Три роки тому, в такий само по-листопадовому неласкавий день, у середмісті Києва розпочався Євромайдан, котрий увійшов в історію не лише України як Революція Гідності.
Якщо їхати з редакції на метро, від «Шулявської» до «Хрещатика» п’ять зупинок. Не простих перегонів підземкою: зайшов, поштовхався, почитав, замислився, вийшов. З кінця 2013-го і по лютий 2014-го цей знайомий до останньої крапки у вагонних рекламах маршрут був для нас надзвичайним рейсом. П’ять зупинок до Революції. Якихось 15—20 хвилин, і ти потрапляєш начебто в інший світ: тільки що тишу порушувало мирне шурхотіння коліс проспектом Перемоги, а вже повітря вібрує-гримить революційним різноголоссям Майдану. Атмосфера диму, вогню, небезпеки і неймовірного... щастя.
Так, саме щастя у його масштабному вимірі було для нас із Сергієм Лавренюком тим Пегасом, що надихав після проведених на Майдані ночей на написання в номер репортажів про останні революційні події.
Нашим бажанням знову опинитися там, де в чад палаючих для зігріву бочок з дровами тонко вплітався аромат імбирного чаю...
Втома насувалася наприкінці робочого дня. Хотілося опинитися в чистому ліжку, в домашньому затишку і комфорті, а не міряти кроками периметр Євромайдану, зіщулившись від холоду і вологого вітру, від лихих — навіть через скельця захисних шоломів — поглядів так само змерзлих і від того ще лихіших «беркутят». Хотілося просто спати, а не дрімати по півгодини десь у наметі нових приятелів чи в актовому залі Будинку профспілок, де всі проходи між рядами крісел встеляли змучені протестувальники. Цей «розкішний відпочинок» час від часу переривався наказом: «Підйом. Шикуйся на вихід!» — і нова хвиля перемерзлих на вулиці людей припадає до підлоги. Тишу напівсонного царства порушують приглушені звуки піаніно: на сцені невідомий музика грає якусь чудову мелодію... Неповторний кадр для кінофільму: розкидані на підлозі в позі ембріонів тіла і пронизливі до глибини душі акорди...
Одне слово, дорогою з роботи зігріває думка: «Сьогодні ночую вдома». Зігріває до п’ятої зупинки. І тут ноги самі виносять на поверхню, туди, де вирує Майдан, де дух не символічної, а дуже конкретної свободи швидко розганяє втому і підступне бажання припасти до подушки. «Побуду годинку і поїду», — обіцяю родині, занепокоєній моєю тривалою вахтою на Майдані. Обіцяю начебто твердо, але «годинка» чомусь знову затягується до ранку, до першого поїзда метро, і черговий на вході в редакцію співчутливо пропонує гарячого чаю...
Так триває до ночі на 30 листопада. О 1-й друзі силоміць виводять за периметр Майдану: «Революція тільки почалася. Не розслабишся, не відпочинеш, не побачиш її закінчення...». (Слушна, між іншим, порада. Хоча фінішу революції ми поки що не помітили. Можливо, занадто розслабилися після подій кількарічної давності?). Так я прогавила першу спробу розігнати Майдан — жорстоке побиття студентів. Зате «пощастило» з другою — у ніч на 11 грудня. А потім з наступними — січневою атакою «Беркуту» на Грушевського, лютневим жахіттям на Інститутській (про все це буквально з місця подій ми розповідали на сторінках газети). Хоча чому пощастило в лапках? Жива... І Сергій Лавренюк нівроку, і наші доблесні фотокори...
Вціліли і наші колеги з «Голосу України», котрі також не оминали п’яту зупинку і щовечора по кілька годин чергували на Майдані, возили продукти, робили канапки і зігрівали протестувальників гарячим чаєм-кавою, а головне, співучастю у Революції Гідності. До речі, робити це нам було багато важче, ніж представникам інших ЗМІ. Вину за публікацію в газеті «диктаторських законів» від 16 січня чомусь — чи то з необізнаності, чи то просто з лукавства — дехто поквапився перекласти на журналістів «Голосу України», хоча це так само далеко від правди, як Ростов-на-Дону від Брюсселя. Втім, цей наклеп уже давно густо запорошився пилом: сатисфакцію ми одержали, коли «Голос України» став найпопулярнішим виданням спротиву: саме публікація на його сторінках революційних рішень тодішньої опозиції проголосила перемогу Євромайдану.
...Ще одна, майже інтимна подробиця, про яку не писалося у щоденних репортажах «Голосу України». Якось мені доручили передати певну суму на потреби Майдану. «Певна сума» ледве вмістилася в мою далеко не дамську сумочку. На виході з редакції згадала, що особистих грошей у мене нуль цілих і нуль десятих. Телефоную з прохідної до Наталі Яременко: «Позич 50 гривень». Наталка в курсі моєї «передавальної місії», тому щиро сміється: «Ви — як Цюрупа». Я справді відчуваю себе у ролі наркома продовольства, котрий за радянською міфологією привіз ешелон зерна, а сам знепритомнів від голоду. Єдина різниця, це не легенда, а чистісінька правда: повна торба грошей, і порожній, наче на глум, гаманець...
П’ять зупинок до Революції. П’ять перегонів до свіжого вітру Свободи і Гідності. Звичайно, це суб’єктивні враження, густо замішані на зрозумілій для більшості «ностальгії» за тими незабутніми днями. Насправді Майдан не вкладається у географічні параметри. Між ним і людиною немає зупинок. Просто результат Революції залежить від кожного з нас. Від нашого духу Свободи. Від нашого відчуття людської і національної Гідності.
24 листопада 2013 року. Донецьк, акція на підтримку підписання Угоди з ЄС.
Фото Ліни КУЩ.
25 листопада 2013 року. Євромайдан у Рівному.
Фото Олександри ЮРКОВОЇ.
25 листопада 2013 року. Тернопіль, мітинг за євроінтеграцію України.
Фото Любові ЛЕВИЦЬКОЇ.
25 листопада 2013 року. Луцьк, акція на підтримку євроінтеграції.
Фото з сайту «Волинські новини».
26 листопада 2013 року. Луганськ, мітинг на підтримку євроінтеграції.
Фото з архіву «Голосу України».
27 листопада 2013 року. Київ, мітинг за євроінтеграцію біля Кабміну.
Олег Тягнибок, Арсеній Яценюк, Віталій Кличко.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
27 листопада 2013 року. Київ, Майдан Незалежності.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
29 листопада 2013 року. Київ. Українці створили живий ланцюг з Києва до найближчого кордону з ЄС.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Ніч на 30 листопада 2013 року. Бійці спецпідрозділу міліції «Беркут» розганяють учасників акції на підтримку євроінтеграції України на Майдані Незалежності в Києві.
Фото Володимира ГОНТАРЯ/УНІАН.
1 грудня 2013 року. Київ, сутички біля адміністрації Президента.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
