Ласкаво просимо, або Візочникам вхід заборонено
Скільки у Дніпрі капітальних споруд — житлових будинків, шкіл, лікарень, бібліотек, театрів — до яких неможливо ввійти людям на візках? На жаль — вони часто й густо... Ці споруди, що їх будували за радянських часів за БНіПами, які не передбачали пандусів і підйомників, вони — неприступні для тих, хто прикутий до інвалідних візків — і змушують, дивуючись байдужості й цинізму тієї системи, іронізувати (якщо тут доречне це слово) про існування інвалідів у Радянському Союзі... Начебто таких людей не існувало... «Я була і є!» — каже із цього приводу Тетяна Шелюг, регіональний представник національної Асамблеї інвалідів, яка закінчила виш, вийшла заміж, народила дитину «на візку». «Я був і є!» — каже і Дмитро Жарий, який народився ще в Радянському Союзі, але виріс у молодій незалежній країні і сповна на собі відчув, що таке насправді «безбар’єрна Україна», побудову якої проголосив в 2006 році президент нашої держави.
Пандус, який побудував Дмитро
Кілька років тому Дмитро Жарий сам побудував пандус, що веде з вулиці до його 14-поверхового житлового будинку на житломасиві Перемога. Дмитро не хотів, щоб цей будинок став для нього острогом, темницею, в’язницею — загалом, тим, чим є для сотень прикутих до інвалідних крісел городян їхні помешкання. Він закінчив юридичний факультет ДНУ, готував себе до адвокатської практики, він не хотів залежати від батьків. Адже тільки за їхньої допомоги він міг долати у своєму візку перешкоду у вигляді п’яти крутих сходів, що ведуть із ґанку на вулицю. «Я звернувся до представників влади із проханням зробити пандус у будинок. Мені відповіли, що пандус зробити неможливо. Я не захотів гаяти часу на судовий розгляд, який міг би дати відповідь на запитання: чи маю я право на вільний доступ до будинку, в якому живу, і чи праві представники влади, кажучи про неможливість спорудження пандуса. Я найняв будівельників, заплатив їм дві тисячі гривень, і через тиждень двох’ярусний пандус був готовий. Він виявився настільки зручним, що пандусом почали користуватися всі мешканці будинку. Через кілька місяців вони компенсували мені половину затрат. А незабаром і ЖЕК вирішив, що повинен взяти на себе частину витрат, і дозволив не платити деякий час квартплату», — розповів Дмитро телефоном. Йому, якщо можна так сказати, ще пощастило, бо не потрібно було прокладати дорогу від ліфта до ґанку... У будинку, де живе Дмитро, на цьому шляху немає сходів, що стають перешкодою для візочників, які живуть у типових дев’ятиповерхівках. Тетяна Шелюг долає цей бар’єр завдяки конструкції, частина якої прикріплена до стіни, частина — до сходової огорожі. Вона розмістила схему свого пандуса в соціальних мережах, щоб візочники «взяли її на озброєння».
Ну а через кілька років після того, як Дмитро Жарий побудував пандус, про цю людину дізналася вся країна... Нині, по довгому часі, він не дуже любить згадувати перипетії того судового процесу, який коштував йому чималих душевних і фізичних сил, але завдяки якому всі аптеки країни почали активно оснащатися справжніми, а не бутафорськими, пандусами та іншим обладнанням, що забезпечують доступ до цих закладів людей на візках. До аптеки, що розташована поряд із амбулаторією на його житломасиві, вів пандус, піднятися по якому через крутість було неможливо. Дмитр потрапив до аптеки завдяки добрим людям, які занесли його на руках. У відповідь на справедливі претензії він почув, що пандус відповідає нормам, хоча навіть вочевидь було зрозуміло, що це не так: пандус ішов під кутом майже 50 градусів.
«Я звернувся в кілька державних служб із проханням захистити мої права. «Пандус такий, яким йому требу бути», — така була суть відповідей на мої листи. Тоді я замовив будівельну експертизу, яка підтвердила невідповідність пандуса Державним будівельним нормам. Я подав позов до окружного адміністративного суду на аптеку й ще одну державну службу, що покликана контролювати діяльність аптек. Позов було відхилено — як пояснили мені, через необґрунтованість. Далі був апеляційний адміністративний суд, що задовольнив мій позов, касаційна скарга державної служби, що відповідає за роботу аптек, до Вищого адміністративного суду, яка не була задоволена. Я виграв справу й, певна річ, відчув задоволення: адже за моєю спиною перебували тисячі людей в інвалідних візках», — ділився враженнями Дмитро.
До церкви — як у фортецю...
Здавалося б, формалізм у вирішенні питання доступності мав би викорінити ще один важливий документ — Державні будівельні норми «Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення...», який вийшов в 2007 році й чітко визначив параметри пандусів — кут нахилу щодо висоти й довжини основи. Після виходу цього документа жоден об’єкт — чи то соціальне житло, а чи п’ятизірковий готель — не мав права бути введеним в експлуатацію без дотримання принципу доступності. А всі інші будинки — привести свої «доріжки для інвалідів» у відповідність із нормами. На жаль — і після його виходу у світ багато пандусів не втратили своєї крутості, продовжуючи залишатися зразком, щонайменше, байдужого й халатного ставлення до людей на візках. А величезне число об’єктів культурного та соціального призначення продовжували залишатися позбавленими навіть натяків на «безбар’єрний доступ». Тільки нещодавно Дніпропетровський театр опери та балету оснастився пандусом і підйомником на2-й поверх, де розташовані входи до залу. До цього вхід у театр «візочникам» був закритий. «Ви приїжджайте, ми вас на руках занесемо», — чула не раз Тетяна Шелюг від працівників оперного, але жодного разу не скористалася цим запрошенням. Не те це місце, щоб потрапляти до нього таким принизливим для себе та й шокуючим публіку шляхом. І потім — вона ж не одна...
Парадокс — але навіть храми Дніпропетровщини не готові приймати людей на візках... Тетяна Шелюг звернула на це увагу владики Іринея, написавши йому листа. «У Дніпропетровську майже 46 тисяч інвалідів. З них приблизно 2,5 тисячі — це візочники. Люди на візках теж хочуть щастя — одружуються, вінчаються, народжують і хрестять дітей. От тільки потрапити до храмів самостійно ми не можемо. Нас заносять у храми волонтери або родичі. Весь цивілізований світ користується в будівництві законами універсального дизайну. Треба будувати так, щоб усім було зручно. Вважаю, Державні будівельні норми, що стосуються маломобільних людей, обов’язкові й для релігійних установ. В 2013 році на центральній набережній міста був побудований храм Іоана Хрестителя, що врочисто відкрився на день міста. Я відчула справжній шок, коли були прибрані риштування й паркан: у храму не виявилося пандуса...»
Комітет доступності
У 2008 році у виконкомі Дніпропетровської міськради, керованою нині нардепом Іваном Куличенком, був створений комітет доступності, але він не зіграв вирішальної ролі в розв’язанні проблеми. Війна, що скалічила величезну кількість солдатів, підняла цю, що почала, було, осідати на дно громадської уваги проблему... Та й нова влада — як в області, так і Дніпрі — начебто б готова її розв’язувати. «Будемо звертатися до міжнародних донорів», — сказала із цього приводу радник голови облдержадміністрації Ольга Горб. Як розповіла нам відомий дніпровський волонтер Олександра Кутас, з народження прикута до інвалідного крісла, вона написала листа міському голові Борису Філатову, намагаючись звернути його увагу на проблему доступності. Будинок виконкому, до слова, лише недавно оснастився обладнанням, що дозволяє людям на візках одержати доступ до високих кабінетів. Як і будівля облдержадміністрації. Але це — точкове розв’язання проблеми. Переважна більшість соціально й суспільно значимих об’єктів Дніпра, як і раніше, недоступні для візочників. От і Олександру Кутас, яка приїхала до дніпровської СШ № 55 (де, до речі, впроваджується інклюзивна освіта) для зустрічі з Мариною Порошенко, щоб обговорити тему доступності, старшокласники піднімали на руках на 2-й поверх...
Тетяна Шелюг і Дмитро Жарий на одній з конференцій, що присвячена проблемам людей з обмеженими можливостями.
Фото надано автором.
