Люди один одного питають: коли нарешті закінчиться ця нещасна війна? Вони навіть не згадують про перемогу, маючи, очевидно, на увазі, що з кінцем війни прийде й вона, бажана ПЕРЕМОГА. Я спробую відповісти на це запитання, проте, аби бути переконливим, почну зі згадки про ту ахову ситуацію, в якій сьогодні перебуває Україна.
Першокласне московське брехло
Хижа Москва напала на нас у фатальні дні, коли путінський лакей і водночас за грою долі наш невдаха-президент Янукович утік зі свого високого крісла в Росію, довівши перед тим українців до Майдану, а військо держави до цілковито небоєздатного стану. Так незахищена Україна опинилася перед сильним і підступним ворогом.
Навіщо було Москві окуповувати Крим і Донбас? Вона це зробила для того, щоби перепинити Україні дорогу до Європейського Союзу. Бо її майбутнє входження до євроструктур загрожувало б недорозваленій Російській імперії загибеллю. ПУТІН розуміє: як тільки його співвітчизники усвідомлять, що європейське спрямування України йде їй на користь, московська брехлива пропаганда перестане на них впливати, і вони теж захочуть до Європи. Але це в плани кремлівського сідєльца не входить, тож він вдавсь до окупації сусідньої держави. А свої кримінальні дії пояснює тим, що визволяє росіян України від гніту підступних та кровожерливих хохлів. Нічого дивного в цьому немає, бо Путін — то є першокласне московське брехло.
Тим часом українська ситуація і без нав’язаної Москвою війни достатньо серйозна: спад виробництва, масове безробіття, знецінення гривні — і в той же час жирування олігархів та постійні домагання армії чиновників від уряду підвищення зарплат, пенсій та всіляких пільг. І це, підкреслюю, без жодної уваги до того, на сході точиться млява, розрахована ворогом на десятиліття, війна, яка потребує від України величезних коштів та напруження всіх патріотичних сил.
Розігрують трагічну клоунаду
Москва вчепилася в Україну, як чорт у грішну душу, й тримає, очікуючи, коли знеможена жертва перестане пручатися. Поранена Україна лихоманно шукає виходу з вузького проміжку, але його не видко. Проте пристойний вихід таки існує, тільки керівництво України ніяк не насмілиться до нього вдатися. І саме тому неоголошена війна, забираючи дорогоцінні людські життя, може тривати ще бозна скільки часу. Домовленості в Мінську породжують несміливі надії України на благополучне завершення конфлікту, проте російська сторона їх цілковито ігнорує
Уже давненько стало зрозуміло, що під час нормандських перемовин та мінських засідань до простої й зрозумілої справи, в якій, з одного боку, є агресор — Росія, а з другого — потерпіла сторона — Україна, почали вносити путінські акценти. В результаті замість того щоб вимагати від Росії беззаперечного виведення її військ з української території, розігрується трагічна клоунада, яка силує Україну проводити амністію терористів і слідом за нею — місцеві вибори під наглядом озброєних до зубів загарбників! Цей факт яскраво свідчить про те, що так звані німецькі та французькі друзі України йдуть на повідку в агресивної Росії.
Нехай би керівники Німеччини та Франції спробували хоча б у думках поставити себе на місце Петра Порошенка і уявити весь трагізм ситуації, коли окупанти захоплюють шмат території їхніх держав тільки на тій підставі, що там мешкає якась чисельність приїжджого населення, яке розмовляє тією ж мовою, що й загарбники! То чи погодилися б вони, ставши жертвами окупації, на умову загарбника амністувати терористів й провадити вибори на розпропагованій ворогом території, і тільки після здійснення цих паскудних акцій вести мову про виведення іноземних військ? Жоден справжній керівник потерпілої від окупації держави — ані Ангела Меркель, ані Франсуа Олланд — ніколи б на це не погодилися! То чому ж вони сподіваються, що Президент України має погоджуватися на щеплення ракової пухлини московської зарази на тілі України?
Отже, від цих тривалих перемовин годі чекати об’єктивності та справедливості.
Рушаймо в наступ
Україна має звернутися до керівництва США, Великобританії, підписантів Будапештського меморандуму й наполягати, щоб вони нарешті по-справжньому втрутилися в конфлікт між двома країнами й зажадали, аби Росія без будь-яких умов вивела свої війська з Донбасу та Криму, а також сплатила потерпілій стороні витрати, яких вона зазнала у зв’язку з війною. І лише тоді, коли Росія виконає всі ці цілком законні претензії, конфлікт можна буде вважати вичерпаним.
Одне слово, історія повторюється, тільки в ній щоразу міняються обличчя. Колись загарбниця Німеччина не змогла перемогти СРСР тільки тому, що в його друзях опинилися сильні й багаті: США та Великобританія.
Тепер же загарбниця Росія не зможе перемогти явно слабшу в мілітарному сенсі Україну, якщо її дієво підтримають уже згадані та інші держави. Якщо ж Москва упреться рогом, зігнорує поради підписантів меморандуму і не захоче мирно залагоджувати конфлікт, який сама й розв’язала, Україні нічого іншого не залишиться, як самій вдатися до рішучих дій. На початку війни нам були на руку не надто інтенсивні бої, бо ми саме відновлювали боєздатність війська, то нині затягування конфлікту нам тільки шкодитиме, бо породжує в українців невіру в перемогу. Аби переламати цю ситуацію, ПОТРІБНО РОЗПОЧАТИ НАСТУП. Без цього власного вирішального кроку ми ризикуємо розгубити своїх закордонних друзів та прихильників. Якщо ж підемо в наступ тепер, визволяючи від ворога СВОЮ територію, то нас підтримає весь цивілізований світ і не лише добрим словом, а це означатиме, що Росія нас не подолає.
Росія розвалиться — Україна зміцніє
Москва розуміє, що роль загарбниці її зле характеризує, тому вдає, наче не має жодного стосунку до цієї війни. Мовляв, я не я і армія не моя, це українські росіяни виступають проти Києва на захист своїх священних прав. Майже століття тому збільшовичена Росія вже використовувала цю ж мантру, назвавши війну, пов’язану з окупацією України, громадянською. Тоді ця побрехенька зійшла їй з рук. Чи не тому вона й нині сподівається в давній спосіб ошукати світ. Але цього разу закордон значно краще поінформований у питаннях, хто на кого та з якого приводу напав.
Між іншим, під час нашого наступу, як тільки українська армія пожене зі своєї землі окупантів, немає сумніву, що Росія зразу ж кине в бій регулярні війська, чим ще раз викриє перед усім світом свою загарбницьку суть.
Що ж, може бути, що почнеться справжня війна всього світу проти Росії, в якої не буде союзників. Захід допоможе Україні — хто зброєю, хто військовою технікою, хто спорядженням. У разі потреби в українському війську виникнуть польські, грузинські, татарські, чеченські, прибалтійські та всякі інші батальйони. Престиж Росії у світі впаде, її викинуть з Ради Безпеки ООН. Хай би там як було, але в цьому столітті остання імперія зла мусить остаточно розвалитися — і зовсім не обов’язково від зовнішніх втручань. Україна ж твердою ногою стане на своїх східних рубежах, вступить до ЄС та НАТО. Може статися, що населення Кубані висловить бажання увійти до складу України.
Любов до Вітчизни треба доводити ділом
А тепер — для рівноваги розповіді й шануючи об’єктивність — розгляну варіант подій, які чекають на Україну, якщо Росія не дослухається до порад підписантів Будапештського меморандуму, а ми й далі зволікатимемо з наступом. Світ захоче відпочити від повсякденної уваги до нашої країни, а патріотичні настрої більшості українців зміняться пригніченим сумуванням. Цих передумов цілком достатньо для того, аби одержати на сході своє Придністров’я, яке стане для України раковою пухлиною. Ми втратимо надію на повернення до кола європейських країн, і московська азійщина знову засмокче українців у свої болотяні нетрі — аж до майбутнього остаточного розвалу імперії.
Хіба така перспектива може влаштувати український народ? Ні і тільки ні! Отже, підсумую: нині для України настали важкі часи суворих випробувань. Нас усіх, котрі живуть на цій святій землі, московська орда змушує щоразу доводити, що ми тут, у серці Європи, невипадкові люди, що ми цієї заповітної землі й Дніпра-Славутича варті, що ми по-справжньому любимо Україну!
Якщо ж ми виявимося неспроможними захистити одвічні надбання наших славних предків і свою теперішню незалежність, то це означатиме тільки те, що ми тут випадкові люди, і наше місце не тут. Страшно про це подумати, а не лише написати, але через нашу неспроможність сюди можуть прийти інші, схожі своїми вчинками на Сталіна, Гітлера і... Путіна. Хіба нам, українцям, це треба? Тому всім, хто здатний носити зброю, нічого іншого не зостається, як іти визволяти рідні терени. Адже війну треба завжди завершувати перемогою!
