Мабуть, саме ці слова найточніше відображають нинішній емоційний стан Людмили Філяренко. Народившись після імплантації механічного серця, по суті, вдруге, вона, за її словами, як ніхто інший тепер знає ціну життя, усвідомлює високу місію всіх тих, хто долучився до її порятунку.
...Ми сидимо з незвичайною пацієнткою Відділення патології міокарда та трансплантації органів і тканин людини Інституту серця в її світлій затишній палаті. Тут — нічого зайвого. Кілька приладів, невелика сумка з акумулятором, що підтримує роботу імплантату, виставлені немов під лінійку невеликі пляшечки — ліки, хоч уже й менше, але приймати треба, насамперед антикоагулянти, кроворозріджувальні препарати.
— Ситуація в мене була безвихідна — повна приреченість, — розповідає Людмила. — Цим і пояснюється, що рідкісну для нашої країни операцію зробили саме мені. Наскільки я розумію, бралися до уваги також інші фактори — відсутність супутніх захворювань, які могли б негативно позначитися на результаті пересадки, здатність відновитися й далі жити, чекаючи на донорське серце.
— У Люди було діагностовано дистанційну кардіоміопатію зі зниженням скоротливої здатності серця, — підключається до розмови завідувач відділення Гаврило Ковтун, який зазирнув у палату. — Вона перебувала під нашим наглядом протягом трьох років, одержувала всю необхідну терапію. Але незважаючи на прийом сучасних медикаментів, дуже суворий режим, стан її погіршувався з кожним місяцем. І в останній приїзд ми побачили, що він критичний і треба невідкладно вживати якісь радикальні дії. Тому їй було запропоновано імплантувати механічне серце, і вона ввійшла у відповідну програму. Пріоритет при виборі їй було надано тому, що ми знаємо її як молоду, гарну, люблячу матір, і нам хотілося допомогти їй у першу чергу. До того ж, на жаль, не було часу чекати якихось інших варіантів. Тепер усе добре, ми вже відзначили двомісячний «ювілей». Люда вже відновилася, і, думаю, у переддень Нового року ми її навіть відпустимо додому.
— Хочеться? — запитуємо в Людмили.
— Дуже. Скучила за сином Артемом, якому тільки десять років, батьком і сестрою Оленою (друга сестра Світлана, найстарша, перебуває поруч, підтримує Людмилу в палаті. — Ред.).
Я б не сказала, що в нас дуже погана медицина, — каже Люда. — І ще зрозуміла: треба, щоб люди усвідомлено підходили до свого буття, осмислювали своє життя. Адже яке у нас ставлення до себе? Десь щось починає турбувати, а ми: «Нічого страшного — мине». У Європі, як я знаю, такого немає. Там усі свідомі й відповідальні, з розумінням ставляться до того, що потрібно регулярно показуватися лікареві, проходити огляди. Хочеться, щоб наша медицина була для нас доступною. Адже нині від чого-небудь вилікуватися без підтримки дуже проблематично, дорого, і де ці гроші брати. Для звичайної людини з нашими зарплатами та пенсіями це нереально. І багато хто навіть не намагається звертатися до лікарів і лікуватися, бо не в змозі оплачувати обстеження, лікування, медикаменти.
— Ваша патологія вроджена чи набута? — цікавлюся в Людмили.
— Набута. Ще 6 років тому я була далека від усіх цих проблем, не вникала в них. На першому плані в мене були дитина, робота. Перебула грип на ногах, через місяць з’явився, начебто, бронхіт. Долікували його до того, що пішло ускладнення. Виявилося, серце розтяглося, заповнилося рідиною. У Кіровограді мене вже відкачували. Відтоді і пішло-поїхало.
— У березні відвеземо Люду в Білорусь і пересадимо їй донорське серце, — знову включається в розмову Гаврило Ковтун. — Ми вже з’їздили туди до наших колег з Борисом Михайловичем (Тодуровим. — Ред.), про все домовилися. У січні виділимо транспорт і звозимо туди Людмилу, усе оформимо. А потім у телефонному режимі: щойно з’явиться підходяще донорське серце — відразу на операцію.
— Тобто сподіватися на прийняття нашого лояльного закону про трансплантацію органів не доводиться?
— Сподіваємося. Але відпрацьовуємо і запасний варіант. Тим більше що нескінченно в цьому випадку чекати не можна. Якщо, дай Боже, вдасться зробити пересадку в Києві, буде простіше та краще. Треба розуміти, що закон потрібен не лікарям і не медсестрам, як дехто вважає. Він необхідний людям, пацієнтам. І чиновники, і законодавці — це не інша сторона, як нині дехто намагається представляти, — у них серце не болить і нирки не болять.
— Як послухаєш про загрозу «чорної трансплантації», нудити починає, — зазначає Людмила. — Враження таке, що ті, хто це каже, поняття про технологію трансплантації, а тим більше серця, не мають. Адже природою й медициною відведено всього три години, протягом яких можна пересадити донорське серце, щоб воно ожило, знову запрацювало. А скільки вмирає хворих дітей! Бо є ще воля чиновників, які вирішують, бути чи не бути операції. А дитині, наприклад, тільки три роки. І як її рятувати? Тому й хочеться, щоб у нашій країні щось змінювалося на краще, і насамперед цим має опікуватися уряд.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
P. S. В Інституті серця, де Людмила Філяренко проходила реабілітаційний період, ми зустрічалися з нею 16 грудня. А вчора, 30 грудня, зателефонувавши на номер її мобільного, застали жінку вже вдома. Разом з рідними вона готувала новорічний стіл. Так здійснилася її маленька груднева мрія. На черзі — великі мрії. І головна з них — щоб казка, яка трапилася з Людмилою, стала реальністю, і її механічне серце було успішно замінене донорським. І саме цього ми бажаємо їй насамперед.
