На цих курсах не соромно, а навіть почесно бути «другорічником». Їхні слухачі не тільки здобувають знання, а і знаходять однодумців. У Дніпрі вже четвертий рік поспіль охочі можуть безплатно вивчати українську. Цьогоріч заняття стартували у жовтні — дорослі учні щопонеділка збираються у Центральній міській бібліотеці.
Ідея із Києва
Леся Скорик, яка вже давно викладає на безплатних курсах української, за фахом — журналіст, та наразі працює на себе, готуючи дітей до ЗНО. Вона розповідає: ідея подібних студій належить колишньому народному депутату Олесю Донію. Спочатку такі уроки стартували в Києві, згодом знайшлися волонтери і в інших містах країни. Долучився до руху і Дніпро.
Як каже пані Леся, така її вчительська діяльність розпочалася досить несподівано. «Чотири роки тому мені зателефонували і повідомили, що нарешті стартували курси з вивчення української, на які я записувалася. Дуже здивувалася, адже нікуди не зголошувалася, тим паче, що сама цілком можу викладати рідну мову. З’ясувалося, що мене як волонтера записав друг. Коли сказала, що можу навчати інших, координатор курсів Надія Вовк відповіла, що звернеться за потреби. Перший рік була викладачем на заміну. На другий стала основним лектором. Тоді у залі зібралося понад 80 людей, перша думка була: «Господи, що робитиму, така велика аудиторія». Потім їх поділили на менші групи», — згадує вона.
Як зазначає вчителька-волонтер, на курсах у Дніпрі — три викладачі, і в групах є не тільки другорічники, а і ті, хто ходить третій, четвертий рік, і їм не набридає. «Взагалі це унікальне явище, адже спочатку курси були розраховані на чотири місяці, і в Києві дотримуються цього режиму. Або навіть три місяці — і випуск. Людям дають сертифікат, і набирають наступних. У Києві шалений попит на це. У нас ситуація дещо інакша», — зазначає пані Леся.
Диктант та Забужко
Дніпрянка Олена Нестеренко — одна із таких «другорічників». За фахом жінка — бухгалтер, на курси ходить після роботи, а про заняття дізналася із Фейсбуку. «Давно хотіла опанувати українську, прагнула розмовляти нею, адже так склалося, що раніше її не вивчала. Прийшла сюди, і дуже сподобалось. Мені імпонує, що ми вивчаємо мову не так, як робили би це у школі. Здебільшого спілкуємось, обговорюємо із викладачем, Лесею Скорик, про що б хотіли говорити, на які теми — наприклад, це історія або певні письменники. Мене, наприклад, цікавив Василь Стус. Про нього тільки знала, що він такий був. На урок же люди самі обирають щось окреме — хтось досліджує життя поета, хтось — його поезію чи історію певного вірша», — розповіла вона.
Головне, за словами пані Олени, переступити через певний бар’єр і почати розмовляти вголос. Це не так просто, проте слухачі допомагають один одному, виправляють помилки. На запитання, які відкриття для себе зробила, жінка відповідає, що все було новим. Так, саме на курсах вона написала свої перші диктант та твір українською. «Уроки проходять у швидкому темпі. Спочатку заняття тривали годину, нині — вже півтори, і цього нам також замало. Мені тут подобаються люди, настрої, спілкування, знання, які отримуємо», — каже слухачка.
До речі, пані Олена вже приблизно шість років читає книжки винятково українською. Першим твором, який відкрила для себе, стало оповідання Оксани Забужко «Сестро, сестро». Нині дніпрянка віддає перевагу здебільшого сучасним авторам, найулюбленіший у неї — Юрій Винничук. Іноземних письменників вона нині також шукає в українському перекладі.
Мова кохання
За словами Лесі Скорик, люди, які приходять на заняття — абсолютно різні за фахом, віком, життєвими історіями. Так, наприклад, торік на уроки прийшла росіянка із Татарстану, котра вийшла заміж за українця. «Коли ми наприкінці писали твір, що є для кожного курси, вона написала: для мене українська — мова кохання», — каже викладачка.
Пані Леся зазначає, що навчати дорослих легко, адже вони — надзвичайно вмотивовані. «Це не школа, де вчителі, журнали — вони хочуть, і це рішення прийняли самі. Звичайно, до фіналу доходять не всі, бо все-таки є домашні завдання, потрібно вчити правила. Оцінок не ставлю. Інколи, звісно, жартую — давай щоденник, два», — розповідає вона.
Як зізнається викладачка, її учні — дуже енергійні. «Що б я їм не вигадала, вони все охоче сприймають. Будуємо уроки по-різному. Намагаюся міксувати і теорію, і практику, адже гасло курсів «Навчи друга говорити українською». А ще ми спілкуємося. Так, минулоріч порушували теми про літературні та історичні постаті, бо більшість моїх учнів вчилися ще за радянських часів, тож деякі імена стали для них відкриттям. Наприклад, ми із захопленням перечитали Василя Стуса, говорили про невідому Лесю Українку, студіювали Ліну Костенко. Ми із слухачами вийшли за рамки класу, ходили в театри, їздили в мандрівки, зокрема, на Хортицю, Кам’яну Могилу», — зазначає викладачка. До речі, наприкінці уроку на курсах уже стало традицією співати українських пісень.
Два роки тому у дніпровських волонтерів виникла ідея щодо підготовки до ЗНО для дітей-біженців — курси запрацювали і цієї осені. Допомагають не тільки з українською, долучаються і волонтери, котрі викладають й інші предмети. Так, перший рік був історик, потім він потрапив у АТО, а повернувшись до мирного життя, знов прийшов до дітей. Були й англійська з хімією. «Окрема дяка — нашій міській бібліотеці, вони прийняли нас із усім нашим розмаїттям, безоплатно надають приміщення, підтримують наші ідеї», — зазначає пані Леся.
Вертеп у шпиталях
Як кажуть усі учасники процесу навчання, курси — більше, аніж звичайні уроки. Це простір для вільного спілкування українською, місце, де знаходять однодумців. Серед слухачів — чимало волонтерів, які допомагають нашим воїнам, біженцям. Уже два роки поспіль учні мовних курсів готують Різдвяне дійство, із яким відвідують бійців у дніпровських шпиталях. Так, у 2014-му за день із виставою побували у чотирьох лікарнях — не завадили навіть -19 на вулиці. Торік її показали дітям із Красногорівки, яких на новорічні свята запросили до мирного міста. А 14 жовтня, на Покрову та День захисника України, слухачки із невеличким концертом завітали у військовий шпиталь, аби підняти настрій бійцям, що проходять там лікування.
Дніпропетровська область.
Дорослі учні приходять на заняття із задоволенням.
Леся СКОРИК.
Фото автора.
