Василь Артемович Сідак (на знімку) із Дніпровокам’янки Верхньодніпровського району давно збирає старовинні предмети і має в себе вдома з них музей. Краєзнавця знають і шанують далеко за межами його села. Чоловікові вже за дев’яносто, але він завжди радо приймає відвідувачів свого музею.
Рід Василя Артемовича з діда-прадіда — дніпровокам’янський. Тут, на правому березі Дніпра, розкинулося село, в якому не було панів і кріпаків, а тільки вільні люди. Ці краї колись бачили козацькі зимівники, Карла ХІІ з Мазепою, а пізніше здригались від кривавих боїв радянських військ із гітлерівцями. Звідси у війну Василя Сідака німці забрали працювати на бауера. Тож йому довелося змолоду сьорбнути ківш лиха.
А починав свій трудовий шлях слюсарем на заводі імені Бабушкіна, паралельно закінчив вечірню школу в обласному центрі. Вчився в технікумі на агронома-плодоовочівника. Затим потрапив на роботу у Васильківський район — в Ульянівську МТС. А через рік повернувся у рідне село і вже більше ніколи не залишав його.
— Мене, мов магнітом, тягли до себе наші плавні, — згадує Василь Артемович. — Я там пас худобу дитиною. Сім років кожне літо. Тож я виріс у плавнях. І досі вони зі мною.
У 1955 році пішов у колгосп «Росія» садоводом, заробляв 45 трудоднів на місяць. І досі тепло на душі, коли згадує ті часи — нелегкі, але ж і молодечий запал був! Саме тоді з’явився в сусідньому Івашковому його сад — 120 гектарів!
Працював і агрономом, і диспетчером, завідував технікою безпеки в колгоспі. Роботою не перебирав, всюди намагався бути корисним. На пенсії — з 1985-го.
Ще в 1964 році, коли почали розмивати берег Дніпра, школярі знаходили там чимало старовинних речей. Усе те добро розходилося по хатах. Тоді В. Сідак почав і сам збирати вимиті річкою предмети старовини. Збирав у сусідніх Суслівці, Кам’янці, Калужиному.
— Там було чимало кераміки, вимитої хвилями. І цілий посуд, і черепки, — пригадує чоловік. — Я цим захопився, виписав спеціальну літературу з Ленінграда. Знаходив металеві предмети часів імперії Романових — монети, медалі, ордени. Траплялися уламки люльок (у мене їх цілий ящик), намиста, праски і багато того, що тоді ніхто не збирав.
У колекції Василя Артемовича є чимало предметів старовини, які він виставив у власному музеї, а багато знахідок віддав у Дніпродзержинський міський історичний музей. Там опинились металеві застібки до одягу, кераміка, зокрема два глечика доби бронзи, навіть монета 200 року нашої ери — римського імператора Септимія. Шкода, що основні експонати сховані у фондах, і звичайний відвідувач їх не бачить.
Василь Сідак багато знає про рідне село. Тут, над Дніпром, каже, люди жили ще тисячі років тому. Мабуть, то були скіфи, котрі торгували з Римом чи Грецією. Бо тут трапляються античні амфори. А дату заснування, яка стрічає гостя Дніпровокам’янки на в’їзді в село, визначили 1648 роком, коли реєстрові козаки повернулись із Кам’яного затону і пішли на допомогу Богдану Хмельницькому.
Краєзнавець цікавиться історією й нині. Має проблеми із зором, а не відмовляє собі в задоволенні прочитати нові книжки з потрібної йому тематики.
Василь Артемович став ініціатором встановлення хреста на могилі свого земляка — останнього козака Свиридона Тропка, який воював в армії УНР і загинув у Катеринославі. А могила його тут, на березі Дніпра. Спершу Сідак поставив дерев’яний, а три роки тому — металевий козацький хрест, щоб сучасники могли поклонитися могилі героя. Щороку на Покрову сюди, в Дніпровокам’янку до Сідака, приїжджають козаки з району, представники «Просвіти», духовенства.
У Василя Сідака завжди відчинені двері для тих, хто шанує історію краю. В одному приміщенні, що розташоване просто біля його хати по вулиці Центральній, чимало українського народного одягу. В другому — монети і кераміка, предмети побуту. Господар зізнається, що найціннішого він не показує відвідувачам — ховає для нащадків! Чи правильно вчиняє? Розсудить історія, яку він любить і яка відповідає йому взаємністю.
Дніпропетровська область.
Фото автора.
