Шлях до примирення, або Коли мир безсовісно мовчить

— Я обожнюю Україну до мурашок на спині. Це — моя друга Батьківщина... На одній, у Пітері, спочиває мій тато... На другій, у Києві, — мій брат... Два найчудовіші міста на Землі!.. Упевнена, що майже в кожній із родин перемішано наші крові. (Як у мене, наприклад: бабуля, татова мама, — із села Гостомель, котра майже все життя прожила в Києві й лише під кінець я її забрала до себе в Пітер)... Як я можу, хоч би там що було, вважати ворогом тих, хто був і є мої предки?!? Який такий Російський Мир-чума на обидва наші доми?.. Підставте дуло до моєї скроні — я не полишу казати, що ми — росіяни й українці — рідні!.. І ті, хто придумав і розпалив ненависть і війну між нами, — ЧУДОВИСЬКА!!!

Аліна ВІТУХНОВСЬКА (Москва, письменник, політик, журналіст):

— Україна—Росія: шлях до примирення.

Війна, розв’язана путінською ерефією проти України, є актом агресії, який порушив не лише низку договорів з безпеки в Європі, а й глобальні установки зі стійкого розвитку. У цьому зв’язку цей конфлікт варто розглядати не тільки як внутрішню проблему пострадянського простору, а й як цивілізаційне протистояння між суспільними моделями — тоталітарно-регресивною (путінською) і демократично-прогресивною (українською).

Оскільки характер цієї війни багато в чому є прихованим, так званим гібридним, відповідно, засоби, необхідні для її припинення повинні бути комплексні, багатомірні. Насамперед це стосується міжнародного юридичного осуду всього радянського періоду історії, що закономірно призвів (навіть після формального розпаду СРСР) до небезпечного рецидиву.

У цьому зв’язку процес замирення між українським і російським народами, змушеними зіштовхнутися в кривавому двобої, організованому завдяки амбіціям радянських функціонерів, повинен проходити в рамках відкритого міжнародного судового слухання. І тільки після цього можливий культурний діалог на рівні суспільств, які разом перегорнули похмуру сторінку совєтізму й у такий спосіб закріпили нові принципи миру і добросусідства.

Андрій ЛАЗУРКО (студент 2-го курсу Санкт-Петербурзького електротехнічного університету, член партії «Яблуко»):

— Дорогі жителі України! Ми визнаємо свою провину. Відповідальність за злочини, вчинені Росією, лежить на всіх нас. На десятках мільйонів, що давали мовчазну згоду на формування нашої нинішньої політичної еліти та її курсу. Я не можу виправити те, що вже зроблено. Але впевнений, Росія зміниться, і ми ще висловимо солідарність із вами не словом, а ділом. Ми, на відміну від вас, вчасно не взяли долю держави у свої руки. Бо думали, що обійдеться. Ми винні не участю, а бездіяльністю. Це мине. І величезний масив червоного кольору праворуч від вас на карті теж не вічний. Сподіваюся, ми зможемо залишитися братами до того моменту.

Роман ЧИСТЯКОВ (лауреат міжнародних конкурсів, піаніст, музикознавець, Москва):

— Стежу за тим, що відбувається в Україні, з часів Майдану-2004. Відтоді цілком на боці України — держави, що чітко визначила свій єдино правильний шлях до свободи, демократії й остаточно відмовилася від тоталітарного минулого.

Було величезне бажання приїхати до вашої країни в переломний момент зими 2014-го й підтримати Майдан, але, на жаль, не мав можливості перервати гастролі. Інформацію про події волію відстежувати з останніх чесних демократичних російських ЗМІ («Новая газета», радіостанція «Эхо Москвы», телеканал «Дождь»), інтернет-ресурсів і, звичайно, від реальних очевидців — друзів і знайомих, котрі мешкають в Україні. У російських прокремлівських ЗМІ вражає величезна ненависть до будь-якого інакомислення й неприйняття офіційного курсу, повчальний тон і безапеляційність, бажання принизити й розтоптати будь-яку людину, очорнити будь-який народ, всіх і кожного, хто не бажає підкоритися волі нинішніх хазяїв Кремля.

У мене не викликає сумнівів те, що план захоплення України розроблявся давно, ще після першого Майдану — відтоді, як путінський режим усвідомив, хто його головний ворог — Вільна Людина, котра не бажає бути рабом. У прихильників режиму є велика спокуса відродити імперію, скориставшись звичними методами — погрозами, шантажем, насильством і ГУЛАГом. Ці новітні «совки», що, здавалося б, відступили в 1991-му, хочуть не тільки особистої влади над країною, а й підпорядкування народів поза Росією, нового розподілу світу на сфери впливу, схожого на той, що СРСР підтримував у післявоєнний період, фінансуючи маріонеткові комуністичні режими у Східній Європі та країнах Третього світу, залишаючи за собою військові конфлікти, зламані долі й убогість.

Та хоч би скільки кричали переконані пропагандою громадяни Росії «Крим наш», Крим — це Україна, і крапка. Можете бути впевнені, так думають більшість мислячих, освічених росіян.

Україні від усієї душі бажаю добра, миру, процвітання, успішного завершення десовєтізації. Бажаю повністю викорінити спадщину злочинного комуністичного режиму і стати повноцінним членом НАТО та ЄС. За вашою чудовою країною, що заплатила величезну ціну за вибір Свободи, — майбутнє європейської цивілізації. Слава Україні!

Інга КОЛОМІЄЦЬ (Москва, психолог):

— Два роки моя стрічка майорить некрологами загиблих і вбитих українців. Скільки разів я опускала руки й подумки вважала, що це витримати далі не зможу. Але відтоді нічого не змінилося. Гинуть молоді, відважні й красиві, талановиті, чесні й мужні. І ніхто не знає, коли настане цьому кінець, і чи настане. Ну що, Америко й Великобританіє, що, коли буде виконано умови Будапештського меморандуму, коли? Ніхто більше нічого схожого не підпише й не підставить свою землю під такий удар, під який потрапила Україна.

Є в мене братик, не рідний. Молодий, амбіційний, агресивний ватник. У нього мама родом із села у Вінницькій області, а тато — сибіряк, котрий усе життя пропрацював на видобутку алмазів. У родичів його мами в селі я якось гостювала ще дівчам років десяти. Спогади про них найсвітліші й найчудовіші. Прості й приємні роботяги, розмовляють чистою і співучою. Отож братик цей вінницьких родичів своєї матері вважає тупими: селюками, лохами. Ну братик уважає, що він — ЛЮДИНА, а от ці родичі — люди другого сорту. Чому? Та тому, що гостинність у них від душі, усе, що є в хаті, — на стіл несуть, а також щиросердечні, відкриті й добрі. А братикові подобаються багаті й бувалі, ті, в кого щонайменше на кишені пара тисяч баксів завжди є. Я ж братикові цьому, звісно, виказала, що в його жилах тече їхня кров і таке ставлення до людей однієї крові неприйнятне. Ви думаєте цей «міський хлопець, РОДом з Якутії», хоч трошки прислухався до моїх слів? Ні! Але регулярно братчику Вінницька рідня передає то гусаків, то качок, то кролів, тут уже братик брати не соромиться, а чого не взяти халяву від лохів?

Варто зауважити, що братик гостював у Вінницькій області в цих родичів лише один раз пару років тому. Отож в Україні він більше ні в яких містах і селах не бував. Але заочно впевнений, що вся Україна складається з тупих селюків, які тільки й уміють, що працювати-працювати-працювати. У владі в селюків повинен стояти руський ЦАР, ось так він і каже по-російськи без м’якого знака: «ЦАР».

А тут він знайомиться зі мною й дізнається мої погляди. У нього був шок. Ні, не шок — амнезія! Як? Людина, що проживає в центрі його ЦАРСТВА й ось так може казати — думав він....

Учора, в чергове він зателефонував по Скайпу й запитав, як там поживає моя рідня на Донбасі. Я кинула йому посилання, як бойовики на території окупованого Донбасу обстрілюють самі себе. А потім сталося несподіване: він підмінив посилання на співаючих циганів і єхидненько засміявся. Більше бажання з ним спілкуватися немає, потім поспілкуюся, коли найтупіший у нашій країні зрозуміє, що не в той бік ми котимося і що не можна так,.. тим паче так не можна зі своїм корінням, з Батьківщиною своїх батьків — не можна! А такий час прийде, повірте, і він уже не за горами.

Пам’ятаю свої зимові шкільні канікули на Донбасі. Випав сніг і буквально через півгодини він перетворювався на брудну масу, з чорним нальотом. Воно й зрозуміло, Донбас був промисловим регіоном. Пам’ятаю одноповерхові бараки, які ще бельгійці побудували для своїх робітників. А народ там який колоритний — на одному сходовому майданчику жили євреї й німці, греки й молдавани, вистачало переселенців із Західної та Центральної України. Уявляєте, яка там була мова? Одеса просто заздритиме. І всі одне одного розуміли, ходили за сіллю, ніхто не обзивав бендерівцями, ховали всім двором, грали весілля, народжували дітей. Це я до чого підводжу? Сумно. Цієї зими на Донбасі напевне буде кристально чистий сніг. Це непогано — так, але нічого не працює, немає заводів і підприємств, люди втікають звідти. Донбас помер. Чи відродиться? Навіть якщо й відродиться, це буде вже не той Донбас. Але краще такий, ніж як тепер — мертвий і зрошений кров’ю патріотів. Донбас зобов’язаний відродиться, а інакше... А інакше герої загинули дарма. Не можна цього допустити. Донбас опам’ятається від страшного сну й заграє новими фарбами, саме такої долі я йому бажаю.

Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.