Чисті й непорочні. Саме такими подають себе народу українські політики нового призову, а ще більше закордону — власникам контрольного пакета «українських акцій».
Особливо в останній період, коли країну вони ж завели на найбезнадійніше перехрестя історичних доріг: між поганим і найгіршим. Рукотворно створюють час великий і похоронний.
* * *
На перший погляд, це загальносвітова тенденція. Як резюмувалося в одній із останніх публікацій в «The Guardіan» (27.11.2016), епоха політиків відповідальних, із глибокими знаннями й досвідом добігла кінця. Настав час політичних клоунів. З погляду розуму вони неможливі, але політично очевидні. Французький сценарист Мішель Одіар в 1960-х рр. вигадав фразу. Вона звучить приблизно так: дурні спробують добитися свого будь-якими способами — саме так ми й зрозуміємо, що вони дурні. Звучить як про наш час!
До того ж в Україні загальне посилюється низкою особливостей:
1. Вона перебуває в стані перманентної революції. Щоправда, багато хто у ній убачає нескінченний державний переворот, що з погляду політології є більш правильним. Утім, йдеться тут про інше. У такі періоди, крім усього іншого, швидко набирають сили «нові люди», не за рахунок своїх якостей і продуманих програм реальних заходів, а за допомогою гасел захоплення влади й нерідко ломових дій, помножених на випадковості.
Щоправда, вищі посади опанували такі собі революціонери проти власної волі й навіть учорашні адепти поваленого режиму. Вважаючи себе навіть вождями революції, вони водночас ніколи не перенесуть правду про неї. І, сподіватимемося, вони ніколи не поведуть революцію вперед, якщо знають, куди вона може привести.
Перші й другі освоюються у владі багато в чому за рахунок узаконеного беззаконня, прикриваючи його гаслами справедливості й рівності. Зазначу, що, як показує історична практика, саме вона породжує тиранів, бо серед рівних завжди знайдеться той, хто рівніший за інших.
Саме такий підхід виступає в їхньому розумінні засобом просування вперед революції. Що, знову ж таки, як свідчить історія, несе загрозу розширення узаконеного беззаконня, перетворення його на політичне знаряддя влади. З усією загрозою того, що далі, то більше його механізм вислизає з рук. Звідси — один крок до розпалення репресій і громадянської війни. А дехто її вже констатує. І навіть не сьогодні.
Окремо слід акцентовано сказати: до революції ми ще маємо дорости. Або, при щасливому збігу обставин, не дорости.
2. На таких крутих історичних зламах особливо загостреним характером вирізняється бій політиків і партій за звання найправильніших виразників і захисників народних інтересів. Їм важко, а то й неможливо поділити народну любов. Кожен прагне одержати все і повністю. Як наслідок, ненависть до конкурентів, у їх же уявленні, дорівнює любові до батьківщини. Боротьба без правил власне стає правилом. Українські політики готові спільно обговорювати тільки місце, де поставити шибеницю, і довжину мотузки, щоб вішати один одного. Ненавидячи один одного, вони ніби роблять честь один одному.
У свою чергу змучені люди звертають свої погляди на тих, хто обіцяє багато й швидко, використовує єдиний аргумент — безмежну категоричність.
Запам’ятаємо: масами завжди рухає нова віра. А революція або переворот, як і церква, вимагає від людини одного — віри. Наші реалії — доказ тому. Особливо активні претенденти на виняткову роль провідників перелицьовуються так швидко й напористо, що навіть не встигають самі за собою.
3. Те, що відбувається в українському політсередовищі, нагадує процеси в зграях. Бажання закріпити своє домінантне становище у ролі політичних самців. До такого варто було б ставитися науково. З позицій дарвінізму.
Якби на кону не стояла доля народу й країни.
Зрозуміло, що немає політика без честолюбства. У нас же воно має неприборканий характер. Помножений на вимогу слухати й чути тільки промовця, бо тільки він вказує правильний шлях. І все-таки в більшій мірі лихо в іншому: по суті, всі з них не дерзають зайнятися чимось корисним, щоб не «втратити обличчя». Для них усе просто: слова і є політика. У нас слова стають політикою ще до їхнього проголошення й заміняють практичну роботу. Причому нестача елементарних знань здебільшого заміщається випереджальною агресивністю і безапеляційністю суджень, демонстрацією деспотизму однієї думки, порівнянної з авантюризмом і навіть зі збоченнями.
Декотрі, чинячи так само, роблять це не настільки часто, не настільки розлого, не настільки нав’язливо й огидно. А поєднує їх щира впевненість, що винятково й саме їм належить право говорити від імені народу. Обрані ж не забувають говорити від імені своїх партій, які скоріше слід розглядати як секти.
Фактично можна стверджувати, що в українському парламенті верховодять глави політичних (з натяжкою кажучи) сект.
Не слід помилятися, вони не роблять політику. Вони вміло за нею йдуть. І прямують вперто. Якби вони були переконані в тому, що кажуть, їх слід було б назвати злочинцями. Такої можливості немає через їхнє загострене почуття самозбереження й власної значимості.
* * *
Ми щодня бачимо вигадливість в красномовстві, слухаємо нескінченні промови політиків-проповідників. Робота над створенням образів обраних бездоганних захисників народу, репутації строгості власної поведінки, що граничить зі святістю, не знає вихідних. Одним словом — непідкупні. Щоправда, так називали тільки Робесп’єра. Та й той, за свідченням його сучасників, був «не здатний зварити яйце». Чим він закінчив — відомо.
Не будемо про сумне. Адже народу демонструють «чесну бідність» і тиради «ходячих принципів», сп’яніння гординею від постійного перебування в атмосфері власного марення, включно з готовністю наказати затихнути вітру й зменшити морози, жонглюванням інтересами й найпершими потребами людей.
Як тут побачити, що у виразників народних дум і сподівань рішучість і обережність, одержимість і цинізм дозуються в пропорціях, що дають змогу триматися на політичному плаву — поруч і всередині державних засіків. У звичній манері — наказувати, викривати й засуджувати — вони нещадно громлять своїх супротивників, не забуваючи виставляти себе жертвами їхнього наклепу. Та що говорити про супротивників, коли повною мірою реалізується сталінський принцип: союзник, який став небезпечним, підлягає знищенню. Відповідно головними святами революції стають переважно поховальні урочистості.
Уже аксіомою є факт, що українські політики не вибачають того, хто зачепив їхнє самолюбство, і ніколи не визнають своїх помилок. Бажаючи здобути прихильність народу, вони постійно підлещуються до нього, жадають постійних оплесків. Суспільного діалогу нема, і у такій ситуації розраховувати на нього складно. Тож потрібно констатувати: інтриганство, крайня розбещеність, скаженість і віроломство в нашому політсередовищі не знають меж. Насамперед знищують тих, хто привів у політику «свіжих людей», а також тих, хто знає, ким були і є насправді «виразники народних сподівань», які з’явилися знов.
Якщо злодій говорить про добро, значить, він запрограмований на більше зло.
* * *
У Євангелії від Марка сказано: «Якщо царство розділиться саме в собі, не може встояти те царство; і коли дім поділиться супроти себе, не може встояти той дім». В українських ж реаліях немає місця розумінню споконвічних істин. Суспільство роз’єднане. Країна розділена.
Домінуючою стає маніакальна настанова бачити скрізь ворогів, агентів Кремля й змовників. Мало того, проглядається бажання судити за думки й усілякі «злочинні» наміри, довести які взагалі нема можливості.
У такій ситуації деспотизм однієї думки може стати реальністю. Як і те, що наш світ втрачає кольори й ділиться на чорне й біле, а політичний світ і заодно суспільство — на світ чесноти та злочину.
А далі — якщо є вороги, є і будуть пильні патріоти, готові їх розкрити й знищити. Одержимо просту у своїй кривавості відповідь на запитання: звідки зло? Зло — від ворогів, інтриганів і шахраїв. Якщо їх знищити, буде знищено й зло. Для цього й судді не потрібні. Та й серед політиків я їх не знаходжу, але добре бачу тільки обвинувачів.
Боюся, що за такої перспективи як би в українських реаліях не довелося використовувати аргументацію Робесп’єра для своїх соратників якобінців (якщо вірити очевидцям): «Хіба ви не розумієте: якщо Людовік не заслужив смерті, виходить, її заслужили ми».
Заспокоювати може лише те, що політики знають (повинні знати), як закінчив своє життя затятий прихильник гільйотинного правосуддя. Хоча до його честі скажемо, що він не намагався ні втікати, ні домовлятися. Можливо, розділяв тезу Дантона (якого відправив на гільйотину): не можна забрати батьківщину на своїх підошвах.
До слова, якобінці дали народу голови замість хліба. Наші ж якобінці щедрі тільки на чужі долі.
* * *
Перефразовуючи назву книги антрополога Юрчука з Каліфорнійського університету, можна припустити: це буде завжди, поки не закінчиться. Ніхто не міг передбачити краху попереднього режиму. Коли ж це сталося, багато хто почав стверджувати, що вони давно передбачили саме такий сценарій.
2016 рік, як і три попередні, пов’язані для України з багатьма політичними, економічними й соціальними потрясіннями. Очевидно, що й 2017-й може бути ще більш складним і непередбачуваним. Індикатор народного невдоволення владою й політичним класом зашкалюватиме. До такого прогнозу наштовхує і факт 100-ліття Лютневої революції.
Списуючи багато чого, якщо не все, на війну, а вона, зважаючи на все, вичерпається, коли припинить бути вигідною, влада не демонструє дій, які б підтримували прагнення людей до життя. У країні немає відчуття енергії життя. Люди дедалі більше розуміють, що їх продовжують позбавляти суверенітету своєї держави й своєї ж економіки. Вони чужі у власній країні.
Не можна не помічати й дедалі очевидніший вияв двох взаємовиключних (і водночас таких, що тісно переплітаються) тенденцій: наростання скепсису політиків стосовно свого народу, його здатностей до демократії; відмова народу в підтримці політичній еліті, її ключовим представникам, так само як і інститутам. Є всі підстави констатувати втрату контактів влади й народу. Навіть на мінімально необхідному рівні.
Водночас не можна заявляти, що стався раптовий перелом у свідомості всього народу. На жаль, стан демократії в нас усе ще залежить від очей і вух, які бачать і чують. Простіше кажучи — від телевізора. Мізки й серце в політичних уподобаннях і, отже, виборах як і раніше задіяні за залишковим принципом.
Люди повинні, зобов’язані усвідомити: позбавлені довіри суспільства, цього єдиного джерела сили, політики самі по собі ніщо. Зважаючи на все, розуміння такої, здавалося б, досить очевидної демократичної істини матиме визначальне значення в 2017 році. Для країни й для народу! У сенсі без чергових «хлопчиків із церковного хору».
Володимир ЛИТВИН, народний депутат України.
