Після демобілізації з лав Збройних Сил України повернувся до роботи наш власний кореспондент у Львівській області Богдан Кушнір. Позаду 15 місяців служби в армії, з них п’ять — у зоні АТО. Продовжуємо друкувати нотатки нашого колеги про армійські будні.
Атака на блокпост
Перші сонячні промені сріблили траву край дороги, коли підполковник із групою солдатів під’їхали до блокпоста.
— Хто такі? — перегородив дорогу грізний шаолінь, обвішаний гранатами і запасними ріжками.
— Гей, ти, окунь, — біжи в бліндаж, поки іграшок не розгубив, — порадив офіцер. — Зараз почнеться обстріл.
— Звідки знаєте?
— Вуха протри, ану побігли, — наказав підполковник і віддав команду двом своїм солдатам висунутися на дві сотні метрів уперед.
Щойно забігли в бліндаж, як на поверхні розірвалися снаряди. Гатили прицільно, вогонь щільною завісою накривав першу лінію оборони.
— Це на годину — не менше, — подумав підполковник і влігся на вільний лежак біля солдатів поріділого взводу.
Лежали мовчки, час від часу якийсь балагур кидав веселі фрази, чим викликав загальний сміх.
— Кок, а кок, що нині на сніданок? — допитувався в кухаря, що останнім зайшов у бліндаж. — Я їсти хочу.
— Виглянь на вулицю, польову кухню розфігачили, добре, що живий залишився.
— Кок, а сало ще є?
— Хлопці, скажіть щось нашому ненажері, у мене спина мокра, а йому їсти подавай.
— Кок, а що нині на обід? — не здавався дотепник.
— Тушонка коров’яча з цибулею і хлібом.
Над бліндажем здвигалася земля. Дерев’яні настили рухалися, немов живі. В повітрі пахло димом і порохом. Солдати прислухалися до перепалки Васі-балагура з кухарем, забувши на мить, що відбувається над їхніми головами.
— Кок, а кок, тебе Крава не змушував їсти кашу, яку ти вариш?
— А що?
— Генерал змусив зама по тилу з’їсти цілий казанок.
— Брехун ти, Васю.
— Я на власні очі бачив, як підполковник запихався шрапнеллю № 10.
— Не вигадуй.
— Бігме Боже, — перехрестився Вася. — Чого розхвилювався, кок?
— Я нормальну кашу варю, за добавкою прибігаєте?
— І я про те, не хвилюйся, якщо змусить, допоможемо з’їсти.
— Та ну тебе в пень, там гатять, як у пеклі.
— Кок, я їсти хочу.
— Візьми сало. Он, на поперечці, засолене висить.
Ураз затихло, артобстріл припинився.
— Ану, шаоліні, підйом, — скомандував підполковник.
— Ти хто такий? — запитав Вася.
— Кінь в пальто, я кому сказав, всі в окопи, зараз почнеться.
Командний голос підполковника діяв магічно. Всі дружно подалися до виходу. Щойно залягли в окопах, як удалині показалася ворожа піхота. Йшли, як на параді, навіть не пригинались. Із флангів і зсередини БТРи поливали окопи вогнем.
— Не стріляти, ближче підпустити, — скомандував.
Відстань дедалі скорочувалася. БТРи припинили стрільбу, очевидно, на тому боці подумали, що після годинного обстрілу в окопах нікого не залишилося.
За двісті метрів від окопів підполковник крикнув:
— Вогонь!
Стовп вогню і диму враз накрив ворожі шеренги. На лівому фланзі запалав БТР, піхота залягла. Враз вогонь припинився, запрацювала наша артилерія. Противник почав відходити назад, залишаючи на полі бою згорілу техніку.
До підполковника підійшов Вася.
— Звідки ви знали, коли почнеться атака? — здивовано запитав.
— Поки дехто кока мордував, мої хлопці висунулись за 200 метрів від окопів у бік противника і спостерігали.
Коли гора не йде до Магомета
Командир приїхав на передову. Піднялись на висотку, що панувала над блокпостами. Батальйон накривали «Градами». Обстрілювали з двох пунктів. Він набрав артдивізіон:
— Синку, ану всип їм по перше число.
— Заборонено, кажуть мовчати.
— Під мою відповідальність.
— Буде зроблено.
За п’ять хвилин пролунали залпи у відповідь. На позиціях противника вгору піднялося яскраве зарево, потім усе стихло.
— Поїхали в батальйон, — наказав.
Обіч дороги, немов гора металобрухту, стояли три БТРи. Біля штабу батальйону стояв накритий маскувальною сіткою підбитий танк.
— Що тут робиться? Металобрухт заготовляєш? — потиснувши руку комбату, запитав генерал.
— Ремонтники відмовилися приїхати. Кажуть, тягни на рембазу. А це за сто кілометрів.
— З’єднай із начальником рембази, — владно наказав.
— Полковник слухає, — почулося в трубці.
— Полковнику, візьми трьох заступників, ремонтну бригаду і чеши на блокпост. Поки три БТРи і танк не зрушать з місця, з передка ані на крок. Я залишаю підполковника, хто до закінчення ремонту захоче залишити розташування батальйону, буде заарештований. Запитання?
— Нема, все буде зроблено.
— І намотай на вус, ще одна скарга — і служитимеш на передку.
Коля і Вася
Коля і Вася, два сільські парубки, працювали на екскаваторі, який рив окопи. Солдати його називали «крокодилом». Коля інтелігентний, а Вася — звичайний сільський хлопчина. Вони досить вдало доповнювали один одного.
Одного разу, коли спускалися з гірки, відмовили гальма. Хлопці протаранили блокпост, але екскаватор урятували.
Вони копали окопи навіть під обстрілами. Відірвало колесо, загинув ротний, поранили взводного, а вони копали.
— Киньте, — їм кричали, — заховайтесь!
А вони все копали.
Після бою поїхали ремонтувати «крокодил». Чекали п’ять днів. Спали і чекали. Вранці збиралися і вибігали на вулицю — чи за ними не приїхали. І ніколи ні на що не нарікали. Знайомий зателефонував комбату: забери їх, скільки можна мучити людей. Тільки тоді приїхали за екскаваторниками.
Двійник Вакарчука
Цей комбат був схожий на Славка Вакарчука як дві краплі води. Коли наші хлопці з ним знайомились, той одразу заявив:
— Я не Вакарчук.
Його бійці сиділи на землі й нервово курили після рукопашного бою. Бій був запеклий. Спочатку стріляла артилерія. Потім — міномети, а згодом пішла в атаку піхота. Два танки вийшли один на один — і обидва промахнулися. А далі пішли в рукопашну. У хід пустили все, що було під руками: ножі, саперні лопати, металеві прути. З півгодини билися — і обидві сторони відійшли. Висоту наші захистили.
Руки, голови в багатьох солдатів були забинтовані. Побачивши гостей, вони взялися пригощати, чим Бог послав. Дуже смачним було сало, полите укусом, із цибулею. Відварили картоплі з оселедцем. Годинник показував 13.00 — час обіду. Противник знову почав артобстріл. Комбат здивувався і зателефонував на ту сторону:
— Гей, ви, чурбаки, котра година?
— Усе зрозуміли — обід. Війна війною, а обід за розпорядком, — почув комбат у відповідь.
Після обіду гостей попередили:
— Маєте 15 хвилин, щоб залишити зону обстрілу. Зараз почнеться спочатку.
З передка наших вивіз солдат у шапці-ушанці і з козацькими вусами. Віртуозно крутив баранку між деревами.
— Класний водій, — промовив хтось.
— Я ветеринар, — каже той, — а водійських прав досі не маю.
Полковник завжди йшов першим
Процедура вивезення вантажу-200 з території противника напружена і тривожна. За чотири місяці служби у центрі військово-цивільної співпраці на передку полковнику Олександрові Савенку доводилося разів вісім їхати на той бік і забирати тіла загиблих солдатів.
Перед тим усі проходили інструктаж. Хто де стоїть, як рухатися, щоб не закрити видимість групі підтримки. Він завжди йшов першим. З того боку тіла передавали афганці, громадська організація яких виконувала цю гуманну місію. Вже звично полковник побачив старих знайомих, перекинувся кількома черговими фразами. Тіла перевантажили у спеціальний фургон і відправили для проведення судово-медичної експертизи.
Ніби все пройшло без ексцесів. Всі полегшено здихнули. Обличчя полковника не видавало жодного хвилювання.
Уже згодом, на базі, розпитував полковника Олександра Савенка про деталі цієї процедури. Він був на диво спокійним, лише обличчя — чорного земного кольору. Це єдине, що видавало його хвилювання.
Олександр Савенко родом із Донецької області. Після закінчення військового училища пройшов шлях від командира взводу до командира полку. Вийшов на пенсію. Жив на Західній Україні. Коли почалася війна, знову пішов в армію. В секторі командував центром військово-цивільної співпраці — допомагав мирним людям пережити лихоліття війни. Інтелігентний, освічений, він з усіма міг знайти спільну мову. Справжній полковник. Служив на совість.
Юна україночка.
Фото автора.
