Завершення 2014 року, який нещодавно минув, запам’яталося тим, що ми змогли ознайомитися із законодавчими ініціативами влади в галузі судової реформи. Ідеться насамперед про внесений Президентом України законопроект №1656 «Про забезпечення права на справедливий суд» і про зареєстрований групою народних депутатів тижнем раніше законопроект №1497, присвячений удосконаленню засад організації та функціонування судової влади відповідно до європейських стандартів. Обидва законопроекти вже ухвалено Верховною Радою в першому читанні — хоча законопроект №1497 так і не було розглянуто на засіданні профільного парламентського Комітету з питань правової політики і правосуддя з незрозумілих мені, члену зазначеного комітету, причин.

Найголовніше в обох законопроектах — що право громадян на розгляд їхньої справи в рамках належної процедури незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону, цю базову детермінанту цивілізованого суду, встановлену статтею 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, — пропонується зберегти. Навіть додано, що такий суд має бути справедливим. У наш час, коли нове покоління політиків всерйоз обговорює ініціативи вершити над громадянами та організаціями суд на основі «права сильного», «революційної доцільності» тієї або іншої агресивної групи «активістів», що загрожують судді розправою й диктують йому «потрібне» рішення, або феодального права того або іншого бізнесмена, котрий хазяйнує на частині території держави, намір влади зберегти в Україні законодавчу платформу статті 6 Європейської Конвенції, готовність визнавати європейські стандарти судоустрою й судочинства, — це позитивний сигнал, значення якого для кожного жителя України важко переоцінити. Адже без цього про право приватної власності та свободи від незаконного взяття під варту в Україні можна буде забути.

Заслуговує на підтримку низка новацій законопроекту №1656, які обговорювали вже давно: запровадження ширшої номенклатури заходів дисциплінарної відповідальності суддів на додаток до догани і звільнення, деталізація регулювання системи атестації суддів і кваліфікаційних класів, законодавча деталізація процедур призначення на посади в дисциплінарних органах.

Позитивним є повернення до норм, ухвалених у 2010 році під час мого головування у профільному парламентському Комітеті з питань правосуддя, якими цей комітет втрачає функції розгляду і прийняття рішень у рамках процедури обрання і звільнення суддів безстроково, що є гарантією незалежності судової галузі влади від політичного впливу. З незрозумілих для мене причин ці норми було скасовано Верховною Радою одразу після перемоги Майдану в лютому 2014 року.

Більшість положень законо-проекту стосовно судоустрою і статусу суддів дослівно відтворюють норми, введені Верховною Радою шостого скликання в 2010 році. Відповідно, вони вже отримали оцінку європейських експертів, що забезпечить успішне проходження ними екс-пертизи Венеціанської комісії.

Водночас, у міру прочитання обох законопроектів, постають два великі питання.

По-перше, чому влада не починає судову реформу з головного — реформи положень Конституції, що регулюють питання правосуддя? Адже без цього не вдасться усунути умови для нездорового суперництва ланок судової системи, позбавити Верховну Раду повноважень обирати і звільняти суддів, підняти занижений 25-річний мінімальний вік кандидатів у судді, визначитися, зрештою, з органом, відповідальним за реалізацію функцій формування та ефективності суддівського корпусу, що давно вийшли за рамки застарілого визначення частини 1 статті 131 Конституції, забезпечити головну роль судової влади на всіх етапах вирішення питань суддівської кар’єри. Всі останні 10 років Венеціанська комісія в семи поспіль висновках у 2007, 2009, 2010 та 2011 роках рекомендувала це зробити, а в 2013 році навіть схвалила низку пропозицій зі зміни Конституції України, присвячених реформі системи правосуддя. Тези більшості цих змін аполітичні, необхідність їхнього впровадження в Україні очевидна незалежно від того, яка політична сила перебуває у владі. Тим паче з листопада 2014 року у Верховній Раді України діє парламентська коаліція у складі понад 300 народних депутатів, що становить кваліфіковану більшість для внесення будь-яких змін у відповідні розділи Конституції.

По-друге, через затягування зі змінами Конституції обидва законопроекти обмежуються великою кількістю дрібних поліпшень і, швидше, теоретичних розвідок у правовій лінгвістиці. Поліпшень, які, можливо, могли дати якийсь помітний ефект, якби влада запровадила їх у 2002, 2010 роках. Законопроект пропонує сотні змін, які відберуть повноваження в одного судового чиновника і передадуть їх іншому, такому самому за моральними і професійними якостями чиновнику, допомагаючи робити кар’єру одним і ламаючи — іншим. Але все це ніяк не допоможе сьогодні, в умовах, що значно змінилися, задовольнити високі очікування українців і світового співтовариства стосовно вітчизняної судової реформи.

Законопроектами не пропонується жодного серйозного нововведення, затребуваного часом. А тому вони не можуть дати очікуваних результатів ні в частині підвищення ефективності судової системи, ні в частині зміцнення довіри громадян до суду.

Найбільш показово, що законопроекти навіть не намагаються порушити питання про безпосереднє обрання суддів народом — громадянами України, що мають право голосу на виборах органів влади в межах територіальної юрисдикції відповідних судів.

Усі згодні, що одним із перших кроків судової реформи повинно стати відсторонення парламенту від розгляду і прийняття рішень з кадрових питань у судах. Чотири поспіль висновки однієї тільки Венеціанської комісії (№639 від 2011 року, №588 від 2010 року, №550 від 2009 року та №401 від 2006 року) містять таку рекомендацію.

Питання в тім, кому доручити формування суддівського корпусу. До того ж так, щоб це рішення підвищило якість правосуддя в Україні — й водночас було сприйнято суспільством.

Кілька років тому я мало не в одиночку виступив з ініціативою запровадити в Україні обрання суддів народом, напряму громадянами України, котрі мешкають у територіальній юрисдикції відповідного суду.

Тоді з цим були не згодні багато хто, наводили десятки причин, чому цього робити не потрібно, відстоювали точку зору призначення суддів тими або іншими органами влади, чиновниками.

Аргументи моїх супротивників уже тоді здавалися мені непереконливими. Сьогодні вони здаються смішними.

Наше суспільство продовжує змінюватися. У країні сформувалася практика, коли обурені місцеві жителі або впливові групи ділових людей викидають із кабінетів голів державних адміністрацій, місцевих органів виконавчої влади, начальників міліції, прокурорів. Якщо хтось думає, що те саме не може у близькому майбутньому статися із суддею або цілим судом —  дуже помиляється.

Багато хто із представників влади воліє не помічати практики, що стала регулярною, візитів у судові засідання організованих «груп підтримки» однієї зі сторін судової суперечки, що зовні нагадують то взвод спецназу, те «штурмову бригаду» організованої злочинної групи. Поки що ці «небайдужі громадяни» обмежуються застосуванням у судах димових шашок і навичок рукопашного бою. Хоча за характерними ознаками помітно, що здатні вони на більше і дуже важко їм стримуватися від убивств і руйнувань. Як довго анонімні «командос» в українських судах залишатимуться спостерігачами або хуліганами, не застосовуючи зброю на поразку? Знаючи, що одно-

стайна підтримка інтернет-блогерів, найбільш «розкручених» ЗМІ й вибірково обласканих ними «правозахисників» — монопольних знавців істини в останній інстанції їм гарантована і в цьому разі?

Дві найбільші області України насичені зброєю армійських зразків. Звідти вона не може не поширюватися в усі куточки України. В умовах збройного конфлікту та «інформаційної війни» з регулярними повідомленнями про майбутні вторгнення, теракти і грабежі домовласники і власники підприємств, котрі одержують цю інформацію, як ніколи стурбовані питаннями безпеки свого майна, родин і колективів. А значить, хоч би які зусилля робили правоохоронці, сотні тисяч одиниць боєприпасів, десятки тисяч автоматів і бойових гранат, сотні мінометів, кулеметів, снайперських гвинтівок, протипіхотних мін розійдуться по всіх областях України. Кількість дорослих чоловіків, охоплених вишколом, що мають досвід застосування зброї в бойовій обстановці, помітно зросла й продовжують зростати. Отже, вже зовсім скоро в кожному багатоквартирному будинку, на кожній вулиці, в будь-якій проїжджаючій машині може опинитися стрілецька зброя, вибухові речовини й люди, готові їх застосувати для захисту своїх інтересів — або обмеження чужих.

Тут доречно згадати про рейтинги суспільної недовіри до судової системи, що стабільно перевищують 90 відсотків, і про понад 5 мільйонів щорічно розглянутих судових справ — передусім трудових і соціальних, житлових і податкових суперечок, кримінальних справ і справ про дорожньо-транспортні пригоди, що зачіпають широкі верстви населення.

З урахуванням цього, сумнівів бути не може: небезпека життю, здоров’ю та майну суддів, у тому числі тих, хто пройшов люстрацію, буде стабільно зростати. Як розв’язувати цю проблему? Приставити роту солдатів, бронетранспортер або танк до кожного з понад 700 українських судів? Ресурси армії набагато потрібніше на нинішніх рубежах їх застосування. А головне — навіть армія не допоможе за такого рівня недовіри до судів. Коли «відвідувач», що взявся за зброю в суді, замість протидії громадян, які опинилися поруч, може, як мінімум, розраховувати на їхнє розуміння, а як максимум — на діяльну підтримку.

Україні потрібен справжній злам у суспільній думці стосовно суддів, до того ж невідкладно. Вітчизняній практиці управління відомий тільки один спосіб цього добитися.

Що може радикально змінити суспільну думку про суддів як про чужорідний елемент, переважно спадкоємної професії, націленої суто на отримання матеріальних благ, — водночас безвідповідальної перед людьми й такої, що стоїть над законом?

Що здатне в стислі терміни облагородити «особу суддівської професії», якою для людей стали «колядник» з мільйоном у мішку й молодик на джипі, що збиває ним пішоходів як кеглі в боулінгу? 

Тільки одне: наділення громадян правом негайно «вказати на двері» всім тим, хто їх дратує в суддівській професії. І відкрити двері в суди перед тими, хто заслужив довіру територіальної громади — чесним суддівством або авансом з огляду на інші чесноти: результативну службу суспільству, репутацію мудрої й порядної людини. 

Запровадити пряму виборність суддів народом — для початку у всіх судах першої інстанції. Щоб доля кожного кандидата в судді, всіх без винятку діючих суддів вирішувалася на виборчій дільниці. 

Зробивши цей рішучий крок, ми раз і назавжди знімемо з порядку денного проблему суспільної недовіри до судів. 

Якщо ми дамо людям можливість відкривати або закривати двері в судову систему перед кожним кандидатом у судді — більшість претензій громадян до судової системи зійдуть нанівець.

Хоч би який був результат звернення громадянина до суду — він знатиме, що цього суддю обирав не чиновник, який сидить у столиці, а він сам або його сусід. Що цей суддя не просто так приїхав зі столиці або іншої області, а був обраний за достоїнства і справи, які людям на місцях відомі не з чуток.

І якщо тільки такий суддя на своїй посаді порушуватиме закон, хабарничатиме та й просто поводитиметься по-хамськи у своєму місті, селищі, селі або у столиці країни — ніхто ніколи за жодні гроші й гарні слова його не переобере.

Ворожість до судової системи помітно зменшиться. Адже якщо не поважаєш суддю — чого голосував за нього? Наступного разу голосуй «проти». Все просто і ясно.

Тобто ні 90, ні 80, ні 70 відсотків недовіри до судової системи вже не буде. Не довіряти судам — означатиме не довіряти самим собі. Мало знайдеться бажаючих у цьому зізнатися привселюдно. 

Уже одне тільки розв’язання проблеми недовіри до судової системи — до того ж одноразове — виправдовує негайне за-

провадження виборності суддів усіх судів першої інстанції народом.

Не менш важливе й інше достоїнство виборності суддів. Скільки сказано слів і зламано списів в Україні на користь зміцнення незалежності суддів! Й однаково всі незадоволені. Жодна телепередача, стаття, інтерв’ю не обходяться без «чергових» тез про телефонне право, про тиск на суд, в яких звинувачують усіх чиновників без винятку: від прокурора, міліціонера і депутата — до начальника ЖЕКу.

Про незалежність судді, заборону будь-якого впливу на суд написано скрізь. І в Конституції, і в усіх чотирьох процесуальних кодексах і в законодавстві про судоустрій і статус суддів; навіть Кримінальний кодекс передбачає покарання до 3 років позбавлення волі за будь-яке втручання у здійснення правосуддя. Якщо усього цього недостатньо, щоб відгородити суддів від тиску, — що залишається?

 

Дати кожному судді через вибори на основі загального, рівного, прямого й вільного виборчого права за таємного голосування народний мандат — такий самий, як дається депутатам усіх рівнів і Президентові держави.

Щоб зводив суддю на посаду не парламент, не колегія високопоставлених суддів, а Народ! В українських реаліях це забезпечить вищий рівень незалежності суддів. Тоді порівняно з міліціонером, прокурором суддя почуватиметься, як Президент або народний депутат, а з будь-яким депутатом — на рівних. Якщо суддя буде обраний народом, служити народу, закону, присязі — йому жоден чиновник, жодне «телефонне право» будуть не указ.

Запровадивши пряме обрання суддів народом, ми зробимо максимум із того, що тільки можливо у світовій практиці держави і права для зміцнення незалежності наших суддів. І зможемо, нарешті, заспокоїтися щодо цього — разом із зарубіжними критиками України та українських суддів, жоден з яких більше не зможе скаржитися на нестачу незалежності, низький статус або несправедливу процедуру зайняття посади.

Тільки обрання суддів народом дасть змогу окремим, надмірно впевненим у собі суддям позбутися зарозумілості стосовно «людини з вулиці». Хоч би який чесний і відповідальний був іспит для кандидата на суддівську посаду, коли його приймають чиновники або інші судді — це одне. А коли цей суддя здасть ще й іспит перед власним народом, на виборчій дільниці — це зовсім інше. Такому судді, навіть 25-річному, вистачить розуму не принижувати громадянина, що прийшов до суду. Тому що розумітиме, що своїм суддівством він зобов’язаний не чиновникам, а цьому самому громадянинові, котрий звертається до суду, його родині, його сусідам, його колегам. Неважливо, приїхав громадянин на машині чи на тролейбусі, дорого чи просто він одягнений — він виборець цього судді. І в будь-яку погоду, за будь-якого настрою цей суддя буде його поважати. Тобто дається потужний стимул становленню суддівської етики, яку мало викласти в Кодексі й видати глянсовою брошурою — її потрібно навчити, до того ж так, щоб запам’яталося як треба.

Ще один важливий чинник — це зміцнення суспільних почуттів і причетності до своєї держави, і безпосередньо до суду й правосуддя, про яке сьогодні багато мовиться. За-провадивши всенародну виборність суддів, ми в кожному українці зміцнимо громадянський обов’язок, почуття причетності до держави та її долі.

Ми додатково підсилимо цей чинник, якщо дамо громадянам, яких набереться досить велика кількість, право ініціювати відкликання обраного ними судді на дострокових виборах.

Коли вирішують за тебе, хоч би як красиво це пояснювалося й подавалося, — це одне. Коли вирішуєш ти сам — це принципово інше. Громадяни більше дорожитимуть і своїм судом, і своєю країною. Гадаю, сьогодні це особливо важливо. 

Не розділяю думки про легковірність виборців стосовно кандидатів у судді в їхньому рідному місті або районі. Адже це — не вибори депутата, котрий один із багатьох проголосує за або проти компромісного рішення, наслідки якого відчутні не одразу і не всіма. Це вибори судді, в юрисдикції якого ти і твоя сім’я живуть і працюють, який в один прекрасний момент може або захистити майно кожного зі своїх виборців, або допомогти відібрати його; залишити громадянина або його кривдника на волі, або відправити за ґрати. Ставки набагато вищі! Досить просто пояснити це людям в інформаційній кампанії. У нас мудрий народ, і він буде доволі скрупульозний у такому виборі.

Усе вищевикладене свідчить: в Україні треба без зволікання запровадити виборність суддів народом. Вносити зміни в Розділ 8 Конституції, в законодавство про судоустрій і статус суддів, у закон про Центральну виборчу комісію, приймати спеціальний виборчий закон. 

Адже прийняти принципове рішення — це тільки перший крок. Не менш важливо, як саме народне обрання суддів буде реалізовано. Воно повинно бути по-справжньому демократичним: народ не сприйме жодних «половинчастих заходів», на кшталт призначення суддів на випробний термін Верховним Судом, комісією, що складається із суддів, або іншим державним органом — щоб народ уже потім, із цього, сформованого чиновниками, переліку, обирав суддів на певний строк. Такі пропозиції будуть висміяні людьми як «чиновницьке окозамилювання» і не отримають довіри. 

Натомість механізм має бути простий і чесний: судді всіх судів всіх спеціалізацій першої інстанції повинні обиратися строком на 5 років, із правом повторного переобрання.

Вибори повинні пройти на кожну суддівську вакансію, що є або з’явиться в майбутньому в місцевих судах на всій території країни. Діючі судді повинні отримати право балотуватися на вакантні посади автоматично. Кандидати ззовні повинні отримати право балотуватися на посади суддів судів першої інстанції — за умови успішної здачі ними кваліфікаційного іспиту. Організацію і проведення такого іспиту, щоб уникнути недовіри, можна доручити міжнародній консалтинговій компанії з бездоганною репутацією й багаторічною практикою таких заходів. Разом з освітнім і віковим цензом для кандидатів це відгородить суддівську професію від безграмотних і недалеких людей. 

Із метою мінімізації витрат вибори суддів необхідно буде сумістити з виборами депутатів відповідних місцевих рад, максимально об’єднавши організаційні й технічні аспекти.

Щоб всенародне обрання суддів не стало об’єктом маніпуляцій із грошима і пресою, можна заборонити кандидатам будь-які форми асоціювання з політичними партіями, а якщо не допоможе — й агітацію як таку. За кваліфікованого кандидата в судді повинні агітувати його або її репутація та ерудованість.

Територія виборчих округів на виборах суддів повинна точно збігатися з територіальною юрисдикцією судів. 

Безумовно, все це вимагає зміни чинної Конституції. Але краще найближчим часом прийняти такі зміни, ніж через кілька років отримати правозастосовну систему, зовсім не здатну забезпечити виконання основних функцій права, яку бойкотує суспільство. 

В умовах високих суспільних очікувань і невеликих строків, відведених для реформ більшістю експертів і зарубіжних кредиторів України, варто сфокусувати всі зусилля саме на реалізації викладеного вище механізму обрання суддів народом, а не на нескінченній перебудові судових ланок, перерозподілі повноважень усередині судової системи й змаганнях у витонченій словесності, якими займалися останні 20 із лишком років і, судячи зі змісту останніх законопроектів, мають намір займатися далі.

Люди вже починають здогадуватися, що «від перестановки доданків сума не міняється», що кожна чергова перебудова судів і перевішування табличок допомагає лише задовольнити особисті амбіції й корисливі інтереси того чи іншого керівника судового органу. А користь суспільству від них не більша, ніж від будівництва пісочних замків малюками в найближчій пісочниці. Незабаром про це почнуть уже в обличчя говорити ініціаторам таких реформ.

Тому першочергові структурні зміни повинні бути мінімальними: переглянути кількість штатних одиниць у місцевих судах першої інстанції для того, щоб жоден суддя не залишався недозавантаженим, водночас кожен суддя мав можливість якісніше розглядати справи. Відповідні стандарти й формули давно пропра-цьовано фахівцями. Якщо гранично спростити, необхідно, щоб на кожного суддю припадало, наприклад не менш як 

6 і не більш як 8 тисяч жителів, не менш як 15 і не більш як 30 судових справ середньої складності щомісяця. Там, де судді «недозайняті», — скоротити число штатних одиниць, передавши їх у більш густонаселені, але менш забезпечені суддями райони. А щоб суди не захлиналися в кількості справ, викреслити із предметної юрисдикції судів усім відомі категорії малозначущих справ, яких в Україні щорічно накопичується сотні тисяч.

З урахуванням демографічних реалій в Україні, у більшості районних в області місцевих судів повинні трудитися не більш як 3 судді.

Прогнозовану критику міжнародних структур стосовно обрання суддів народом варто сприймати конструктивно. 

По-перше, тому що експерти з Німеччини, США або Франції по-своєму праві у своїй критиці: виходячи з реалій життя в цих країнах, призначення суддів самими суддями або експертними органами із суддівською більшістю набагато переважає обрання їх на виборах. Адже в цих країнах уже багато десятиліть поспіль і близько немає того переліку й масштабу проблем, які є домінуючими в кризі української судової системи. 

На жаль, щодо судового захисту основних прав людини в Україні й сьогодні залишаються невирішеними питання, які, приміром, у Великій Британії було вирішено ще в 1215 році. Там права людини обмежував абсолютний монарх і його почет, в Україні — високопоставлені чиновники, олігархи, лідери недержавних збройних формувань та організованої злочинності. Надто багато хто із цих панів поки що не готовий повною мірою сприймати громадянина або підприємство як таких, що володіють невід’ємними правами, а суддів — як арбітрів застосування законів в останній інстанції, чиїм рішенням потрібно підкорятися. 

Поки цей стереотип в Україні не переборено — ті завдання, які цілком правильно ставлять європейські експерти перед українською судовою реформою, технічно недосяжні. Не вдасться ні значно підвищити якість роботи судів, ні виконати «нормативи» судової реформи Ради Європи, ЄС і МВФ, якщо спочатку не взяти «нижню планку» якості суддівського корпусу й судочинства. А цього не зробити без радикальних і важких кроків, таких як запровадження обрання суддів народом, англо-американської моделі інституту присяжних тощо.

По-друге, в міжнародній практиці, нехай і нерівномірно, але представлено обидва методи формування суддівського корпусу: і відомчого призначення, і обрання народом. У Сполучених Штатах Америки, в 23 із 50 штатів, судді 1-ї та інших інстанцій обираються народом, до того ж на строки від 6 до 10 років. Серед них громадяни обирають суддів у таких штатах як Нью-Йорк, Вашингтона, Іллінойс, Пенсільванія, Джорджія, Техас — тобто в аж ніяк не малозначущих чи «відстаючих» штатах. До того ж у 8 штатах судді обираються за посередництва політичних партій, а в 15 — без участі політичних партій. Обрання суддів було запроваджено не політиками на виборах, а після всебічного обговорення конституційними асамблеями одного за одним 23 американських штатів у середині XІX століття, коли в країні, що розвивалася, після завершення війни за незалежність потрібно було зменшити корупцію, покінчити з безправ’ям, підняти довіру людей до влади і до судів зокрема. На жаль, майже через два століття, коли цивілізований світ пішов далеко вперед, Україні доводиться розв’язувати ці проблеми. Але якщо їх не розв’язувати, ми з кожним роком будемо дедалі більше відставати від розвинених країн.

Важливо, що в зазначених штатах США процедури обрання суддів народом зберігаються вже понад 150 років, хоча в американській демократії вони регулярно піддаються щонайретельнішому, критичному аналізу й обговоренню. Зберігаються тільки тому, що їх «плюси» надто переважають їх «мінуси». Показово також, що «проти» виборності суддів виступають організації юристів і самих суддів, а «за» — більшість громадян.

У Швейцарії, в декількох кантонах, суддів обирає народ. Також в Японії судді Верховного суду проходять процедуру обрання народом, щоб залишитися на посаді, відпрацювавши певний строк. Усе це не просто сталі, а процвітаючі, знамениті демократії.

Тому неправі ті, хто вважає зарубіжну практику призначення суддів автоматичним конвеєром єдиного зразка, незмінним поза залежністю від соціальних, політичних і історичних відмінностей.

Зрештою, час «зірвати маски» і назвати речі своїми іменами. У найбільш розвинених і успішних демократіях воліють призначати суддів, а не обирати, щоб відгородити «суддівське шанування права» від «залежності від виборців». Тобто замість «хорошого» вибирають «відмінне». В Україні нам ще доведеться десятиліттями формувати справжнє шанування права в суддівському середовищі. Тому сьогодні ми можемо вибирати лише між «залежністю судді від виборців», значна кількість і відмінності інтересів яких не перешкодять розумному судді підкорятися тільки праву, і залежністю судді від цілком конкретних впливових заступників, нехай навіть і в судовій системі, які не залишать цьому судді жодної можливості, крім служіння їм особисто, не оглядаючись на закон, а в іншому разі — викинуть його геть із судової системи.

Тобто, щоб через десятиліття отримати можливість вибирати між «хорошим» і «відмінним» правосуддям, Україні нині потрібно зробити вибір між «хорошим» і «поганим». Для мене вибір очевидний. Я — за пряме обрання народом суддів першої інстанції і негайне внесення відповідних змін у Конституцію України.

Що ж до зазначених законопроектів — і №1656, і №1497, — то їх обидва потрібно розглянути на пленарному засіданні Верховної Ради відповідно до вимог Регламенту. Дрібні поліпшення також необхідні. Але без серйозних новацій, які поки що відсутні в законопроектах влади, — це тупцювання на місці.

Сергій КІВАЛОВ, народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики і правосуддя.