Попри наполегливі спроби деяких наших політиків розбурхати пристрасті всередині країни, увага минулого тижня все-таки була прикута до подій, які розвивалися далеко від наших кордонів — виборів президента США. І це логічно, бо можна скільки завгодно роздувати щоки, бундючачись своєю «самодостатністю», але без підтримки закордонних партнерів у нинішній ситуації наші втрати й жертви були б співмірними зі сирійськими. А США — це наш найвпливовіший партнер, який не завжди був послідовним, але незмінно впливав на хід будь-яких переговорів. Більшість українців прагнули перемоги пані Клінтон, закономірно сподіваючись на спадковість хоча й недостатньої, але все ж проукраїнської політики Білого дому. Дональд Трамп у своєму жорсткому протиставленні кандидатці від демократів зробив чимало болісних та тривожних для нас заяв. Тому тривога зрозуміла, але вибори минули, й потрібно робити тверезі висновки, а вони не такі категоричні.
Тож кілька загальних тез із подальшою прив’язкою до наших інтересів. Трамп до і після виборів — це дві абсолютно відмінні постаті. Він достатньо цинічний, щоб не надто перейматися своїми передвиборними обіцянками.
Його завдання — стати ефективним президентом сильної та впливової Америки, яка не допустить, щоб якийсь «гондурас із ракетами» міг диктувати свій розподіл сфер впливу в світі. Друге — новий президент є висуванцем консервативної Республіканської партії, а основну підтримку в ній має від жорсткого рейганівського крила. Він потенційно міг би спробувати вийти з-під партійного впливу, але на цей випадок у США є гігантський досвід стримувань і противаг, а в республіканців — більшість в обох палатах, але до прямого зіткнення позицій навряд чи дійде, принаймні в сфері зовнішньої політики. Давайте згадаємо, для чого в США такий часовий розрив між днем виборів та датою інавгурації — для навчання й підготовки вчорашнього кандидата й завтрашнього лідера світу. Трамп ніколи не відзначався пізнаннями в зовнішній і безпековій політиці, тож зараз саме у цій сфері його найактивніше готують до майбутньої місії.
Український політикум та самозвані «експерти» на цьому фоні подарували нам чимало прикладів смішного інфантилізму. Всі, хто за кілька годин до оголошення результатів запевняли нас у неминучій перемозі Клінтон та обзивали її суперника мало не «агентом Путіна», раптом прозріли «заднім числом»: переписали свої вчорашні прогнози й оцінки та, натомість, почали звинувачувати владу й дипломатів у «однобічній та недалекоглядній політиці» підтримки сторони, яка програла. Насправді ж Президент і вся вертикаль дипломатичної служби жодного разу не висловили прямої підтримки комусь із кандидатів. Паралельно з організацією зустрічі із Хілларі Клінтон наш протокол готував аналогічну розмову і з Дональдом Трампом. Йому тоді такі публічні переговори були невигідні в контексті виборчої кампанії, тож зустріч не відбулася, але в США було чітко зафіксоване бажання Президента України зустрітися з обома лідерами перегонів. Зараз наш посол у цій країні Валерій Чалий (який, до речі, був почесним гостем на форумах республіканців) уже опрацьовує з потенційними членами нової адміністрації перспективу візиту Петра Порошенка на перший місяць після інавгурації. До того ж на фоні обструкції, яку й досі демонструють Трампові більшість лідерів ЄС та інших світових гравців, позитивна реакція України виглядає доволі контрастно. І ще: наших друзів у команді Трампа таки більше, ніж противників, хоча є й такі. Але запущена в наш інформаційний простір теза, що проросійський політтехнолог Януковича Пол Манафорт буде мало не керувати всією зовнішньою політикою США, вражає своєю тупістю.
Після нетривалих спроб вибудувати якісь правила гри з Путіним (їх може й не бути, якщо Росія використає фактичне міжвладдя в США для особливо жорстоких дій у зонах спровокованих нею конфліктів) рейганівська оцінка про Росію як імперію зла здомінує неминуче. Але це зовсім не означає, що нова американська влада автоматично сприйме Україну своїм союзником та партнером. Є доволі потужні групи істеблішменту, які схильні перетворити Східну Європу на своєрідний плацдарм геополітичного зіткнення (що вже сталося в Сирії). Тому потрібні неймовірні зусилля для збереження саме суб’єктності, а не об’єктності для України в цих процесах. Для успіху є достатньо передумов, хоча й ризиків не менше. Один із них нерозуміння багатьма нашими політиками принципу: «Не нашкодь!»
Пунктом другим серед пріоритетних подій минулого тижня у нас схильні називати скандальну відставку Міхеїла Саакашвілі з посади голови однієї з обласних державних адміністрацій. Але я переконаний, що знаковою ця подія стала лише за рівнем шумових ефектів та розголосом на нашому телебаченні, яке вже звиклося до «гарячих пиріжків» американської виборчої кампанії й не може обходитися без подібного допінгу. У даному випадку добре помітні акторські здібності головного персонажа (він дуже вмілий популіст і, головне — так захоплюється, що сам починає вірити тому, що буквально щойно придумав) та гарно виписаний сценарний план. Зверніть увагу, як вибудовується канва — нам не дають забути про доволі маргінального в масштабах України персонажа: постійне створення інформаційних приводів, яке йде ніби по наростаючій і приковує до себе увагу. От тільки є одна проблема на відміну від своєї діяльності в Грузії, у нас пан Саакашвілі взагалі нічого реального не зробив, а весь час випливати лише на гучних заявах і звинуваченнях (нехай навіть деколи й справедливих), то для цього в нас є свої власні, ближчі й зрозуміліші українцям опозиційні політики. Саакашвілі, якого ми потенційно сприймали як гравця вищої ліги, що тимчасово сидить на лаві запасних, раптово виявився уже реальним гравцем на полі, але в другій лізі, де йому доведеться відвоювати не місце у владі та великій політиці, а спробувати вижити серед галасливої й маргінальної позапарламентської опозиції. Навіть наближення до рівня «Батьківщини», Опозиційного блоку чи Радикальної партії можливе лише за гучністю заяв і то на короткий період, доки не закінчаться чи не затруться штучні інформаційні приводи. Тактика влади на його ігнорування цілком виправдана, адже підняти політика третього ешелону до рівня лідерів може лише їхня пряма з ним дискусія. Тому є сенс витримати паузу, а десь через місяців шість-вісім таки поставити невинне питання: куди ж пішли реальні гроші, які при значно менших можливостях доволі ефективно використовувалися в інших областях, а на Одещині їх ледве вистачило на поверхове латання однієї дороги. Замість політичної дискусії мають сухо прозвучати результати фінансового аудита, який уже давно був запланований на кінець цього року. На цьому й завершиться серіал під назвою «грузинський феномен в українській політиці».
Від проблем далеких, на які наш вплив незначний та опосередкований (американські вибори) та суто маргінальних (відставка голови обласної адміністрації) перейдемо до буденних, але реальніших. Найперше — діяльність народних депутатів України під час тижня, призначеного для роботи в парламентських комітетах. Достатньо лише зайти на сайт Верховної Ради в рубрику «тижневі графіки засідань комітетів», щоб ще раз переконатися в необхідності провести анонсовану Головою Верховної Ради Андрієм Парубієм парламентську реформу. Один із її пунктів це ліквідація так званого комітетського тижня й перетворення його на пленарний. На минулому засіданні, спеціально для комітетів відведеному, запланували лише два комітети. У бюджетному комітеті готували висновки про відповідність бюджетному кодексу питань відання інших комітетів це переважно попередня робота, яку проводять апарат та окремі депутати за відсутності кворуму на засіданні, щоб потім винести весь масив одним пунктом на голосування комітету в середу пленарного тижня. Антикорупційний комітет розглядав дії правоохоронних органів щодо розслідування злочинів колишньої влади проти активістів на Майдані зимою 2013-2014 років. Керівництво парламенту та окремі активні члени комітетів брали участь у міжнародних форумах, організовували комітетські слухання, круглі столи та наради, досліджували якість нових озброєнь для армії тощо.
Усе, що мало бути, але не виконано минулого тижня, активно доганятимуть поточного на засіданнях комітетів у середу та «з коліс» обговорювати в сесійному залі.
Цього ж тижня очікується принаймні одне гучне політико-правове питання щодо зняття депутатської недоторканності з народного депутата Вадима Новинського. Хоча надмірна сенсаційність тут теж викликана поверховим знайомством коментаторів із суттю справи. Прокуратура не вимагає права на затримання та арешт депутата, бо в такому випадку він, цілком прогнозовано, міг би просто не повернутися в Україну та не став би важливим фігурантом у значно ширшій кримінальній справі щодо злочинів режиму Януковича, а в перспективі й Путіна. Натомість пропонується лише зняти юридичну недоторканність, тобто надати можливість слідчим відкрити та розслідувати кримінальну справу вже не за фактом злочину, а проти конкретного звинувачуваного, проводити допити, обшуки, виїмки та перевірки. Але саме таку відкритість для правосуддя всі депутати обіцяли своїм виборцям, коли ще йшли до Ради. Тому, попри суспільний резонанс, питання може пройти в Раді доволі спокійно, хіба опоненти обміняються гучними звинуваченнями, але до цього нам уже не звикати.
Загалом на цей тиждень плани доволі великі, виконати вдасться, очевидно, не все, але розгляд питань тематичними блоками все ж не дасть йому скотитися до числа неефективних. Головними блоками мають стати теми фінансової політики, правоохоронної діяльності й інфраструктури, а також низка законопроектів, необхідних для прийняття бюджету. Є надія на прийняття президентського законопроекту про повернення коштів власникам банківських вкладів, а також виправлення непродуманих норм так званого закону Савченко. Але необхідність повернутися від залатування дірок до кодифікації законодавства та цілісних реформ стає все актуальнішою. Тенденція епізодичного та часткового розв’язання проблем, на жаль, збереглася й у планах на поточний тиждень.
І на завершення тезисно про кілька інших знакових тенденцій. Оцінка електронних декларацій повертається в більш конструктивне русло. Як я і писав минулого разу, більшість декларацій народних депутатів входять переважно до сфери компетенції не НАБУ, а ГПУ та фіскальних органів. Наскільки мені відомо, вони зараз шукають підходи, як проводити розслідування за обставин, коли існує необмежена недоторканність та вибудовується певна кругова порука. І буде це не так уже й просто. Цікавість преси та суспільства закономірно змістилася від публічних осіб, якими є Президент, депутати та міністри, до чиновників і, головне, суддів та правоохоронців, а тут корупція особливо тотальна й небезпечна. Після перших емоційних заяв від наших закордонних партнерів («Як можуть посадовці так розкошувати в такій бідній країні!») почали звучати серйозніші оцінки, зокрема й МВФ, стосовно того, що вся ця задекларована розкіш — лише верхівка айсберга. Нам запропонували допомогу в виявленні прихованих за кордоном і в офшорах активів та в проведенні чесного розслідування. Антикорупційні та правоохоронні органи виявили зацікавленість, а деякі «професійні борці з корупцією» щире обурення. І це ще один доказ, що така технічна річ, як електронне декларування може кардинально змінити наше суспільство. Навіть, якщо не вдасться покарати всіх винних (оскільки закон зворотної сили не має, багатьом пощастить викрутитися), ми вже не зможемо знову скотитися до тотальної й безкарної корупції.
Ще одна тенденція минулого тижня — це низка протестних акцій, переважно біля стін НБУ, але здебільшого силами партійних активістів та типових учасників проплачених мітингів. Реально постраждалі особи, як правило, від участі в таких акціях дистанціюються. На цьому фоні доволі грізно прозвучала заява СБУ про підготовку дестабілізації в країні певними політичними силами на замовлення Кремля. Заява була сприйнята переважно скептично. І думаю, що дарма. Так звані файли Суркова — автентичні, цього вже не піддає сумніву жоден серйозний експерт. Але це лише частина масиву інформації. І висміяний багатьма план «Шатун», насправді є лише однією з пропозицій, а не остаточним документом. То чи це можливо, щоб відомі громадські активісти та маститі політики свідомо або несвідомо втілювали кремлівські плани? Зі свого попереднього політичного досвіду можу стверджувати, що це цілком реально. Але щоб підозри перевтілилися в реально сприйняту загрозу, СБУ повинна уникати голослівних заяв і за результатами оперативної розробки назвати конкретні факти та прізвища й провести необхідні арешти. Ми все ж живемо у воюючій країні, тому швидкість та жорсткість реакції має стати неодмінним атрибутом дій силових структур. А поза всіма цими гучними подіями й скандалами країна продовжувала жити й працювати. Не у всьому щасливо й ефективно, але з надією на краще.
Тарас ЧОРНОВІЛ, політолог і незалежний експерт.
