Нотатки кореспондента «Голосу України» з переднього краю протистояння російських та українських військ.

Під прицілом кулеметів

Потрапити на лінію фронту нині просто — дві години машиною від Херсона, і ти опиняєшся між бетонних брил, з яких одне в одного ціляться з автоматів і кулеметів російські та українські вояки. Це два блокпости на адміністративному кордоні Криму та Херсонщини, розгорнуті біля сіл Ставки й Червоний Чабан Каланчацького району області.

На українському блокпості разом із жовто-блакитним державним прапором майорить і стяг десантних військ. А позиції цілком відкрито займають прикордонники та бійці однієї з найбоєздатніших у державі частин — 79-ї аеромобільної бригади, зазвичай дислокованої у Миколаєві.  Бетонні блоки з амбразурами під кулемет на дорозі та БТРи з обох боків автотраси — то лише частина укріплень, помітних неозброєним оком. Далі, ближче до зрошувального каналу та на підступах до села Ставки, помічаєш щойно відриті одиночні окопи — вогневі точки з брустверами. Просто за автобусною зупинкою облаштовано ціле військове містечко: намети для відпочинку особового складу зі спальними місцями, їдальня і кілька біотуалетів.

«Розчулює до сліз»

— У наметах живуть десантники, ми чергуємо на блокпості змінами, а тимчасовий прихисток знайшли в райцентрі Каланчак, де нам надали якусь відомчу будівлю та спортзал, і навіть баню організували. Ставлення людей з навколишніх сіл розчулює до сліз. Несуть нам хто що може: консервацію, цигарки, навіть шкарпетки, — розповідає Олексій, начальник мобільного підрозділу Держприкордонслужби України, який має звання майора. — Наше завдання — перевіряти машини, що проїжджають на півострів та у зворотному напрямку. Стоїмо вже більше тижня, але за цей час жоден водій не обурився нашими діями. Навпаки: виникає враження, що люди раді — Збройні Сили не кинули їх напризволяще, заступивши навалу інтервентів.

На блокпості застав гостей — менеджерів торговельної фірми з Миколаєва Сергія Фарафонова та Антона Іванова. Вони привезли воякам цигарки, генератор та 180 метрів мідного кабелю для облаштування автономної підстанції. Кажуть, скинулися з приятелями вчотирьох і купили все це добро на свої кревні. «Серед бійців на блокпості є наші миколаївські друзі, з якими ми у мирний час грали в пейнтбол. Спочатку сподівалися стати разом з ними — пішли до воєнкомату, але автоматів у руки нам не дали, бо не служили. Тому допомагаємо своїм захисникам, котрі протистоять російській агресії, — пояснює Сергій Фарафонов. — Я в 1990-ті роки жив у Грозному, тому набачився досхочу, як «миротворці» з триколірними нашивками влаштовують «примушення до миру», гатячи з гаубиць по житлових багатоповерхівках. Тікаючи від цього, я оселився в Україні, і не хочу, щоб жахіття війни  тут повторилося».

«Поки в нас не стріляють, і ми не будемо»

Вояки 79-ї аеромобільної бригади охоче спілкуються з журналістами, лише просять не називати їх прізвищ та звань, щоб «п’ята колона» не зашкодила їхнім рідним та близьким. Солдати й їхні командири (останні вже зняли розпізнавальні знаки, знаючи, що снайпери першочергово стрілятимуть саме по офіцерах) обіцяють у разі атаки не відступити ні на крок, полягти, але своїх позицій не здати.

— Жоден з військовослужбовців бригади не відмовився виконувати бойовий наказ і стати на оборону рідної землі. Та всі ми нормальні люди і також хочемо миру. Тож поки в нас не полетять кулі, також не стрілятимемо, — окреслює тактичні плани заступник командира 79-ї аеромобільної бригади підполковник Валерій Курач. — У нас усього вистачає — і набоїв, і сухих пайків, та й місцеві селяни щедро діляться продуктами, допомогли з технікою для облаштування позицій. 

Дорожня «фортеця» сепаратистів, де розмістилися російські вояки без розпізнавальних знаків, але під прапорами РФ, — за три кілометри звідси. Огляд транспорту на українському блокпості триває щонайбільше хвилину чи дві, тому черг на проїзд тут майже ніколи немає. А от на посту «сепаратистів» майже завжди вишиковується вервечка з десятка машин. Водії кажуть, що тут від загороджувачів проїзду з кулеметами і автоматами нерідко відгонить спиртним, вони ведуть себе вкрай агресивно.

Коли я розповів про наміри поспілкуватися з учасниками протистояння на протилежному боці, українські десантники й прикордонники почали мене всіляко відмовляти. Пояснювати, що «чужим» журналістам, там не раді, а на відблиск об’єктива фото- чи відеокамери можуть стріляти без попередження. Каланчацький фермер Сергій Свищ, котрого на українському блокпості за безкорисливу допомогу у вирішенні побутових проблем називають завгоспом, навіть розповів історію про те, як жінка з салону власної автівки зробила кілька знімків на російському блокпості і намагалася проїхати в напрямку Криму. У відповідь їй прострелили шини і забрали фотоапарат.

Я послухав, але від наміру зробити хоч кілька знімків все одно не відмовився. Херсонський побратим-журналіст підігнав свою «Мазду» на півкілометра до сепаратистського форпосту, я вийшов і рушив туди на своїх двох, прямуючи паралельно до дороги й сподіваючись, що затримувати перехожих там вказівки не було. Переді мною вже не просто окопи та бетонні блоки з прапорами РФ, а справжня фортеця. Між відвалами землі від зрошувального каналу по сусідству розташувався пересувний прожектор на вантажівці, по гребеню насипу тягнеться вервечка траншеї, де повно озброєних бійців. Метрів за двісті витяг з кишені фотоапарат, але щойно почав наводити об’єктив, як з блокпоста до мене рушили двоє у російському камуфляжі — один з автоматом, другий з гранатометом(!). Автоматник перевів «калаша» у готовність до стрільби і голосом «гопника» з підворіття гукнув російською мовою із характерним «чалдонським» акцентом: «Е, альо, іди сюди». Удавши, що не розчув його, став неспішним кроком повертатися до машини, чуючи ззаду все те ж розв’язне: «Е, альо!». Колега зрозумів, що пахне смаленим — миттю підігнав свою машину, я стрибнув на сидіння, і він швидко рушив. «Альо» ззаду так і не вистрілило — патруль, напевно, все ж якісь інструкції мав. Трохи вгамувавши адреналіновий шал у крові, зрозумів для себе одне: як би там не склалося у майбутньому, але в країні, де солдати полюють на пішоходів із гранатометом, я жити не хочу.

Фото автора.

Біля села Ставки — прапор України і бойовий стяг десанту.

Заступник командира 79-ї аеромобільної бригади підполковник Валерій Курач.