Голод 1946—1947 років у листах до влади
Цією публікацією з нагоди 70-х роковин голоду 1946—1947 рр. Центральний державний архів громадських об’єднань України розпочинає проект, присвячений вшануванню пам’яті загиблих від трьох голодоморів ХХ століття в Україні. В його рамках протягом 2016—2018 рр. ЦДАГО України представлятиме маловідомі документи з власних фондів та влаштовуватиме інші заходи з метою ознайомлення суспільства з документами Національного архівного фонду з цієї проблематики.
Голод 1946—1947 рр. — страшна подія в історії України. Народ, який переміг у війні, радянська влада знову поставила над прірвою смерті. Голод охопив майже всю радянську Україну, лиш у західних областях ситуація не була такою критичною. Кількість загиблих у ті роки достеменно не встановлено, досі подаються різні цифри — від 100 тисяч до 1 мільйона. Про відчай людей свідчать численні листи до союзного та республіканського керівництва з благаннями про допомогу, що зберігаються у фондах ЦДАГО України.
Той голод викликаний цілим комплексом факторів. Не останню роль відіграли наслідки війни, а ще сильна посуха, від якої дуже постраждав південь УРСР. Врожай зернових в Україні в 1946 р. був у 3,5 разу менший, ніж у 1940 р. Із наявних на середину 1946 р. 26397 колгоспів, 5500 не зібрали навіть того зерна, що засіяли.
Проте визначальною причиною все-таки була сталінська політика хлібозаготівель. ЦК ВКП(б) та Рада Міністрів СРСР вимагали виконання надзвичайно напружених планів хлібопоставок — за будь-яку ціну. Коли почався голод, цей план було навіть збільшено. А замість продовольчої допомоги українцям союзна влада відправляла у колгоспи уповноважених із хлібозаготівель, які грабіжницькими методами забирали в людей останнє. Так, у листі селян Снятинського району Станіславської (нині Івано-Франківської) області Й. Сталіну та першому секретареві ЦК КП(б)У М. Хрущову йдеться: «Від початку хлібопоставок у районі розгорнулося побиття селян уповноваженими та районним керівництвом, наприклад: по селу Белелуя — уповноважений Лосєв побив мешканця села Задубрівці Стефана, у селі Русів уповноважений Підгуренко побив низку селян, по м. Снятин побито уповноваженим Клиновським 11 людей, по селу Завалля уповноважений Ніцович побив Одинську Ганну і низка побиттів в інших селах. В селі Підпечери зробили повальний виклик селян у сільраду в нічний час, а потім в спеціальній кімнаті відбувалося побиття». Людей били за «невиконання хлібоздачі»...
Крім обов’язкової хлібоздачі та численних натуральних податків, селяни мусили, нерідко майже задарма, працювати в колгоспах. Так, за підсумками 1946 р., колгоспники Київщини одержували не більш як 150 грамів зерна на трудодень, в інших областях — навіть 50—100 грамів. А частіше за свої трудодні селяни й нічого не отримували, бо з Москви йшли вказівки про заборону головам колгоспів видавати хліб людям. Ті керівники, які цю заборону порушували, сідали до тюрми за «розбазарювання хліба».
Вилучене зерно вивозили в інші регіони СРСР, до Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Фінляндії, Франції. Експорт зерна у 1946—1947 рр. — 2,5 млн. тонн! А в українських колгоспах не залишилося зерна для сівби, селяни голодували.
Ситуація була значно складнішою, ніж одразу по війні, коли трудівники колгоспу ім. Тельмана Зелено-Гайської селищної ради Томаківського району Дніпропетровщини писали в листі до М. Хрущова: «Дорогий Микита Сергійович! Ми (...) з великою радістю готуємося зустріти день весняної посівної кампанії 1946 р., як першу мирну весну, після такої кровопролитної війни з німецькими фашистами. Багато з нас недорахувалися у своїх родинах батьків, чоловіків, синів, це дуже велике для нас горе, але як не важко було під час війни, ми пережили всі негаразди, буквально відриваючи від своєї частки хліба і віддаючи її для Армії-переможниці. І ось зараз так само складно. Підходять тяжкі весняні роботи. Але робота нам не страшна, лякає нас те, що у нас немає чого їсти. І до весни ми підходимо без фуражу для тяглової сили і без шматка хліба для людей. Ми вже зверталися до місцевої влади, щоб надали нам позику (зернову. — Авт.), але нам категорично відмовили. Невже немає в нас в країні хлібного запасу, щоб надати в позику для колгоспників до нового врожаю, адже дуже важко голодній людині працювати. Ми просимо Вас, Микито Сергійовичу, перевірити наш стан життя і надати продовольчу допомогу, аби ми не залишилися без захисту з Вашої сторони».
Керівництво УРСР попросило Москву про зменшення плану хлібозаготівель, проте отримало відмову та звинувачення у «м’якотілості». Для прискорення темпів хлібозаготівель Сталін послав до Києва Кагановича, який від березня 1947 р. став першим секретарем ЦК КП(б)У. Саме на його правління припадає пік голоду (зима—весна 1947 р). Опухлі з голоду люди їли мерзлу картоплю, буряк, кору дерев, жолуді, траву, гризунів, собак. Багато старих людей, жінок з малими дітьми ходили по хатах, просили хоч би якоїсь їжі. Намагалися вижити, збираючи колоски на колгоспних полях. Але ж іще з 1932 р. діяв сталінський закон «про п’ять колосків», з’явився й новий указ Президії Верховної Ради СРСР про кримінальну відповідальність за крадіжки держмайна. Архівні документи свідчать і про жахливі випадки канібалізму. «14 січня 1947 р. була затримана П. (прізвища не вказуються з етичних міркувань. — Авт.) — 1906 року народження, українка, безпартійна, вдова, мешканка села Хорошеве, Синельниківського району Дніпропетровської області. П. звинувачена у тому, що вона після смерті матері — А., 70 років, окремі частини її трупу разом з трьома дітьми у віці від 4 до 9 років — вживала в їжу. При обшуку в будинку П. були знайдені залишки людського трупа. П. знаходиться в психлікарні». (Із довідки начальника УМВС УРСР по Дніпропетровській області в Управління з перевірки партійних органів ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р.)
Наприкінці літа 1947 р. в Україні нараховувалося понад 1 мільйон виснажених голодом людей, хворих на дистрофію, майже 50 відсотків з них — діти. Дитячі лікарні були переповнені, як і дитячі притулки, куди потрапляли і сироти, і діти, від яких відмовилися батьки, сподіваючись, що під опікою держави дитина не помре з голоду. Тим часом на пунктах Заготзерна псувався хліб, який не встигли вчасно вивезти за межі республіки через брак вагонів: «На відкритих площадках пунктів Заготзерна Запорізької області скупчилося до 10 тисяч тонн зерна... Управління Сталінської залізниці погано виділяє вагони для розвантаження зерна з відкритих площадок... У зв’язку з частими дощами зерно піддається псуванню». (З доповідної записки Управління з перевірки партійних органів ЦК КП(б)У — Л. Кагановичу від 31 серпня 1947 р.)
Голод не оминув і українських міст, про що свідчать листи робітників заводу «Червона Зірка» з Кіровограда, групи «старих більшовиків» з. Одеси, інструкторів Дрогобицького облкому КП(б)У. В останньому йдеться про сите життя місцевого керівництва: «Все літо працівники обкому виїжджали працювати у підсобне господарство, обіцяли картоплю та овочі, але забезпечили тільки секретарів. Прості працівники стогнуть, плачуть, голодують, але тільки пошепки і нікому не можуть поскаржитися».
Далі подано витяги з листів, що зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, а також копію листа колгоспника с. Новоолександрівка Нижньосірогозького району Херсонської області Бдуленка Л. Кагановичу зі скаргою на уповноваженого з хлібозаготівлі (документи подаються мовою оригіналу, авторська стилістика, орфографія та пунктуація збережені).
З листа капітана Червоної армії М. Очколяса — М. Хрущову про становище колгоспу «Правда» с. Безбородьки Гельмязівського району Полтавської області. 7 жовтня 1946 р.:
«Дорогой Никита Сергеевич! Я очень извиняюсь, что лично к Вам пишу настоящее обращение, но я нашел нужным писать только к Вам и надеюсь, что Вы прочтете это и примите соответствующие меры для устранения ниженаписанного. Я военнослужащий, офицер Красной Армии, прибыл в отпуск в свое село Безьбородьки Гельмязовского района Полтавской области. Что мне бросилось в глаза, когда я прибыл в это село: первое, что колхозники на 50% уже на сегодняшний день остались без хлеба и живут за счет того, что воруют. [...] В колхозе самими колхозниками происходит сплошное воровство как-то: покушать, протопить и т. д. Надежд на то, что колхозники будут обеспечены необходимым довольствием, нет никаких, потому что с колхоза вывезли даже последнее.
Второе: Колхозники буквально с плохим настроением и ведут всевозможные разговоры о «войне», о том, что «с голода придется погибать», о том, что «правительство забыло о колхозниках».
Настроение у большинства колхозников уехать на производство, но их не отпускают и колхозники с этого пустили разговор — это специально так делается, немцы всех не выбили, так теперь нас хотят с голода умертвить...»
З листа працівників колгоспу «Паризька комуна» с. Шуньки Білогірського району Кам’янець-Подільської області до Ради Міністрів СРСР від 26 листопада 1946 р.:
«Мы колхозники знаем ответственность за расхищение колхозного добра, когда за хищение трех килограммов половы судят на три года лишения свободы. Постановление Совета Министров и ЦК партии по этому вопросу мы тоже знаем, но что на деле? В нашем колхозе сейчас голод и холод. [...] Мы колхозники остаемся без хлеба, теперь голодаем и всех нас ждет смерть...»
З листа робітника з Черкас І. Шевченка — Л. Кагановичу. Не пізніше 8 квітня 1947 р.:
«Тов. Каганович Лазарь Моисеевич! Вы человек таки очень умный, Вас очевидно, поэтому и назначили первым секретарем Украины, чтобы спасти этот голодающий, опухший, уже умирающий народ. Что делается по станциям железнодорожным, как народ валяется голодный. [...]
Сколько уже людей умерло с голода, а сколько умрет в апреле, мае, июне сего года.
Необходимо помочь этому голодающему народу в восточных областях. [...] А такое то горе украинскому народу восточных областей, голод, голод форменный, а голод это не тетка.
В колхозах все кони выдохли, народ ходит как тень, как сеять, кто поможет!
По Заготзерно и спиртзаводах еще много, много зерна, у единоличников западных областей. [...] Если бы его выкачать и вместо спиртзаводов дать колхозникам на посев, поверьте, что на Украине в восточных областях нет семян.
Прошу Вас очень и просит Вас весь украинский народ помогите нам в семенах, а то пропадем, кушать нема що, без хлеба, але переживем за бурьяном та молоком, все таки не помрем. Правда, процентов 20 умерли, но что же это слабые и не здужали. [...] Мы выживем до нового урожая, только бы Вы помогли немного семенами взаимообразно [...].
Извините, что не в конверте, бо нема, а на марку, честное слово и копейки не имею — голодный хожу по дворам, прошу хлеба, но Вас крепко уважаю — Вы тут не виноваты пока ничего».
Ірина ЖУРЖА, головний науковий співробітник Центрального державного архіву громадських об’єднань України, кандидат історичних наук.
Фотокопія листа колгоспника с. Новоолександрівка Нижньосірогозького району Херсонської області Бдуленка першому секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу (14 серпня 1947 р.).
