Київське культурологічне товариство «Боривітер» 2001 року опублікувало невеличку книжку Олекси Палійчука «Іконостас». У вірші «Кубань» є такі рядки:
Розпукою гуде, ятриться, мучить,
Куди не повернись, куди не стань,
Найглибша рана, сором наш пекучий
Дотла, дотла зросійщена Кубань.
Отже, далі йтиметься про Кубань як про наш загальноукраїнський сором. Щоправда, цього соромляться не всі. Жоден із президентів, голів Верховної Ради, прем’єр-міністрів України за часів її незалежності (і коли взаємини з Росією були нормальними) не спромігся відвідати Кубань. Польські керівники відвідували Західну Україну, де живуть представники польського етносу. Представники угорської влади нерідко перебували на Закарпатті. Російські можновладці бували в Криму.
Представники української влади чомусь оминали Кубань. Мабуть, вона менш цікава, ніж офшори, Сейшели та Багами. От і маємо дотла зросійщену Кубань. Що кожен з нас зробив, щоб на Кубані, хай і під російською владою, жила українська мова?
Загальновідомо, що до Кубанського козачого хору прихильний російський президент В. Путін. Він возив хор за кордон. Співати українською мовою Кубанському козачому хору, слава Богу, ще дозволено. Навчатися українською мовою козачим діткам заборонено. Мабуть, нічого українською стороною не робиться, щоб наша мова використовувалася в позакласній діяльності чи в недільних школах. Американці українського походження не цураються мови своєї злиденної і нещасної історичної Батьківщини. Російська влада українську мову на Кубані ліквідовує. Очевидно, остерігаючись сепаратизму. Печерщиною тхне ідея заборони української мови в Росії, чи російської — в Україні. Така заборона є бажаною для жменьки екстремістів обох сторін, але не пересічних людей українського і російського етносів.
Далі про те, що б могло дещо пом’якшити наш сором за бездіяльність щодо Кубані.
Понад рік тому мені на очі випадково потрапила книга В. Ліхоносова «Наш маленький Париж» (назва — російськомовна). Ним герої книги вважали Катеринодар (нині — Краснодар) — серце Кубані.
Про автора та його книгу доти не доводилося чути. Взяв книгу до рук і вже не випустив, доки не прочитав. Це книга про історію Кубані і про те, як знищувався український етнос (до речі, голод 1932—1933 років охопив тоді ще українізовану Кубань). Автор — росіянин, але так міг написати книгу лише друг українського народу. Після навчання доля закинула його на журналістську роботу на Кубань, і він ще застав там українське мовне середовище.
Я — не літературознавець. Не стверджуватиму, що краще — «Тихий Дон» М. Шолохова чи «Наш маленький Париж» В. Ліхоносова. Долі героїв — неоднозначні, непрямолінійні. Перемішалося грішне з праведним. Від читання книги щемить серце. Дякуєш Богу, що не закинув тебе в ту обстановку, у якій важко, а той неможливо було вибирати — куди йти і як діяти. Історія розвіювала людей як сміття.
Книгу вперше опубліковано 1986 року. Тоді настали горбачовські часи і книга змогла з’явитися на терені СРСР. Раніше в Радянському Союзі вона не могла бути опублікована.
З цієї книги я вперше дізнався, що охорону російських царів та їхніх родин несли протягом понад 100 років (від Катерини ІІ до Миколи ІІ включно) саме кубанські, а не якісь інші козаки. Служба в імператорському караулі вважалася для кубанців відповідальною та престижною справою. Один з козаків загинув під час вбивства Олександра ІІ. Від козаків царі чули українську мову. Козаки допомагали Олександру ІІІ ховати від цариці в халявах його чобіт пляшку з горілкою.
В. Ліхоносов народився 30 квітня 1936 року. З огляду на його поважний вік треба поспішати. Зазначу, що в США заявки на одержання патентів на винаходи, подані особами віком понад 65 років, розглядаються першими. Шанси раптово зустрітися з Богом у таких людей значно вищі, ніж у тридцятирічних.
Терміново потрібно владнати з автором деякі юридично-літературні питання. По-перше, слід підказати В. Ліхоносову створити словник термінів, що зустрічаються в книзі. Багатьом читачам, особливо молодим, вони невідомі. Якщо В. Ліхоносов не має змоги його створити, то в цьому йому допоміг би я.
Книзі не завадили б короткі правдиві історичні замальовки про описувані події. В часи, коли вона створювалася, автору могла бути недоступною відповідна інформація. Нині вона доступна. Гарантую свою допомогу і в цьому.
Український текст можна було б подати російськими літерами, але у справді українському звучанні. Бажано знати, наскільки поміж кубанських козаків був поширений суржик. Слід врахувати, що козаки не могли говорити так, як це роблять професори-філологи. Але київсько-полтавський діалект кубанців — це факт, від якого не втечеш.
По-друге, можна було б україномовні місця в російськомовній книзі подати українською мовою й українськими літерами.
По-третє, мабуть, книга не втратила б свого колориту, якби була повністю перекладена українською мовою. Тобто має бути два варіанти книги — для україномовних та російськомовних читачів.
Автор цієї статті готовий взяти участь у реалізації зазначених проектів, але без допомоги йому не обійтися.
Слава українській мові! Хай живе вона і на Кубані!
Іван ДАХНО, доктор економічних наук, професор.
