Усе в цьому світі має свій початок, свою конкретну точку відліку. Коли 20 квітня 2000 року під час не-вдалих військових навчань бойова ракета класу «земля—земля» втрапила в житловий будинок у Броварах, ще ніхто не здогадувався, що ця подія покладе початок нищівному розвалу нашої армії. Було це давно, та наслідки взятого тоді курсу на скорочення і роззброєння Збройних Сил ми повною мірою відчули лише тепер...
Минулого тижня уряд підтримав презентовану профільним міністерством політичну пропозицію до проекту Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа», яка, на моє глибоке переконання, здатна стати для всієї української освіти тією злощасною «броварською ракетою». Початком її роззброєння, тільки вже інтелектуального.
Починаючи з 14 грудня освітянська спільнота просто гуде (почитайте сторінки в соцмережах!). Вчителі не можуть зрозуміти, як могли урядовці не розгледіти тих пасток і підводних каменів, які є в проекті концепції. Та в тому-то й полягає вся підступність «гібридних» технологій, що 98 відсотків тексту — це правильні, гарні слова, які зачіпають наші душу і серце, а справжні цілі містяться в тих 2 відсотках, що залишилися. Але розгледіти їх здатен лише практик і професіонал у тій сфері, про яку йдеться.
Тому я не дивуюся, що наші урядовці, які є фахівцями зовсім в інших сферах, підтримали презентований їм концептуальний проект нової української школи. Вони просто, вибачте, «повелися» на красиву обгортку, в яку упакували недоброякісний товар...
«Європейський досвід», «принципово нові стандарти», «задоволення освітніх потреб дитини відповідно до її інтересів, здібностей і життєвих намірів», «компетентнісний та антидискримінаційний підхід», «цілісне сприймання і пізнання навколишньої дійсності» — словесних бантиків та рюшів автори документа, справді, не пошкодували.
Та й мета нібито окреслена шляхетна: розв’язати проблему істотного поліпшення якості середньої освіти в розумні строки в умовах наявного людського і матеріального ресурсу; усунути територіальні відмінності в якості середньої освіти, перш за все між містом і селом та окремими регіонами (за результатами ЗНО); досягти істотного підвищення показника конкурентоспроможності держави...
Із цим просто неможливо не погодитися, як і з наведеними у преамбулі проекту соціологією та аналітикою — про необхідність докорінної реформи шкільної освіти говорилося вже дуже давно. А от щодо запропонованих шляхів і способів розв’язання окреслених проблем виникли сумніви.
І, здається, не лише в освітян. Під час презентації проекту «нової української школи» Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман кілька разів наголошував на необхідності підвищення якості шкільної освіти, наповнення її сучасним змістом. Ніби відчував якийсь підступ...
«Ми не маємо жодного морального права обмежити дітей у доступності до школи, дитячого садочка і найголовніше — в якості освіти. Маємо створити умови щодо належної якості освіти, — підкреслив він. — Діти — це не просто наше майбутнє, це наше сьогодення. Якщо хочемо, щоб наша країна мала перспективне майбутнє, наші діти не мають бути обділені якісною освітою».
І в цьому голова уряду абсолютно правий. Справді, саме якість освіти сьогодні визначає майбутнє держави. Нові технології та інновації настільки змінили життя людства, що навчати сучасну дитину, націлену в XXІ сторіччя, за старими канонами стало просто безглуздо. Це, власне, і було однією з основних передумов для перегляду системи освіти в усьому світі.
Освітні реформи в різних країнах тривають протягом усього останнього десятиліття. Та успішними виявилися не всі. А лише ті, де осучаснення системи освіти базувалося на найкращих національних традиціях. Як це відбувалося, приміром, у тих-таки Польщі, Фінляндії.
Українська освіта ніколи не пасла задніх. До речі, нещодавно надзвичайно високу оцінку нашій системі освіти довелося почути від дoктopа Eнтoні Teтepа, eкc-кepівника Aгeнтcтвa пepeдoвиx oбopoнниx дocлідницькиx пpoeктів (DARPA) Пeнтaгoну CШA. Добрі відгуки про нашу національну освіту не раз чув і від поляків, і від німців, і від американських колег.
Так, наша школа трохи застаріла, вже не зовсім відповідає вимогам часу. Вона авторитарна і перевантажує зайвими знаннями. Та навіть попри це, попри чималу кількість проведених «недореформ», українська школа залишається гарною. Ну недарма ж наших випускників навперебій закликають на навчання закордонні виші!
Тому реформувати, на моє переконання, потрібно не систему, а лише зміст, наповнення. Автори ж концептуального проекту під назвою «Нова українська школа» пропонують «разрушить все до основанья», навіть фундамент, і почати будувати все заново.
Та, на жаль, концепція «нової школи» не змінює головного — адміністративно-командного принципу управління школою. Якщо за певної демократизації і децентралізації управління хоча б частина шкіл могла б забезпечити кращі умови навчання, то нині зниження стандартів загрожує фактично всім без винятку школам. До того ж не варто забувати, що перепідготовка вчителів для реалізації нової програми, вочевидь, триватиме роки, якщо не десятиліття. А протягом цього часу педагоги отримуватимуть «згори» нові інструкції відповідно до нового вектору розвитку, а отже, ризикують втратити найкращі традиції викладання, які на сьогодні ще зберігаються.
Централізаторська політика реформи, по суті, нівелює демократичний підхід і аж ніяк не сприятиме самоорганізації професійної спільноти педагогів, яка єдина здатна зберегти і розвинути найкращі традиції і методики навчання.
Згоден, компетентнісний підхід — це правильно. Але не можна забувати і про фундаментальні знання. Сучасна дитина має добре володіти базовими навичками — читанням, письмом, математикою. Це те, що завжди буде в ціні.
А що ми бачимо в проекті? Термін навчання пропонується збільшити до 12 років, а таблицю множення діти почнуть вивчати чомусь лише з четвертого класу.
Перший-другий класи в «новій українській школі» взагалі визначено як адаптаційно-ігрові, тобто фактично стануть продовженням дитячого садочка: «навчання буде організовано ігровими методами», «традиційних оцінок не буде». І, знаєте, мене чомусь зовсім не дивує, що саме тепер суспільству нав’язують дискусію про те: а чи потрібна взагалі вчителю початкових класів вища освіта. Справді, навіщо? Адже щось схоже на предметне навчання, за проектом, почнеться лише з третього-четвертого року навчання.
Власне базова школа стартує з п’ятого-шостого класу. Але перші два роки навчання (5—6 класи) також будуть адаптаційні — в цей період планується «пробуджувати і підтримувати інтерес до сфер знань і діяльності, передбачених навчальною програмою»...
Тобто в початковій школі, коли дитина всотує знання легко, наче губка, коли у неї формується почуття відповідальності і самодисципліни, з нею будуть бавитися в ігри і не ставитимуть оцінок. А в 5—6 класі, коли інтерес до знань вже починає згасати (це знає будь-який дитячий психолог), для підлітка нарешті відкриють дорогу до предметного навчання...
Чесно кажучи, так можна навчатися і 15 років. Але в тому разі, коли базові фундаментальні знання все-таки хочуть дати. Та, судячи з усього, нова концепція на цьому не дуже наполягає.
Автори проекту відсилають нас до досвіду американської publіc school. Але там і не приховують, що головне — не знання, а соціалізація. Тобто людині дають певний набір вмінь і компетенцій, який дає змогу потім якось улаштуватися вжитті. Стати, наприклад, автослюсарем, перукарем тощо. Бо гарних менеджерів, програмістів там вчать зовсім в інших школах. А не вистачить своїх — американський уряд запросить висококласних фахівців з інших країн. У тому числі і з України.
...Концепція нової української школи, в тому вигляді, в якому презентувало її МОН, є прямим шляхом до інтелектуального роззброєння нації. Хоч би в яку гарну обгортку її загортали, її реалізація може призвести до серйозного падіння рівня та якості середньої освіти. За таких підходів якісна фундаментальна освіта стає привілеєм для обраних. А це фактично прирікає Україну завжди бути лише територією дешевої робочої сили.
Та чи такої долі ми прагнемо для своїх дітей і країни?
Олександр СПІВАКОВСЬКИЙ, народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти.
