У свої 26 років Володимир Герасимчук (на знімку) сповна спізнав і жах війни та гіркоту втрат, і весь тягар відповідальності за людей у мирному житті. Коли після школи вступив до Національного агроекологічного університету, навіть гадки не мав, що агрономом не стане.

 

 

Дослівно

 

Володимир Герасимчук, голова Мотовилівської сільради: «Нам, молодим, треба не лише для себе і наших дітей облаштовувати державу, а й для батьків, у котрих уся надія на нас. Але треба кожну справу починати і робити всією громадою, і я добиваюся цього в Семенівці й Мотовилівці. Може, не всім це подобається, але інакше — не можу».


Через рік юнака призвали до армії. Відслуживши строкову, він подався на роботу до столиці, бо ні в рідній Семенівці, ні в райцентрі Любарі влаштуватися було ніде. А що то за робота без професії? — кур’єром, вантажником, охоронцем. І так промарудився п’ять років, аж поки чорно-червоною загравою не насунувся 2014-й.


— Я не був серед майданівців, — пригадує Володимир, — хоча щиро підтримував їх. Прості люди, які в такий спосіб висловлювали свій протест проти злочинної влади, бажали змін на краще, а в моїй душі завжди жило бажання не просто жити краще, а якимось чином оте краще наближати — хоча б у моєму селі, районі, рідній Житомирщині.


Улітку 2014-го Герасимчук отримав повістку з військкомату за мобілізацією. Не вагався ні хвилини — розумів — це його обов’язок. Спочатку потрапив у Новоград-Волинський, у 54-й ОРБ, а звідти — у Дебальцеве.


Про ті страшні дні вересня 2014-го — січня 2015-го Володимир не любить говорити. Він знає, скільки горя та сліз коштували вони батькові й матері, в яких він — єдиний син. Але танковий бій, що стався 25 січня 2015 року, пам’ятатиме до останнього подиху. У ньому полягли п’ятеро його друзів, а він, діставши тяжке поранення, все-таки зумів підбити танк противника.


Дві операції у військових шпиталях Харкова й Вінниці, п’ять місяців реабілітації в госпіталях і санаторіях, орден «За мужність» ІІІ ступеня і подарунок від Президента — годинник. Усе те залишило не лише шрами на тілі, а й пекучу пам’ять, а ще — запитання: заради чого?


Саме воно змусило демобілізованого воїна після повернення додому, в рідну Семенівку, взятися втілювати у  життя своє давнє бажання.


— У наших двох селах Мотовилівської сільради — Мотовилівці й Семенівці — живуть люди переважно середнього й старшого віку, — розповідає Володимир Миколайович. — Молодь роз’їхалася хто куди — роботи ж немає. Я ж після отого пекла, яке пройшов у АТО, загибелі товаришів, які так мріяли про мирне життя, хочу щось зробити добре для земляків, аби хоч на йоту їм стало світліше жити. Коли були призначені вибори сільського голови, я подумав: «А чом би й ні?». І люди мене підтримали. Кандидатів було четверо, а за мене проголосували 60 відсотків виборців. Земляки мені повірили.


«Господарство» Володимиру Герасимчуку дісталося чималеньке: за кількості населення майже 1200 осіб під опікою сільради є дві школи, дитячий садок, два медичні заклади й два заклади культури, є стаціонарне поштове відділення. Молодому сільському голові треба і керувати, і вчитися «на марші»: допомагають спеціалісти, підтримують депутати.


— Принаймні, — каже він, —депутати переважно схвалюють усі мої пропозиції, підтримують, коли я виявляю вимогливість, особливо що стосується ощадливого використання коштів. У результаті вже на цей час ми виконали план надходжень до бюджету. А це — утримання дитячого садочка, будинку культури й клубу, закуплені для шкільної їдальні меблі, підтримка медичних закладів, встановлення вуличних парканів, підсипання вулиць. І тут же сільський голова переходить до «глобальних» питань.


— Про децентралізацію можна говорити багато: є тут і «плюси», і «мінуси», — вважає він. — Але якщо податки залишаються на місцях, то це дає нам дохід, який повертається самим же селянам, і за рахунок якого можемо хоч трохи поліпшити їхнє життя.


Сільський голова зумів залучити в партнери територіальної громади орендарів: АТК, ТОВ «Хмільницьке», «Едельвейс», які не лише використовують землі, а й сприяють соціальному розвитку сіл. Принаймні, коли з’явилася потреба підсипати дороги, з транспортом проблеми не було. Допомогли спонсори фінансами дитячому садочку, ФАПУ. Такі ж розуміння й допомогу надають фермерські родини Бугирів та Іваницьких.


— Усе це, — каже Володимир Герасимчук, — обертається турботою про ветеранів Другої світової війни, яких у нас двоє, малозабезпечені сім’ї. А також можливістю не залишити в біді наших односельців у разі необхідності, учасників АТО, яких у нас майже десять.


Отак молодому сільському голові доводиться бути і сином, і батьком, і братом, і суддею для всього села. На моє здивування це, останнє, він пояснив так:


— Ми тут і за поліцію, і за юристів. На 26 сільрад району є лише четверо дільничних інспекторів поліції. Зрозуміло, що охопити всі села й миттєво відреагувати на всі конфліктні ситуації вони не в змозі. А між людьми, що не кажи, на побутовому ґрунті виникає немало конфліктів. І вони «по правду» біжать до мене. Тож доводиться і «судити», й «милувати». А інколи — особливо старенькі люди — приходять до мене, щоб просто виговоритися, повідати про свої турботи і печалі. Тож мені треба бути і психологом, і дипломатом, і педагогом.


Болить серце у сільського голови, що село вимирає. Розповідає, що в ближньому селі Северинівці нещодавно не стало останнього жителя.


— Для молоді немає роботи. Якби селяни мали більшу підтримку від держави, скажімо, у створенні міні-ферм, то життя тут відроджувалося б, — міркує Володимир Миколайович.


— У нас же й сьогодні селяни тримають по одній-дві, а то й по сім корів і живуть за рахунок молока. Але ж збирачів його в села наїжджає багато, а платять трудівникам мало. У результаті — прибутки в них мізерні. Якби ж створити міні-ферми, то розмова була б зовсім іншою.


І нікуди не дітися сільському голові від розв’язання земельних питань та суперечок.


— Не завжди це нам до снаги, — пояснює він, — причому не з нашої вини, а через недосконалість законодавства. Скажімо, роботяща, ще при силі, людина хоче зайнятися фермерством. Їй потрібна земля, а ми землею за межами села не розпоряджаємося. Натомість Держгеокадастр у Житомирі віддає величезні наділи в оренду на 49 років, і ми навіть не знаємо — кому. Бо той господар — бозна-де, землю передано в суборенду теж хтозна-кому. Наш місцевий селянин б’ється як риба об лід, а я йому нічим допомогти не можу.


— Але нічого, — не втрачає надії Володимир Герасимчук, — не для того гинули наші співвітчизники на Майдані, а мої товариші — під Дебальцевим, щоб ми занепадали духом.

Житомирська область.


Фото автора.