Цей матеріал буковинського журналіста Андрія Романцова є певною мірою документальним. Його син Олексій від перших днів війни перебував у зоні АТО, в Луганській області. Бував там із волонтерськими вантажами і автор, тому на власні очі бачив те, про що розповідає.
«Мене не раз просили написати про сина, взяти у нього інтерв’ю, але якось не писалося, — розповідає Андрій. — Писав про поїздки, про враження від побаченого і почутого, публікував інтерв’ю з іншими солдатами. Мабуть, просто тепер прийшов час висловити частину почуттів, які накопичилися за ці роки, на папері».
Цей твір водночас, швидше, художній, але те, про що у ньому написано, засновано на реальних фактах і подіях. Єдине, що невідомо, якого кольору насправді був «Москвич».
Чому ця розповідь варта уваги? Бо вона про людей і систему, тобто про те, що мається на увазі під цим містким словом: бюрократизм і бездушність, жорстокість і байдужість, користолюбство і чиновницька тупість — все те, через що ми чверть сторіччя блукаємо оазою, пере-творюючи її на пустелю. І ця розповідь про те, чому люди сильніші від неї, системи, хоч би яка міцна, на перший погляд, вона була.
Розпочнемо цю історію з далекого вже 2014 року, коли співучасникам «кримської кампанії» роздавали нагрудні відзнаки для майбутнього трибуналу, а з екранів телевізорів та з уст політиків дедалі частіше почала цнотливо оголюватися страшна реальність — війна, яку досі ховають в «атошній» спідниці. У той час система знала, а ми ще навіть не почали розуміти, що починається багаторічне протистояння, яке забере десятки тисяч людських життів, спокій і мир на роки. Тоді, ранньою весною 2014-го, до східних кордонів, у ліси і яри довкола Луганщини та Донеччини перекидалося все більш-менш боєздатне, що зберегло можливість рухатись і стріляти, в залишках розкраденої і занедбаної машини під гучною назвою Армія України.
Чим на той час була ця армія? Та тим, що й тепер, лише трохи менш навчена, вдягнута і нагодована нерухливою, несучасною, погано озброєною іржавою, як «беемпе» 64-го року випуску, машиною, від якої прапорщик відгвинтив усе, що можна було продати на базарі. У складі залишків війська України була і бригада, яку її бійці гордо називали «залізною» і, рухаючись у бік майбутнього фронту, вірили. В командирів, владу, свою зброю. Жодного досвіду, окрім рідких полігонних стрільб по фанерних мішенях, котрі нічого спільного з реальною війною не мали, у них, звісно, не було.
Тут слід зробити ліричний відступ. Янукович і система щось таки знали, бо приблизно за півроку до цих подій на полігонах розпочалися інтенсивні навчання, з’явилися доти відсутні солярка і набої, ракети і снаряди, які на стрільбах використовували незвично щедро. Але це було лебединою піснею. Системі наказали довго жити події зими 2014-го, а батальйони ввійшли на Луганщину, де вже з’явився на мапі до-
ти нікому не відомий Слов’янськ, а до Іловайська, як до коми у цій історії, було ще ой як далеко.
Тепер виведемо головного героя, який зовсім і не герой, але так уже склалося, що автор з ним близько знайомий. Тож — Олексій, простий Солдат, недовчений студент-юрист, для якого контрактна служба з відпустками на сесію і непоганою зарплатою була альтернативою безробітним посиденькам у маленькому містечку десь на Буковині.
«Залізна бригада» увійшла на Луганщину. Як далеко були ці поля і ліси від рідної Буковини, як несхожі ці сірі коробочки будинків на доглянуті обійстя бессарабських сіл, як несхожі ці люди, що перекривали шлях їхній броньованій колоні на дорогах, які далекі слова про «бендерівців», що вони чули, від того, що було в душах солдат, котрі прийшли захищати своїх людей і свою землю.
Люди і справді були своїми — система чужа. Система десятиріччями перетворювала людей на гвинтики, котрі повинні були вийти на поле чи зайти в забій, прийти додому, отримати мізерну платню, якої вистачало на те, щоб випити і сяк-так закусити, щоб завтра знову повернутися на роботу і не ставити зайвих запитань. Система назвала це стабільністю і підкріпила формулою «зате в нас мир». Солдат сидів за броньованим бортом «беемпе» і бачив у триплекс розпалені ненавистю обличчя жінок і чоловіків, яких система привела на цю дорогу і поставила поперек військовій колоні. Колона звернула в поле і далі рухалася, виконуючи наказ генералів, котрі в далекому Генштабі й близько не знали, що таке гусеничний броньовик, в якому не працює ручне гальмо. Він не стоїть на місці, він починає котитися зі схилу, якщо хтось не підкладе швиденько цеглину під гусеницю.
А розлютовані жінки почнуть верещати, що їх давить танк, а «беемпе» просто не хоче стояти, а підкласти цеглину не дають і немає її, цеглини, посеред польової дороги. Система завертає колону в поле, де юні лейтенанти і майори, чиї жінки залишилися у винайманих яворівських квартирах і в «общагах», забувають віддати наказ окопатися і розосередитися, виставити бойову охорону, вжити якихось інших заходів, яких автор не знає, але вони точно існують у війську для того, щоб ворог не зміг одним ударом накрити всіх, як мішені в тирі. Вони цього теж не знали і не зробили, вони ще ніколи не бачили, а більшість досі так і не побачать, ворога в обличчя. Ворог прилетів уночі у вигляді сотень снарядів ворожої артилерії і накрив їх посеред голого рівного поля в нічим не прикритих військових наметах із розкиданими поміж ними бойовими машинами.
Солдату цього разу пощастило втекти від системи, дякуючи системі. «Беемпе» повністю вперлася і їхати далі не схотіла, її, разом з іншими, на буксирах відтягнули в тил — на ремонт. Про те, що сталося, він дізнався з новин: «Групу військ, які входили до батальйонної тактичної групи, сформованої з підрозділів 24-ї механізованої, 72-ї механізованої та першого батальйону 79-ї аеромобільної бригад, що вийшли в опорний пункт у районі селища Зеленопілля, за 17 кілометрів на південний схід від міста Ровеньки Луганської області, із завданням щодо прикриття визначеної ділянки державного кордону, о 4.30 ранку обстріляно з реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град», що вразила розташування українських сил». Під час цього розстрілу загинули 19 солдатів, 93 були поранені. Їх порахують пізніше, а то був перший масований обстріл нашої армії. Скільки їх було потім... Коли бригаду нарешті повернуть до Яворова, живими й умовно здоровими залишаться ледь половина особового складу і лише десята частина машин, яка навесні вирушила з Яворова на схід. А попереду було ще три місяці на передовій, коли ніхто не знав, де проходить лінія фронту.
Не знав, бо безлад в армії, як організму, народженого і вихованого системою, лише починався. Армія була холодна, голодна і гола. Стара, не пристосована до польових умов форма швидко стала лахміттям, видані перед виїздом бляшані шоломи радянських часів надягали лише задля сміху, бронежилети... А навіщо тобі бронежилет, сказав командир, ти ж сидиш під бронею. Ось тоді зникла безпомічна неповоротка система і з’явилися люди.
Солдата вдягало все його місто: зібрали гроші і купили бронежилет, з Німеччини привезли шолом «Бундесверу», купили навіть труси і шкарпетки. Але як це все передати в невідомі окопи десь під невідомим Слов’янськом.
Коли всі спостерігали за епопеєю телевишки, що падала і, врешті, впала, про поштовий зв’язок мови не було, система в розгубленості чекала порятунку від добровольців і волонтерів, боячись зачепити пікети «солдатських матерів», котрі перекрили дороги мало не пів-України. Але залишалися люди. Знайомий фермер з Буковини знайшов незнайомого фермера з Красного Лимана, котрий попросив свого бухгалтера на ім’я, іронія долі, Віктор Хведорович, так він себе називав, допомогти. Частина «залізної бригади», де на той час опинився Солдат, тримала оборону на території ферми, де казармами їм слугували корівники, в яких фермер тримав до війни корів, а тепер вони перетворилися на вогневий рубіж артилерії під охороною мотопіхоти. І Віктор Хведорович на старому червоному «Москвичі» поїхав. Він возив посилки з найближчого діючого відділення «Нової пошти» на колишній колгоспний корівник. Спочатку одному Солдату, потім іншому і ще іншому купував за прислані гроші цукерки і бритвені леза, тягав коробки з бронежилетами і салом. Чому він щодня ризикував життям і допоки тривала епопея Слов’янська десятки разів перетинав блокпости, де потрапляв і під обстріли, і під підозру у шпигунстві?.. Ніхто цього не дізнається. Але він встиг одягнути у прислані з дому біоніки, берці і шоломи не один десяток солдатів. А бронежилети... Хто тільки не встиг зробити бізнес на них, вшиваючи в копійчану підкладочну тканину звичайні залізні листи і продаючи їх у десятки разів дорожче вартості. Після перших смертей, коли автоматна куля на вильоті прошивала такий захист, солдати навчилися не шкодувати новеньких бронежилетів... У Солдата в Фейсбуці ще є фото, де через прострілені звичайними кулями підробки неласкаво просвічує луганське сонце, в тій папці, де фото згорілого скелету із кулеметом у люльці МТ-10 і поля під Іловайськом, всіяного обгорілими залишками броньованих машин. І Слов’янськ, і артилерійські вибухи дадуться взнаки Солдату пізніше.
Потім були лани соняшників, гарних, великих квітів, які ніхто того року так і не зібрав, де про Солдата забули. Поле називалося точкою. Точка: бойова машина піхоти посеред поля соняшників, яку накривали шматком шиферу у дощ, бо пересохла від віку гума люкових ущільнювачів протікала скрізь, благенький бліндаж і окоп. Забутий всіма блокпост, куди новини доходили раз на тиждень із сухпайком і підтвердженням того, що ти поки що на своєму боці «лінії фронту», де мобільний зв’язок починався на башті броньовика, якщо стати на весь зріст, і яким не дуже хотілося користуватися. Бо це могло недобре закінчитись. Минали тижні. Але система про них не забула. Бригаду знову зібрали і кинули вперед. Там, під Іловайськом, їх знову врятувала людина, командир, у котрого «чуйка» виявилася правильна і котрий відвів солдатів, не очікуючи наказу системи, яка знову запізнилася: благенькі укриття й нерухомі залишки техніки та обладнання, що не могли вивезти, накрило «Градами». Там не зміг би вижити ніхто.
Тоді наполовину знищену серпневими 2014-го парадами російської артилерії двадцять четвірку, контужену й оглушену, нарешті вивели з передової. Люди у Львові їх зустрічали квітами і сльозами, система — кримінальними провадженнями. Трохи пізніше, коли, нарешті вирвавшись з-під вогню, під яким були півроку, — не всі вчасно повернулись у військову частину. Люди їх не судили, судила система — прокуратура, яка отримала вказівку прив’язати на рік солдатів умовними строками. Війна для них не закінчилась, як вони сподівалися. Дивно, але система їх боялася й одночасно, засуджених, відправляла на передову, даючи в руки зброю і примушуючи її захищати. Система знала, що Солдат поїде. Поїде захищати не її, а свою землю, свою сім’ю, братів, сестер, матерів, не тому, що йому погрожують криміналом. Система не може повірити, що він і так би поїхав, бо більше нікому. Просто Солдат втомився. Багато місяців в окопах, під обстрілами, під артилерійською канонадою не можуть минути марно. Солдат контужений, він хворий, навіть американські сухпайки, з тих, що не встигли продати наліво, здоров’я не додають. Солдату треба відпочити.
Коли він у коротких відпустках бачить, що вдома немає війни, майже ні для кого немає, що вдома все, як було, й багато однолітків з іноземними візами і паспортами, чиї батьки мають совість і гроші попросити призовну комісію забути про сина, дивляться на нього зовсім не як на героя. Але система не відпускає, для самовиправдання і сякого-такого юридичного підґрунтя. Система, яка боїться слова «війна», придумала сороміцький термін «особливий період» і переконує у відповідях на звернення і листи, що в цей «особливий період» Солдат, якщо руки і ноги на місці, зобов’язаний воювати. Поки може. Солдат не зміг, просто з окопів почалась епопея госпіталів, де хірурги і терапевти, отоларингологи й невропатологи, які бачили сотні страшних поранень, десятки смертей, які до них (що зробиш — люди) звикли, не мають часу і фаху розбиратися з кожним, у кого болить голова, в кого дзвенить у вухах чи хто не спить десятки ночей поспіль. Там, близько до передової, таких багато, і це — не діагноз і не хвороба, там борються за життя. Таких відправляють у тил, туди, де система має всі права карати і милувати, ставити діагнози і скасовувати їх. Але тут є люди, котрі вміють дослухатися і зрозуміти, Солдата послухали і зрозуміли. Після місяців госпіталів і поневірянь лікувальними комісіями людина зуміла визначити вірний діагноз і визнати, що Солдат своє відвоював.
У кожної розповіді має бути фінал, бажано щасливий. І він у нас є. Солдат приїхав додому. Він не носив камуфляж і не ходив на урочисті збори, куди їх почали водити замість ветеранів Другої світової, котрі померли, а «галочку» з патріотичного виховання треба покласти. Він не носив єдину медаль учасника АТО, на яку в додаток до 10 соток землі «під забудову» і пільги на комуналку спромоглася держава, не прикріпляв на стіну грамоти, які тепер давали з нагоди кожного свята. Солдат мав дві спеціальності — юриста з дипломом і без досвіду і солдата. Жодна — без застосунку. Системі він уже потрібен не був, але людям... Люди і тут виявилися сильніші. Фінальний дзвінок цієї історії пролунав, коли його вже ніхто не очікував: Солдату запропонували стати Юристом в установі, де, за великим рахунком, потрібен був фахівець, а не недовчений, скалічений війною Солдат. Але в трубці сказали: «Якщо хтось повинен це зробити, чому не ми». У них був свій «червоний «Москвич».
Солдат Олексій Романцов (другий ліворуч) і журналіст Андрій Романцов (третій ліворуч).
Фото надано автором.
