5 березня 1827 року в селі Веселий Поділ на Полтавщині народився Леонід Глібов. Його батько — кременчуцький міщанин Іван Гліба — був управителем кінськими табунами в поміщика Гаврила, потім — у Порфирія Родзянки. Мати Орина — зі збіднілих дворян, близька родичка М. Гоголя. Хрещеним батьком Льоні був Платон Гаврилович Родзянко, а його брат Порфирій узяв відповідальність за виховання хлопця. Після смерті матері Родзянків брати поділили майно і маєтки. Порфирію дісталось село Горби, куди він перебрався та забрав родину Глібових. Змалечку Леонід любив усякі рослини, доглядав за квітами. До нього навіть прилипло жартівливе привітання: «Здоров був, Льолику, квітчастий королику!»
Спочатку хлопця вчила мати вдома. Далі був Ніжинський ліцей. Але раптово помер батько: провалився на Дніпрі під лід і застудився. Невдовзі полишила цей світ і мати...
У ліцеї в Ніжині музою Глібова стала Параскева Бордонос — дочка протоієрея. Вони одружилися, а небавом народилася Лідочка. Після закінчення ліцею Глібов поїхав учителювати у подільське містечко Чорний Острів.
Та дружина відмовилася їхати з ним, бо любила веселе товариство, звані вечори і не бажала буденності. Тоді як для Леоніда ідеалом було спокійне життя, без перевантажень і випробувань. «Епітет «завзятий» мені не личить, — писав він у одному з листів, — тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя».
Зрештою тесть допоміг Глібову влаштуватися на роботу в Чернігівську чоловічу гімназію. Там Леонід Іванович був учителем майбутнього письменника Г. Успенського та генерала П. Косача (батька Лесі Українки). Учні завжди з повагою відгукувалися про свого вчителя, знали напам’ять його байки. Був він улюбленцем і дітей губернатора.
Дружина повернулася до нього, здавалося, все стало на свої місця, але стиль життя Параски не змінився. Вона, як і раніше, віддавала перевагу світським розвагам, була відкрита до любовних захоплень, а її палку натуру не міг задовольнити лагідний і хворобливий Глібов. Чоловік покірно все зносив, намагаючись знайти виправдання поведінці коханої дружини (слабенька, тендітна, хвороблива), хоч знав, що «добродії» обсмоктують кістки «почесному рогоносцю».
А далі розпочалася ще чорніша смуга в житті письменника. У новорічний вечір 1859-го семирічна Лідуня проковтнула риб’ячу кістку і померла. Життя втратило сенс, душа була у траурі. Він плакав тужливими словами за донечкою.
Щоб якось розважити Леоніда Глібова, Лизогуб запросив байкаря в гості до Седнева. Улюбленим місцем Леоніда Івановича стала альтанка у парку садиби Лизогубів — там, де «Стоїть гора високая» над рікою Снов. Там він написав ліричний вірш «Журба», згодом покладений на музику відомим українським композитором Миколою Лисенком.
І тут вибухнув палкий афішований роман Панька Куліша та Параски. Інтелігентний і врівноважений Глібов, який спершу не помічав їх, дав урешті дружині свободу вибору. Він запросив П. Куліша і в його присутності попросив Параскеву визначитися, з ким буде. У фіналі Параска Федорівна одержала від Леоніда Івановича повну волю. А Панько не втримався від моралізаторства: написав другу-рогоносцю листа-подяку. Параска поїхала з Кулішем, але швидко одумалася й повернулася до чоловіка.
Молодий землемір Іван Андрущенко — ще один незавершений роман «вічної нареченої». У листах Параски до Андрущенка рефреном повторюється думка, що їй нудно. «Скучно мені в Чернігові дуже, не знаю, що й робить із собою... Найгірше за все жити в багатолюдній пустелі, на котру прирекла мене доля».
А Леонід із головою пірнув у роботу: у часи заборони української мови видавав єдиний у державі двомовний «Черниговский листок». Велика любов до України й покликання журналіста підштовхнули його до редагування щотижневої газети. У Чернігові жінки задивлялися на Глібова, та і йому, як мужчині та поетові, потрібна була жіноча увага для творчого натхнення, для підвищення самооцінки. Є у Глібова вірш «Интимная песня», надрукований у «Черниговском листке» (1862 рік). Тоді поет зустрів тип панночки, про який писав: «У девушки в шестнадцать лет в любви рассудка, право, нет!». І от він починає говорити їй про «рассудок» і чому між ними неможлива любов. «Любить тебя мне не судилось, Так как же не любить тебя?»
Невдовзі громаду було розгромлено. Глібова звільнено з посади вчителя гімназії, закрито «Черниговский листок». Глібови переселилися до тестя в Ніжин. Там захворіла і 4 листопада 1867 р. померла невірна, але кохана дружина...
Глібову вдалося влаштуватися завідувачем чернігівською земською друкарнею і пробути на цій посаді до кінця життя. Після року жалоби Леонід прийняв на роботу економку Параскеву (знову кохане ім’я) Баранову. З того часу вдома у Леоніда Івановича запахло борщем, а у його віршах з’явився рядок: «Я дома женщину люблю!». Аж 25 листопада 1879 року, в неділю, він написав: «Девять лет я любил — и ни слова, Я любовь свою в тайну облек...» Він одружився, усиновив тринадцятирічного Олександра. Коли Глібову було більше п’ятдесяти, Параскева народила сина Сергія. Леонід Глібов був зворушений і щасливий, але Сергійко раптово помер — і горе зігнуло Леоніда Івановича до землі, нещадно відбираючи сили і здоров’я.
В останні роки Глібов нездужав на астму та хвороби серця, майже повністю втратив зір. 10 листопада 1893 р., на 66 році життя, тихо, уві сні відійшов праведник Леонід Глібов. Теплого осіннього дня Чернігів проводжав свого поета в останню путь. Труну Глібова несли на руках далеко за місто до Троїцького монастиря, де його було поховано. На пам’ятнику поетові, спорудженому на кошти громадськості, було викарбувано слова В. Cамійленка, написані в день смерті Глібова.
«...не вмре поет
у пам’яті людській.
Згадаєм ми тебе
в недоленьці лихій
І в кращий час нової долі!»
Запоріжжя.
