злидні в їхній прекрасній Україні.
Ми навіть не уявляли, як глибоко проліг отой психологічний розлом між жителями «двох Україн». Хочеться вірити, що всі наші антикорупційні заходи, включно з електронним декларуванням, найперше виконають свою головну функцію — побороти корупцію, але те, що вони вивели на денне світло шалену клептократію та жадібність «вершків суспільства», — вже знаменна подія. Тут знаковий і суспільно-психологічний аспект. Багато хто з наших скоробагатьків навіть досі зрозуміти не може, з чого весь цей шум. Вони вже зрозуміли, що треба боятися прокуратури, нових антикорупційних структур, Президента, які кинули виклик їхньому затишному світу. Тому й вигадують схеми, за якими можна знівелювати будь-які розслідування численних зловживань. Але в їхніх розрахунках абсолютно не знайшлося місця нам. У нас немає прямих механізмів слідства й покарання, отже, нашою думкою й нашим осудом можна спокійно нехтувати.
Це емоційне сприйняття всього того, що ми побачили в підсумку електронного декларування, але є й кілька висновків, які не лежать на поверхні, але заслуговують на увагу. Найперше — це об’єкт нашого обурення. Майже вся енергія журналістів та громадських активістів звернена в бік народних депутатів, вищих керівників держави та ще декількох міських голів. Лише їхні декларації аналізують, вимагають втручання НАБУ, жорсткого покарання. Часто справедливо, але вельми фрагментарно. Клептократія окремих обранців справді вражає, але вони, переважно, мають стати «клієнтами» не НАБУ, а прокуратури й фіскальних органів. Серед нинішнього складу Ради не так багато колишніх чиновників, які здобували свої статки виключно через корупцію. Найчастіше це бізнесмени, і їхня проблема не в тому, чому вони такі багаті, а в тому, чому не сплачували зі своїх колишніх та нинішніх доходів майже ніяких податків. Більшість скоробагатьків, які не були помічені в легальному бізнесі, мають свої добре напрацьовані механізми виправдання непідтверджених статків. Для морального осуду аргументів достатньо, а от для юридичних дій — замало. Ви звернули увагу, що першоджерелом багатьох статків уже сьогодні оголошені саме покійні рідні й близькі? І що з того, що дідусь депутата жив на мізерну пенсію? А може, він в СРСР зумів пограбувати золотовалютні запаси країни і всі подальші роки тримав це в таємниці та жив у злиднях, розкрившись перед смертю лише улюбленому внуку. Смієтеся? Але саме такі пояснення вже звучать з телеекранів.
Довести вину більшості з найпомітніших фігурантів скандальних викриттів буде важко, особливо у зв’язку з фактором депутатської недоторканості та кругової поруки. Тому для більшості депутатів настане хіба що політична відповідальність. А найстрашніше зло сьогодні причаїлося в деклараціях тих, про кого ми взагалі не згадуємо: високі чини в правоохоронній системі та суддівській гілці влади. Саме там криються особливо небезпечні й підлі схеми незаконного збагачення та масові випадки приховування від декларування частини набутих злочинним шляхом статків. І саме щодо них реально задіяти демонстративні карні заходи, які можуть позитивно й швидко вплинути на загальний рівень законності в країні.
Ще одна проблема, про яку майже не згадуємо, — це надмірна «скромність» частини нашого істеблішменту: є вдосталь тих, хто й далі приховує абсолютну більшість своїх статків. Більше того, саме вони вже опинилися серед перших викривачів своїх менш умілих колег. Юридично важко доводити таку неправду та витягувати на світ Божий усі «законспіровані» маєтки, закордонні надбання, луї-віттони та інше. Але це необхідно зробити, інакше сама логіка декларування буде зруйнована. Навіщо вигадувати якісь сумнівні схеми й пояснення, наражатися на народну ненависть, якщо можна просто й безкарно збрехати. Якщо це зійде з рук цього разу, то наступне декларування буде цілковитим фарсом.
Інша проблема — лівацькі тенденції в нашому сприйнятті багатства. Нас пробують підштовхнути до класики більшовизму: мовляв, усі багаті — вороги. І робиться це доволі цілеспрямовано для розмивання індивідуальної відповідальності. Уже сьогодні певний фетишизм наших ЗМІ та «активістів» може свідчити, що небезуспішно. Не варто піддаватися спокусі, щоб не загубити з поля зору головних «героїв». Найперше — це «сором’язливі та забудькуваті», чий шикарний спосіб життя явно контрастує зі скромними деклараціями. Наступні — персонажі, чиї статки не підтверджені минулими легальними й, неодмінно, оподаткованими в належному розмірі доходами. Ще один фальшивий тренд, який нам пробують підсунути, звучить приблизно так: «Я ж не все життя був на державній службі та в Раді, раніше займався бізнесом...». Це виправдання може бути прийняте лише тоді, коли ти можеш представити суму податків, які ти з цього бізнесу сплатив державі. Хоч це й не всіма сприймається, але хороший приклад можуть дати декларації та їх пояснення Президентом і Прем’єр-міністром. Бо вже сьогодні на противагу їм маємо прецеденти, коли дехто з чиновників два десятки років стабільно декларував у податковій збитковість свого бізнесу і раптом виявилося, що ці «збитки» забезпечили йому «легальні» статки в сотні мільйонів доларів.
Є й окремі частинні випадки, які повинні привертати увагу. Зокрема — це аномальні суми готівкових коштів. Повірте, ніхто з поважних декларантів свої кошти в готівці не тримає. Декларування гігантських сум — це ознака, що ці персонажі й надалі планують отримувати нелегальні доходи та, відповідно, частину з них, не криючись, витрачати на свій розкішний спосіб життя. Велика сума в готівці — це натяк на існування закордонного чи офшорного рахунку, на якому зосереджено значно більші суми, але засвічувати їх декларанту небажано.
І останній підсумок, який ми чомусь не хочемо зробити: якщо наші політичні та чиновницькі «еліти» не особливо змінилися, порівняно з бурхливими дев’яностими, то країна таки пішла вперед. І чимало людей у владі та правоохоронних і антикорупційних органах уже не належать до порочного кола корупціонерів та розкрадачів. Бо якби все було так тотально й безнадійно, якби у нас нагорі не було чесних людей, готових боротися з корупцією, то кого б мали боятися всі наші скоробагатьки? Для чого б їм довелося руйнувати свій політичний імідж «захисників знедоленого народу» й розкривати захмарні статки?
Оскільки тема електронних декларацій була абсолютною домінантою минулого тижня, їй і присвячено більшу частину цього огляду, але тиждень був багатий і на інші події. Зупинюся епізодично лише на декількох. Найперше — це пленарні засідання Верховної Ради. Попри прогресивність методики розгляду питань тематичними блоками, минулого тижня вже почали виникати регулярні збої під час голосувань навіть неконфліктних проектів. Тож питання дисципліни та покарання за несумлінну працю знову повертається в число основних. Навряд чи обмеження виплати зарплат прогульникам стане панацеєю. Ті, для кого депутатський заробіток є головним джерелом доходів, і так переважно доволі сумлінно працюють. Законодавче закріплення саме обов’язку депутата визначатися шляхом голосування з кожного питання має стати першим кроком. А далі може попрацювати й громадськість. Якщо за кожен запис в електронному протоколі: «не голосував» і «відсутній» депутат отримає таку саму порцію обструкції, як і за неособисте голосування, проблема частково почне розв’язуватися.
Стосовно законопроектів, які пройшли через сесійний зал, то цього разу щодо них виникають двоїсті почуття. Вони справді правильні й потрібні, тож голосувати за ці зміни таки було потрібно. Але реальних результатів вони не принесуть. Після кількох потужних реформаторських хвиль прийшов період «залатування дірок», чим аж ніяк не вдасться підмінити відсутність нових реформ. Промовистим із цього огляду був блок питань щодо охорони здоров’я. Так, душпастирську працю в медичних закладах потрібно узаконити, так, автономізація лікарень є прогресивною тенденцією... Але створення гуманної та ефективної медицини від цього не наблизилося на жоден крок. Адже в країні остаточно померла безплатна медицина: жахливі щоденні повідомлення про необхідність жертвувати гроші на лікування тисяч і тисяч потребуючих — жахливе нагадування про це. А справедливої заміни їй ніхто не шукає. Всі вже тисячу разів повторили, що єдиний вихід — введення страхової медицини. І дискусія може вестися лише про роль і частку держави в первинному наповненні страхових фондів та перелік категорій осіб, за яких страхові внески має сплачувати бюджет. І все! Кожен день балачок про гарантовану Конституцією безплатну медичну допомогу — це вбив-ство ще кількох людей. Це було зрозуміло десять років тому, зрозуміло й тепер, але такі питання навіть не плануються до розгляду ні профільними комітетами Ради, ні міністерством.
Така само ситуація і в інших сферах, яких ще не зачепили глибинні реформи. Тому, позитивно оцінюючи законотворчу діяльність парламенту минулого тижня (були дуже корисні рішення щодо інформаційної безпеки, ІТ-галузі, альтернативної енергетики), таки мусимо визнати, що стратегічно він почав пробуксовувати саме через брак стратегічних рішень. Випадає із загальної тенденції успішно проголосований президентський законопроект щодо Вищої Ради Правосуддя. Але це виняток, який лише підтверджує правило: для ефективності законодавства важливо спершу запроваджувати фундаментальні реформи, а потім доповнювати їх частинними законами.
Біжучий тиждень парламент проведе в режимі роботи комітетів. Із власного досвіду знаю, що далеко не всі комітети зберуться на засідання, переважно їх проводять винятково в середу пленарного тижня — ще один аргумент за реформування роботи Ради. Але з попередніх анонсів можу судити, що більшість питань, які цього й наступного тижня розглянуть комітети, будуть хоча й потрібними та виваженими, але такими ж фрагментарними.
Не відбулося головної інтриги, яка могла б сформувати порядок денний не лише низки парламентських комітетів, а й усього політикуму на цей тиждень, а саме внесення урядом законодавчого підкріплення зростання мінімальних зарплат. Ідея ця цілком реалістична й прогресивна, оскільки містить реальне бачення покриття затрат, але, щоб уникнути її дискредитації та значних ризиків, необхідно внести зміни в десятки законів та фактично ліквідувати стару тарифну сітку, створивши їй адекватну й справедливу заміну. Тому будемо очікувати її реалізації (можливо, через механізми тимчасової дії та перехідні коефіцієнти, що не є найкращим варіантом) під час процедури другого читання законопроекту про Державний бюджет.
І наостанок ще одна подія, на яку ми не зможемо вплинути, але яка матиме значний, хоча й не такий критичний, як нас пробують переконати, вплив на Україну. Це президентські вибори в США. Там справді інтрига тримається до останнього дня, тому аналіз їх результатів буде важливою темою внутрішніх і зовнішніх дискусій уже починаючи із середи.
Тарас ЧОРНОВІЛ, політолог, незалежний експерт.
