Майже рік тому Запоріжжя попрощалося з 90-літньою Майєю Іванівною Самсикою. Коли почалася німецька окупація, 16-річна Майя підбила брата та ще одного знайомого хлопця влаштовувати диверсії на залізниці. Всього група ЯДКІМ пустила тоді під укіс три ешелони. Один із них — у період Сталінградської битви. За це вже через багато років після війни маршал Василь Чуйков вручив Майї Іванівні медаль захисника цього міста.
Може, ніхто й не дізнався б про подвиг, здійснений без вказівок і рознарядок підпільних райкомів і обкомів, залишених у тилу німців. Та того знайомого хлопця призовного віку допитували в СМЕРШі, й він розповів, чим у період окупації займався... Країні були потрібні герої, адже дутих — тьма, а справжніх — раз, два та й більш нема. То ще й Київ не визволили, як повезли Майю Самсику до Харкова у ЦК ЛКСМУ. Втім, там швидко до неї охололи — та її ж до війни і в комсомол не прийняли, бо батько — «ворог народу»! «Ворог» працював ливарником на теперішньому ЗАЗі й, мабуть, у 1937-му десь щось не так сказав...
Утім, ця обставина не завадила призвати Майю Самсику у розвідку штабу партизанського руху Третього Українського фронту. У війни не жіноче обличчя, а вже фактично фронтова розвідка — із багатогодинним повзанням по снігу і довгими переходами ворожими тилами — це точно не жіноча справа. У 24 роки Майя важко захворіла — боліла спина та, здається, й усі нутрощі. У палаті — ще кілька важко хворих жіночок. Всі похнюплені — у людей Новий рік, а вони прикуті до лікарняного ліжка. Аж раптом вмикається світло і буквально за кілька хвилин до бою курантів у палату заходить завідувач відділення. Він привітав усіх пацієнток із Новим роком і навіть їх розцілував.
— І знаєте, після цього захотілося і з хворобою боротися, і навіть жити, — розповідала незадовго до своєї смерті Майя Іванівна. Наголошуючи, що саме цей епізод залишився для неї найяскравішим новорічним враженням усього життя.
Хоча воно було дуже насиченим. У 1956-му Майя Іванівна нарешті отримала свій заслужений воєнний орден, у 1957-му статтю в «Смене» їй присвятив Булат Окуджава. Трохи пізніше — вже у 1960-ті — Петро Ребро написав про Майю Іванівну Самсику та її групу цілу книгу.
А вона пригадала людяного завідувача відділення лікарні. Який прийшов до своїх важких пацієнток у Новорічну ніч і подарував їм бажання жити...
З Новим роком!
Леонід СОСНИЦЬКИЙ.
Запоріжжя.
