Японець Хіросі Катаока (на знімку) потрапив до України випадково. Коли вивчав російську культуру в Петербурзі, в одному з архівів натрапив на розділ «Український фольклор». Занурившись, зрозумів, що це зовсім інше, ніж російське, культурне надбання, і почав його вивчати глибше, та так перейнявся, що незабаром опинився в Києві. Тепер Хіросі прекрасно володіє українською мовою, а в себе на батьківщині намагається всіляко донести, що Україна — не Росія.
На зустріч із Хіросі я прийшла навіть трохи раніше, пам’ятаючи про японську пунктуальність, проте він уже чекав. Тож і розмова наша почалася з того, яким було перше враження про Україну і чи не дратує його інколи наша непунктуальність чи необов’язковість. Проте Хіросі каже, що на перших порах було дуже складно впоратися саме з побутовими речами. Приміром, у гуртожитку університету, куди він поселився за чималі кошти, було все доволі вже аскетично. До того ж гарячої води, яка нібито мала бути, по факту не було. Інтернет на відміну від його батьківщини тоді в Україні був дуже повільний, складно було знайти і заклад харчування, де можна недорого та смачно поїсти. Не кажучи вже про бюрократичну машину в державних органах, зізнається Хіросі.
— У нас якщо подаєш якийсь документ, одразу чітко кажуть, буде розглянуто тоді, а відповідь отримаєте тоді. А тут кажуть: ну приходьте, можливо, в цей день, потім переносять на інший, і ще не факт, що взагалі отримаєш відповідь із потрібним результатом.
Тепер, каже Хіросі Катаока, є прогрес. Нещодавно був у районній адміністрації, щоб продовжити посвідку на проживання, то документи в нього прийняли за лічені хвилини. А от те, що посвідку треба продовжувати щороку, зазначає японець, аж ніяк не світова практика. Законодавець мав би переглянути таку норму.
Ще одна проблема українців, на думку іноземця, це те, що вони не вміють планувати на далеку перспективу. Каже, коли працював у Європі, то за рік було відомо, коли вихідний. І це при тому, що українці дуже працьовиті.
Спільним же між українцями і японцями Хіросі вважає ідею сільських хат. В Україні в них завжди була піч з вогнищем (у японців — камаду), яка об’єднувала навколо себе всю родину. В українців вдома висять ікони, у японців — маски, що являють собою дух вогню, оберіг. А ще каже Хіросі, «навколо ваших сільських хат був вишневий садок, а у нашого народу це сад із сакур».
Усе це дуже імпонує японцеві, що саме і займається вивченням фольклору. Втім, щоб його пізнати, треба було спочатку вивчити нашу мову. Каже, коли їхав до України, навмисно не взяв японсько-російські словники. Проте виявилося, що японсько-українських фактично немає. Записався на курси української мови, але оскільки окрім нього там майже не було слухачів, їх згодом закрили. Тоді настирливий японець вирішив проблему кардинально. Він орендував кімнату спільно з українцями і майже обмежив себе у спілкуванні із співвітчизниками. Не обійшлося й без добрих людей, тодішня завідувачка кафедри фольклористики Інституту філології Лідія Дунаєвська давала японському аспірантові завдання писати статті, готувати виступи на конференції, а потім ще й відправила з експедицією на Закарпаття. І вже через рік, каже Хіросі, він фактично оволодів нашою солов’їною. Тож не бачить жодної проблеми і для наших посадовців і вважає, що незнання української — це певна зневага до країни.
А що стосується питання російської мови в Україні, то Хіросі Катаока вважає, що її варто знати так само, як англійську чи французьку, адже це теж мова міжнародна, і такі знання точно не завадять.
Сам же Хіросі Катаока тепер використовує свої знання і досвід, набуті в Україні, для популяризації нашої країни у себе на батьківщині. Приміром, цього літа, перебуваючи в Японії, він виступив там із лекціями про Україну.
Загалом, зазначає, йому часто доводиться роз’яснювати своїм співвітчизникам, що таке держава Україна, які в неї традиції, звичаї, культура. А ще віднедавна Хіросі почав організовувати поїздки—обміни студентів і вважає це також своєрідним містком для пізнання один одного. Бо ж найліпше це зробити під час безпосереднього спілкування. Тим паче кордони дедалі більше розмиваються, люди подорожують, їздять в інші країни працювати, вести бізнес тощо. Одне слово, інтеграція.
Є українська діаспора і в Японії. Тож не дивно, що віднедавна тут, у далекому Токіо, у Всесвітній день вишиванки збираються українці. Приходять, каже Хіросі, і японці, які побували в Україні або ж просто знайомі з нашими звичаями. Часто вони також вдягають українські національні строї. Ще в Японії є день, коли інші народи показують свою кухню. Каже, біля наших яток завжди аншлаг. До речі, коли Хіросі їде в Японію, знайомі часто просять його привезти українських хліба, сиру, інколи навіть везе борщову заправку, щоб там приготувати наш національний бренд. Йому ж самому, зізнався, дуже смакують наші деруни. А ще каже, незважаючи на те, що Японія харчується фактично морепродуктами, там немає оселедця такого, як у нас, і ніхто не їсть його ось так, із цибулькою і картоплею...
Є й інша дипломатична місія в українського японця. Він останнім часом залюбки дає інтерв’ю японським каналам. І не тому, що має себе за телезірку, а тому, що хоче донести правду про Україну, адже російська пропаганда працює і там, у далекій Японії, а місцеві канали часто черпають інформацію з російських агентств. «Я ж їм розповідаю, як є все насправді, хто агресор, чия зброя на Донбасі, хто анексував Крим тощо. Бо я тут живу і все бачу на власні очі, а не через призму росіян».
— Кожного року, коли в Національному університеті, де я викладаю, — канікули, я повертаюсь в Японію, але, побувши певний час там, мене щоразу тягне в Україну, — зізнався на прощання Хіросі. — Україна — це фактично моя друга країна. Тут у мене дуже багато друзів, знайомих, і я не уявляю, що колись звідси поїду, хоча я так само люблю Японію.
Фото надане автором.
