Він народився третього дня незалежної України. І в свої 24 юні роки добровільно пішов захищати Ббатьківщину.

 

 

 


Денис Кошлак народився у Чернігові, досі говорить російською, але коли почалася російсько-українська війна, без вагань добровольцем пішов на фронт. Він єдиний син у матері — тож вона до контузії Дениса так і не знала толком, де він. «Казав, що гуляю по Маріуполю, що дівчата тут красиві, що морозиво їм», — розповідає Денис. А насправді він в той час був у Широкиному.


Чому пішов воювати? Відповідь проста, щира, зовсім не геройська: «Ну як це — мої друзі пішли на війну, а я буду вдома сидіти?!».


Щоправда, тепер, коли Денис більше року відвоював і повернувся з непростою контузією, у нього відбувся перегляд кола друзів і приятелів: «Є такі, що кажуть — ти воював за владу, за гроші, незрозуміло за кого війна. Вони випали з числа моїх товаришів. Я не став з ними дискутувати, порадив тільки на пару днів з’їздити на фронт, послухати розповіді жителів сіл про те, як росіяни били по них, ґвалтували дівчат, розстрілювали неугодних...» — каже Денис Кошлак.


Ми розмовляємо в кабінеті лікаря Центру радіаційного захисту та оздоровлення населення, де Денис проходить лікування після контузії. Цей медичний заклад виступив ініціатором обстеження та лікування всіх учасників АТО, маючи загалом достатні медичні умови для цього. І саме тут, у центрі, виявили, що контузія бійця Дениса Кошлака не обмежилася ушкодженням вух... На нього чекає лікування після уточнення діагнозу та санаторій.

Сам же він бачить, що став нервовим, роздратованим, але добрий догляд медиків дає позитивні результати.


Денис Кошлак — морський піхотинець. Їх довго тренували — біля Житомира, де Тетерів пробивається крізь гори, на Миколаївщині, де розташована частина. Вперше в житті Денис стрибав із парашутом, видирався на гори, але воювати довелося без цих умінь: він був навідником ДШК, станкового кулемета. 35 кілограмів ваги потягати на собі, та ще з патронами, нелегко — а на вигляд Денис худенький парубчак.


Які епізоди запам’яталися найбільше? Певно, те, як ішов здаватися українцям підполковник російського ФСБ: «Йому стріляли в ноги, а він спокійно так ішов. А потім сказав, що здався, бо набридло воювати».


Уже тільки один цей епізод розвінчує міфи, що їх поширює російська пропаганда, мовляв, на Донбасі — громадянська війна і воюють місцеві. Денис розповідає, як бійці «Правого сектору» взяли в полон вісім бойовиків — троє з них виявилися громадянами Росії. А місцеві — вдягнені абияк, курять «Приму» без фільтра і кажуть, що їх мобілізували воювати.


...Він так детально, крок за кроком, розповідає свою військову біографію, в якій є і бюрократія, і дурість, а героїзм — настільки звичний, що таким його бійці і не вважають. Денис так розказує, наче звітується перед удвічі старшим. Питаю: «А коли було страшно?» У відповідь, думаю, почую, — тоді, як гинули товариші. Але ні, відповідь зовсім інша: «Коли стрибав із парашутом удруге і втретє, бо перший раз не страшно — викидають тебе, як мішок, і летиш. А ще було страшно, коли був зі своїм ДШК на горищі двоповерхового будинку і через слухове вікно бачив у темряві, як летіли на мене трасуючі кулі. Я пригинався, а потім і сам розумів, що занавіска ніяк би мене не захистила, якби ворог стріляв прицільніше».


На моє уточнення про реакцію на вбитих товаришів відповідь була  геть несподіваною: «Ні, не страшно було, а злість брала! Як це так — вони лізуть, вбивають на нашій землі, а в нас якесь перемир’я! І я ще живий...» Мабуть, це зветься азартом бою.


Контузили Дениса росіяни під час трансляції матчу Росія — Уельс: саме тоді відбувалися активні обстріли, перший — на початку трансляції, другий — під час перерви і третій — по закінченню. Гумор такий на фронті... Міна влетіла в маленьку кімнату, з якої відстрілювався Денис, і він перестав чути. Але не кинув свого кулемета, і командир роти відірвав його вже майже силою, бо морський піхотинець бачив тільки, як у того ворушаться губи, але слів не чув. На американському «Хаммері» (і за те спасибі, хоч зброї гаранти Будапештського договору нам і не дали!) контуженого бійця доставили в госпіталь. Підлікувавшись, він ще раз потрапив у те ж Широкине і за той же ДШК, але госпіталь підняв галас: де подівся боєць, що не долікувався? А він саме отримав від волонтерів такі класні навушники — розмову чути, а вибухи ні. Довелося віддати наступнику...


Як складеться у фронтовика доля далі — невідомо. Є в нього дівчина, з якою познайомила війна — вчиться в Києві. Денис також хоче вчитися. Тим паче, що повертатися на посаду експедитора, на якій він перед війною ще й був не оформленим належно, не хоче. А війна — як треба буде, Денис Кошлак без вагань візьме зброю для захисту незалежності України. Бо іншої держави не знає і не хоче.

Чернігів.

 

 

 


Фото з фронтового альбому морського піхотинця Дениса КОШЛАКА.