Після демобілізації з лав Збройних Сил України повернувся до роботи наш власний кореспондент у Львівській області Богдан Кушнір. Позаду 15 місяців служби в армії, з них п’ять — у зоні АТО. Продовжуємо друкувати нотатки нашого колеги про армійські будні.
Михайлович і синок
— Хлопці, ходімо рити окопи, — запросив дорослих дядьків-солдатів молодий взводний, який щойно прибув з курсантської лави. Він перший взяв у руки лопату і попрямував на лівий фланг. Дядьки, докуривши цигарки, поспішили наздоганяти лейтенанта. На місцевості визначились, де копати. Роздягнулися і взялися за роботу.
Михайлович — так називали взводного солдати, покопав хвилин десять і пішов у своїх справах. Дядьки до вечора гарували так, ніби в себе вдома, хоч над ними ніхто не стояв. Поставлене завдання виконали і почули від взводного слова вдячності:
— Хлопці, дякую, молодці!
А тепер уявіть іншу картину. Стоїть молодий взводний і командує:
— Ану, шикуйсь! Взяли лопати і пішли рити окопи. Раз-два, ліве плече вперед марш! — горланить лейтенант як наглядач, а сам не знає, куди подіти свої руки.
— Синку, чого розкричався, — сердилися дядьки. — Тобі треба — йди і копай.
Синок крикнув ще кілька разів, але солдати курили і не звертали на нього увагу. Взводний опорний пункт віддалений від батальйону. Лейтенантик залишився наодинці зі старшими удвічі солдатами, які йому в батьки годилися. До начальства десять кілометрів. Якщо «синок» був розумний — він швидко вчився і міг стати «Михайловичем». Якщо не хотів вчитися — життя все одно заставило.
«Михайловичів» в українській армії стало значно більше, ніж «синків». Молоді лейтенанти дуже швидко вчилися бачити в своїх підлеглих не штатну одиницю, а конкретну людину. Ать-два вже не проходило. Війна змінила всіх. Хто розумніший, одразу відмовився від старої радянської звички командувати підлеглими по-панськи.
Найдовше вчилися старші офіцери, деякі з них так і залишилися в радянському минулому і далі запопадливо козиряли і догоджали начальству. Як робили колись військову кар’єру? Ти мав волосату руку, яка тягнула тебе по драбині. Головне — сподобатися начальству. За два роки війни таких кар’єристів з передової немов віником вимели. Настав час сміливих і професійних військових кадрів, яким найвищу оцінку ставили підлеглі.
Генеральський син
— Петровичу, де мій син, — допитувався по телефону в командира сектору генерал.
Противник зробив спробу прорвати нашу оборону. Ситуація була напружена. Штаб відстежував усі події, щоб робити вчасні кроки. А тут начальство телефонує і цікавиться долею сина.
— Не хвилюйтесь, все нормально, ваш син десь тут поруч бігає, — заспокоював командир сектору. — Припинять артобстріл, зателефонує. Вибачай, у нас нині гаряче, — закінчив розмову і усміхнувся.
Не міг він батькові сказати правду. Син замість того, щоб сидіти в штабі, штурмував найнебезпечнішу висоту. Його просили не рватися в бій, а той махнув рукою і подався в найгарячішу точку. Увечері командир сектору потиснув йому руку і подякував за вчасно взяту висоту.
Я через рік поцікавився долею мужнього генеральського сина. З’ясувалося, що сам зробив блискучу військову кар’єру.
Хрещений батько
Хлопчина несподівано вибіг із-за машини прямо під колеса. Він йшов зі старшим братом до школи. Побачив на іншому боці вулиці однокласників і поспішив до них.
За кермом старенького «УАЗа» сидів 37-річний прапорщик. З перших днів ротації він завзято ремонтував свого «бобра». Змінив кардан, гальмівні шланги. Трудився з ранку до вечора. Того дня їхав виконувати бойове завдання на передову.
Прапорщик одразу побачив хлопця, що вибіг на проїжджу частину дороги, викрутив руль і загальмував так, що аж ногу звело. Подумав, що педаль гальм зламав. Загальмували всі чотири колеса так, що заднє крісло вирвалося і подалося вперед. Машина злегка торкнулася шкільного портфеля. Хлопчина з переляку впав на асфальт.
Водій вибіг і оглянув руки, ноги потерпілого — все ніби в порядку. Хлопчина від переляку був у шоці. Викликали швидку. Прапорщик на руках заніс в салон школяра, а сам став чекати ДАІ. Приїхала поліція. Дихнув у трубку — нуль. Глянули на тормозний шлях. Інспектор здивувався:
— Вперше бачу, щоб на військовій машині загальмували всі колеса. На місце ДТП прибіг розлючений батько. Очевидці пояснили йому, що водій не винен:
— Хлопчина несподівано вибіг на дорогу. Навпаки, досвідчений водій врятував життя вашому сину.
Потім прапорщик з батьками поїхали до лікарні провідати потерпілого в ДТП. Рентген показав, що жодних переломів. Після огляду школяра відпустили додому.
Прапорщик тим часом поїхав на передову. Бойове завдання ніхто не скасовував. Тупо нила нога. Зводило спину. Одразу нагадали про себе всі хронічні болячки. Кілька разів йому телефонувала мати школяра і розпитувала:
— Як почуваєтеся? Вам нічого не буде? Ви ж не винні. Ви тепер хрещений батько нашому сину. Сьогодні у нього другий день народження.
Повернувшись з передової, прапорщик заїхав на базар, купив фруктів і пішов у гості до хрещеника.
— О-о! Дядя Вася приїхав, — хлопець радісно зустрів прапорщика.
«Аватари»
Хлопці часто згадували, як вперше побачили на фронті мобілізованих цивільних. Привезли їх на реквізованих «КамАЗах». Чоловік 500. Галдять, нікого не слухають. Видно, що дорогою до війська добре хильнули. Вийшов командир бригади. Віддає команди, а на нього не звертають уваги.
Знайшов комбата і наказує:
— Вишикуй цей колгосп, або я їх перестріляю. Мені таке військо не потрібне. Їх треба розмістити, встановити намети.
— Не хвилюйтеся, все буде в порядку.
Комбат вийшов на середину галявини. Тричі свиснув. Народ притих.
— Несіть сюди намет. Всі скинулись по десять гривень, — скомандував.
Цивільні весело загули і почали витрушувати кишені. Гору купюр згорнули, кинули в бетеер і поїхали до найближчого села в магазин. Через півгодини повернулися з горілкою та закускою.
— Мужики, це остання п’янка. Ви прибули до армії. Випиваєте все і до праці.
Вранці комбриг прокинувся і пішов глянути, чи протверезіли цивільні.
Вийшов на поле і ахнув:
— Гутен морген, вашу мать!
На великому майданчику розкинулося акуратне військове містечко. З наметами, кухнею, допоміжними спорудами. Посередині поля йшов димок від польової кухні. Дядьки йшли до умивальників і приводили себе до порядку після безсонної ночі.
Намети стояли рівнесенько, немов під шнурочок. Вулички посипані пісочком, а обочина обведена деревним плотом. Головне — жодного п’яного.
— Це схоже на армію, — похвалив комбата.
Комбриг повеселішав і попрямував далі. Біля сільського цвинтаря побачив бетеер зі звуковими колонками на броні.
— Чиї будете? — запитав підтягнутого прапорщика.
— Звукова станція, можемо поговорити з противником на відстані до шести кілометрів.
— А воякам можете духу піддати?
— Запросто, айн момент, — відрапортував начальник станції і увімкнув на повну потужність пісню Вакарчука «Вставай, мила, вставай».
— Порядок, — повеселішав комбриг і пішов оглядати збірне військо, де перемішались кадрові військові з цивільними дядьками.
Люди в сусідньому селі злякано виглядали з дворів і прислухались до музики, що линула з боку цвинтаря.
— «Вставай, мила, вставай», — надривався з колонок співак.
Станиця Луганська
Станиця нині — це бочка з порохом, яку час від часу намагаються підпалити і спровокувати на нові сутички. Люди ще не оговталися він недавніх боїв. Мікрорайони біля річки пошматовані артилерійськими обстрілами. Знесені дахи, понівечені будинки, почорнілі руїни зустрічаються на кожному кроці. Сепаратисти випробують міць оборони Збройних Сил. Біля пішого переходу — міст через Сіверський Донець. Це стратегічний об’єкт, до якого прикуті погляди обидвох сторін.
Усупереч ворожій пропаганді місцеві мирно вживаються з військовими. Ось симпатична білявка з дитиною прогулюється поряд з блокпостом, а старенька бабуся вчить солдатів життя.
— Ого-го, район багатіїв зовсім не постраждав. Дороги доглянуті, дахи цілі, лінії електропередач працюють, — ділиться враженнями мій напарник.
— Тут живе донька сепаратиста, — хтось бовкнув.
— Як? Її не заарештували?
— З якого дива. Це найбільш безпечний район. Нехай таким залишається.
— Дивна війна, вночі воюють, а вдень ходять один до одного в гості, — показую на колону пішоходів з того боку.
На центральній вулиці станичники поспішають до магазинів і банкоматів. Обвили їх довгою чергою, немов бджоли вулик. Поряд пусткою стоїть сірий універмаг, холодний, з порожніми полицями.
Ми зупиняємося перед універмагом, до якого стікаються чотири вулички. Ставлю перехожим стандартні запитання:
— Що хвилює?
Хочу почути, які панують настрої. Більшість перехожих жінки, чоловіків не видно, а молодь зустрічається ще рідше.
Зупиняється сивий чолов’яга, років шістдесяти, акуратно одягнутий, підтягнутий, з інтелігентним обличчям.
— Станиця заможна була. Я мав бізнес, торгував овочами. А тепер нічого не маю, — сердиться пенсіонер. — Політики спровокували біду і поховалися. Нарив був серйозний. Відчувалося, без зброї не обійдеться. Повоювали, розділили країну, міст нам перекрили, де овочі подіти?
Діалог затягується. Людина хоче вилити душу.
— Я подивився телевізор і зрозумів, що Росії пенсіонери не потрібні, — розповідає чоловік. — Запрошують молодих на роботу, а про пенсіонерів мовчать як риби. Я тут гарував усе життя і тут залишуся, хоч росіянин.
— На Заході чи в Центрі люблять свою країну за те, що тут народилися. На Сході більш прагматичні, ставлять питання руба: що наша країна нам дала? Вважають, що влада повинна змінити їхнє життя, — кажу я.
— З якого дива? — запитує пенсіонер.
— На Заході більш розвинутий малий бізнес, плавають тисячі щук. На Сході — великі підприємства-гіганти, які давним-давно приватизовані, але досі уособлюються з державними. Ви вважаєте, що все вам має дати влада?
— Так-так, нас привчили, що нам мають дати, — погоджується співрозмовник. — Але часи настали інші. Пора самим про себе думати — це головний урок, який ми зрозуміли з нинішніх баталій.
Такі діалоги з місцевими жителями були корисні для обох сторін. Ми намагалися зрозуміти і пізнати один одного — а це краще, ніж воювати.
Знімок на пам’ять юних жителів Луганщини з військовим.
Фото автора.
