На перше народне віче викладачка Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Марина Соченко прийшла з альбомом для замальовок. Піднялася на пагорб над Європейською площею, заповненою людом, який, вимагаючи від чинної влади підписання Угоди про асоціацію з ЄС, тисячоголосо скандував: «Януковичу, підпиши», «Україна — це Європа», і взялася за олівець. Осінній дощ, переходячи у сніг, сковував руки, та художниця малювала розмай прапорів, людське море, що стікалося до Українського дому з бічних вуличок, промовців. «На Майдані з перших днів відчувалася неймовірно потужна, сильна, позитивна енергія, — каже Марина.

— Можливо, тому Олександр Мельник, куратор художньої виставки «Україна від Трипілля до сьогодення», відкриття якої готувалося у Будинку художника, попросив мене написати щось для експозиції». Та, скоріше за все, пригадує авторка низки епічних полотен і майже 60 портретів учасників Революції Гідності, приходити на Майдан з мольбертом спонукало відчуття історичності моменту. Вже наступного дня Марина Соченко з мольбертом розташувалася на пішохідному мосту перед стелою Незалежності, звідки добре видно Майдан і все, що на ньому відбувається. І знову холод, дощ не дають малювати, перетворюють олійні фарби на калюжки, та зупинитися не дозволяє людська напруга, особливий стан художника, що межує з пророцтвом.

 

— Це було перед побиттям студентів, — розповідає Марина Соченко. — До мене підійшли двоє хлопців з Житомира, котрі спостерігали, як я малюю, і попросили щось написати на їхньому прапорі. Червоними олійними фарбами, щоб було добре видно на синьо-жовтому тлі, пишу «Слава Україні», а фарба чомусь перетворилась на потічки, наче кров потекла...


Картина «Майдан. 29 листопада 2013 р.», написана того дня, відкриває книгу-альбом Марини Соченко «Обличчя Майдану. Живопис, графіка», що побачила світ у видавництві «Український пріоритет». Уже наступна картина «Ось вам Європа!» з’являється після силового розгону протестувальників, що стався 30 листопада. Тоді під ранок дві тисячі озброєних спецзасобами «беркутівців» оточили 400 майданівців, здебільшого студентів, які залишалися на Майдані, де «співали англійською, щоб почула Європа», і з кийками накинулися на людей. Мітингувальників до крові били ногами, скидали на землю з постаменту монумента Незалежності, в хід пішли вибухові пакети. Озвірілі силовики переслідували протестувальників за кілька сотень метрів від Майдану, до самого Бессарабського ринку, а це, мабуть, добрий кілометр, і до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Саме там знайшли захист і порятунок мітингарі. «Беркутівці», на руках яких з’явилася перша людська кров, не посміли забігти в святу обитель і розташувалися в очікуванні жертв в автобусах. У ті ж хвилини тривожно обізвалися монастирські дзвони, скликаючи людей на Майдан. «З часів монголо-татарської навали не будив монастир людей серед ночі», — каже учасник тих подій Микола Василів.


Лиш тільки благословилося на день і запрацював транспорт, на Михайлівську площу почав стікатися народ. Виправдовуючись за побиття студентів (тоді постраждало приблизно 80 осіб, котрі отримали травми та забої), влада заявила, що діяла в інтересах суспільства, бо треба було розчистити майдан для заїзду комунальників, які мали поставити, як сказав тоді в телезверненні до народу Янукович, «йолку». Суспільство ж остаточно переконалося в повній аморальності бандитської влади — події 30 листопада змінили акцент акцій протесту з проєвропейських на антиурядові та вивели на вулиці сотні тисяч осіб. Особливим було 1 грудня — тоді біля пам’ятника Тарасу Шевченку, в парку та на прилеглих вулицях, щоб звідти пройти Хрещатиком до Майдану Незалежності, зібрався мільйон людей (такі дані отримані завдяки зйомкам акції безпілотними апаратами). Коли колона, скандуючи «Банду геть! Банду геть!», порівнялася з монументом Леніну, комуністи, котрі його охороняли, швидко зникли, а намети з серпасто-молоткастою символікою активісти зім’яли в лічені секунди. За тиждень на кам’яного ідола протестувальники, серед яких було чимало свободівців, накинули зашморг і скинули його з п’єдесталу. Ленін впав головешкою вниз, пробив тротуарну плиту і розколовся — відреставрована після попередньої спроби декомунізації голова, наче кинута на плаху історії, відкололася й відкотилася вбік. Навколо чулося: «Януковичу, ти наступний!» Ще кілька днів активісти розбирали шматки мармурового пам’ятника на сувеніри, а влада, не зрозумівши, що перемога Революції вже сприймалася людом як доконаний факт, відкривала кримінальні провадження проти майданівців.


Усі ці події Марина Соченко замальовувала з натури. У її доробку картини «Софійська площа. 30.11.2013», «Віче 1 грудня 2013 року», «Йолка», «Барикада на Інститутській» та інші. Хтось із комендатури Майдану, побачивши замальовки й етюди художниці, запропонував їй зробити виставку у Будинку профспілок, де розміщувався штаб Революції.


— На другому поверсі, де мала бути «виставкова зала», частина вікон була вибита «беркутівцями», які вже намагалися проникнути у будівлю, й утеплена мішками з піском, — продовжує розповідь Марина Соченко. — 22 грудня, між чергуваннями на барикадах, експозицію відкрили. Багато з мітингувальників, які ночували в наметах, подовгу перебували на холоді, хворіли. І коли хтось закашлявся, інший сказав: «Хто там кашляє? Он уже лікарі (маючи на увазі «беркутівців») ідуть по Інститутській». Навколо сміх. Жарти допомагали у найскрутніші хвилини — і тоді, коли влада штурмом намагалася взяти Будинок профспілок, КМДА, і тоді, коли ми стояли на відстані кулі. Якось, коли з травматики прострілювали Грушевського, сотники відвели хлопців на безпечну відстань, на передовій дозволили залишитися священику і художнику, бо розуміли, наскільки важливі їхні функції.
— Коли наступали «беркутівці» і мені було страшно, трималася за олівець, і страх проходив, — каже художниця. — Тоді й почала малювати портрети майданівців.


Написала майже 60 облич Майдану — Юрія Вербицького, закатованого «тітушками» у зимовому лісі поблизу Гнідина, козацького старійшини Йосипа Мигаля, письменника Володимира Шовкошитного, народного артиста України Миколи Кунцевича, Ігоря з Луганська, пораненого під час протистояння.


— Тоді багато хто не називав своїх імен чи прізвищ, люди боялися бути звільненими з роботи, переслідувань, — пригадує художниця. — Тож коли запитала одного з майданівців, як підписати портрет, той сказав: «Слава Україні», а завідувачка експозиційного відділу Національного музею літератури України Оксана Деркач відповіла: «Напиши — Свобода».


Після виставки робіт художниці на вулиці, перед Будинком профспілок, її на Майдані вже знали майже всі. Особливо шанобливо ставилися до сміливої жінки-воїна козаки, тож часто погоджувалися позувати Марині Соченко.


— Якось хлопці, жартуючи, кажуть: «Намалюйте нашого бойовика». А того бойовика звати Валентин Добрий, та ще й за професією кондитер, — каже художниця. — Упорядковуючи альбом портретів, із здивуванням побачила, що в ньому представлена вся географія України — хлопці з Києва, Маріуполя, Луганська, Прикарпаття, Севастополя, Кременчука, Миколаєва, Хорола, Черкас, Херсона, Вінниці, Львова. Це свідчення того, що тоді проти злочинної влади піднявся весь народ.


Марина Соченко продовжує роботу над майданівськими замальовками, зробленими на барикадах. Деякі з них датовані 18—20 лютого 2014 року, коли розстріляли Небесну Сотню — тими днями вона була в самому епіцентрі подій. Багато учасників акцій протесту просто з барикад пішли на східний фронт. І тепер справою своєї честі художниця вважає створення для історії і їхніх портретів.

 

Український Гаврош — Радислав Шовкошитний. Вул. Грушевського, 17.02.14.